Страница 31 из 168
Це сьогодні в Києві є науково-дослідний інститут поштового зв’язку, а тоді...
— Капітана Маржерета до мене! — крикнув на ходу цар Дмитрій, і миттєво перед ним виріс Жак Маржерет — високий, худий, рудий, аж вогнистий, в ластовинні, що не прикрашало його як вояку, а робило дещо добродушним, начальник його охорони, француз на польській службі. — Гінця! Найкращого! Найнадійнішого і скусного!..
— Буде тобі гонець, царю-государю!..
Листа в Самбір до воєводи Мнішека цар написав особисто (з передачею його Марині) — виникло таке бажання, як згадав юну графиню, наречену свою. Тож обійшовся без писарчуків. Та й Марина зрадіє, що він сам, власноручно написав їй вістку. Виводив своїм рівним, чітким і красивим каліграфічним почерком, наче малював чи на полотні вишивав, посміхаючись, бо уявляв, як радітиме Марина, коли читатиме написаного ним особисто листа.
МОСКВА, КРЕМЛЬ.
Згодом, через віки для правителів Радянського Союзу, Червоної імперії, це буде офіційна адреса, що нею вони постійно користуватимуться. Але першим цю титулатуру — нічого такого не думаючи, — вжив він, цар Дмитрій. І написав оте — МОСКВА, КРЕМЛЬ, — аби Марина з першого рядка його послання зрозуміла: він уже не просто в Москві, а в самому Кремлі, а отже, уже цар Московський.
Далі йшов короткий текст:
«Панночці ясновельможній, цариці Марині у Самбір, в королівський замок пана воєводи Мнішека!
Кохання моє!
Я, твій Дмитр, уже в Москві. Із зело великою радістю зустріла мене Москва — яко свого царя!
Я в’їхав у Кремль на білому коні і став царем руським. Царице, любове моя, я вже тебе давно не бачив. Чекаю тебе у Москві, у Кремлі — там і для тебе поставлено трон. Не барися!
Дмитр, цар руський».
Аж тут і гонець, що його привів капітан Маржерет.
— Готуйся в Самбір!.. У замок воєводи Мнішека! Лети! Міняй коней! Щоб швидше вітру! — До капітана: — Виділи моєму гінцю гідну охорону — загін добрих молодців. І таких же коней! І — мчи! У Самбір! У Самбір! У Самбір! Туди, куди поривається і моя душа. До ясної панночки. У Карпати. Так гори там називаються. Ліси правічні, бескиди, полонини. Там гарні краї — я до Львова їздив. Там Марина! Єдина у світі! Іншої такої немає. Маленька моя графиня, а тепер і цариця. З Богом, гонець!
І сталося так, як і напророчив бабці Софії її віщий сон: коли гонець ні світ ні зоря з далекої Московії дістався нарешті Самбірського замку, у нього не стачило сили навіть постукати в браму.
Він лежатиме на шиї в коня, обхопивши її руками, а кінь, загарцювавши, стане дибки і вдарить передніми ногами в лунку браму...
Гуп-гуп!.. Відчиняйте, мовляв, швидше, нагальні вісті, летючи з вітром наввипередки, я вам приніс...
Коли ще сонна варта, деручи роти від позіхів, відчинить браму, гонець прохрипить:
— Від царевича Дмитрія, вінчаного на царство в Москві, цариці Марині Мнішек — царське послання у власні руки...
Зсунеться з коня і впаде йому під ноги.
Вже мертвим.
І ніхто не зможе витягти з його закляклих, як закостенілих, пальців цидулку, обмотану шматком шкіри і скріплену царською печаткою, а коли прибіжить Марина і погладить гінцеві руку, мертві пальці його повільно розімкнуться і Марина візьме цидулку з листом, писаним царевичем manu propria — власноручно. І коли прочитає перші два слова — МОСКВА, КРЕМЛЬ, — то вже з них їй стане все втямки.
— Спасибі тобі, царський віснику. Своєю смертю ти оживив мене і вдихнув у мене нове життя.
І поведе до фонтана, коня напувати...
А тим часом замком, як з-за мурів виглянуло сонце, вже вістка летітиме: царевич Дмитрій на царство в Москві вінчаний, цариця Марина веде коня напувати...
А побіля замку йшла розвесела жіночка, яка десь нічку прогуляла, а це, вертаючись додому, пританцьовувала та приспівувала (і в замку чутно було):
Царевич Дмитрій у Москві!..
Царевич... Ба, ба не царевич, а вже цар руський, бо в самому Кремлі вже вінчаний на царство.
Під радіння усієї Москви-матінки!
Під бемкання малинових дзвонів!
Тріумф і повна перемога Дмитрія! Самозванець він, як дехто пасталакає, чи істинний син тирана Івана, тепер уже не суть важливе — царевич переміг. А переможці завжди праві.
Тріумф і повна перемога! Як свого часу казав Гай Юлій Цезар: прийшов, побачив, переміг!..
Чи як сказано в Євангелії: хто має вуха слухати, хай слухає!
Так воєвода пан Юрій Мнішек у ті дні невтомно повторював:
— Хто має вуха слухати, хай слухає! Царевич Дмитрій вінчаний у Московському Кремлі на царство! Царевич Дмитрій віднині цар російський!
І навіть відрядив з цією новиною гінця у Краків до його величності — маючи на увазі, що новина про тріумфальний в’їзд царевича до Москви і вінчання його на царство до короля примчить першою саме від нього, від Юрія Мнішека! А заодно послав цидулку й канцлеру Леву Сапезі. Канцлер був проти того, аби Річ Посполита «встрявала в авантюру з царевичем». Що це, мовляв, безперспективна справа, зарані приречена на програш. Ще й вимагав, аби воєвода Мнішек негайно повернувся до королівства і не афішував своєї участі в авантюрі... І ось тепер він, Юрій Мнішек, у своїй супліці вітав (не без підпільного єхидства) пана канцлера із вступом Дмитрія до Москви і його вінчанням на царство.
Пан канцлер має прикусити язика свого державного! Його, Мнішекове, взяло гору. Та й пан круль на його боці — що тепер важить якийсь там канцлер литовський!
Дмитрій не зрікся Марини. Більше того, в посланні він в черговий раз називає її коханою і підкреслює — як і раніше підкреслював, — що з нетерпінням чекає воєводу Мнішека із своєю донькою у Москві.
«У Кремлі для тебе, моя кохана, вже поставлено трон — не барися!»
Цей рядок з послання царя Дмитрія його дочці пан воєвода, не втримавшись, переписав у свій лист, посланий його величності (переписав великими літерами — знай наших!), — хай його величність зрадіє. А заодно вписав його — теж великими літерами — і в лист, посланий канцлеру, — хай пан канцлер скреготне зубами (а що йому ще лишається робити?) і хай помре із заздрощів. Хай лікті кусає, що не по його вийшло!
Ще б пак, погрожував чи не карою воєводі, а дочка воєводи стала царицею — її жде не діждеться цар Дмитрій! Мнішеки вже збираються до Москви. І Марина як цариця тепер рівна самому королю, а про якогось там канцлера і мови не йде. Що їм, Мнішекам, якийсь там канцлер! Бодай і охоронець державної печатки, глава канцелярії та уряду. Що їм якийсь там Лев Сапега, як він, Юрій Мнішек, — тесть самого царя! І цим все сказано.
І воєвода Юрій Мнішек у ті дні був на білому коні — наче не Дмитрій увійшов до Москви, а він особисто, його брови були круто вигнуті на високому чолі, кінці вусів хвацько підкручені вгору, очі горіли — гостро й пронизливо!
Гусар! Хвацький гусар!
Швидкий і рвійний, він, здавалося, у ті дні не знав утоми і спину — все йому вдавалося і весь світ, як він був певний, знаходився вже в його кишені! Хто тепер посміє виступити проти Мнішеків і бодай хоч щось їм наказувати?!. Тепер буде наказувати він, воєвода і тесть самого царя, Юрій Мнішек!
Із Самбора чи не щодня мчали гінці з посланнями воєводи Мнішека новому руському цареві, у яких він ще і ще вітав його з блискучою перемогою — «із захопленням Москви та поверненням на отчий трон». Ще і ще підкреслював, як вірно чекає його вірна Марина, повна любові до його величності. Вона тільки й мріє про той день, коли нарешті прибуде до свого коханого. А це станеться невзабарі — віват, віват!!!
Як кажуть французи — ле вен е тіре, іль фо ле буар: вино розкупорене, його треба вже пити!