Страница 24 из 168
«Коли запорожці повернулися із шведського походу на Низ, серед них з’явилася людина, яка згодом розхитала підвалини всієї Російської держави і ледь не стала причиною підкорення Росії польській короні, — Лжедмитрій І, або Дмитрій-царевич. Про перебування згаданого царевича Дмитрія у Запоріжжі є прямі вказівки, невідомо лише точно, якого саме року він був там — 1601, 1602 чи 1603-го. Зрештою, хронологічна розбіжність не має тут ніякого значення, — суттєве лише те, що з появою Дмитрія на Русі настали тривожні часи, а цих часів завжди очікували козаки, які скрізь шукали здобич і воєнну славу. У тривожні часи російське козацтво відігравало провідну роль, і всі самозванці спиралися переважно на козаків. Тому в усіх походах Дмитрія І та його наступників українські козаки також брали найактивнішу участь, причому в цій справі найголовнішу роль відігравали власне так звані українські, або черкаські, козаки і другорядну власне запорозькі, чи низові.
Назвавшись російським царевичем у Польщі й отримавши дозвіл збирати військо для походу на Москву, Лжедмитрій І 1604 року послав своїх агентів на Дон і Запоріжжя запрошувати козаків до себе на службу. Останнім Дмитрій надіслав навіть свій стяг на знак особливої до них уваги; козаки вельми охоче відгукнулися на такий заклик. У даному разі їх привабила жадоба до багатої здобичі, пристрасть до далеких походів, принадливість самої справи. Під стягом Дмитрія зібралося кілька тисяч поляків і дві тисячі донських козаків, з якими він і виступив у південні краї Московської держави. У місті Севську до нього приєдналося 12 тисяч українських козаків, із них 8 тисяч кінноти й 4 тисячі піхоти, армата становила 12 справних гармат... Дмитрій особливо зрадів, коли до нього з’явилися запорозькі козаки, по-перше, тому, що їх прийшло багато, по-друге, тому, що вони були знані своєю мужністю. Зміцнившись козаками, Дмитрій дав битву царському війську в середині 1605 року біля села Добриничів, неподалік від Севська, на річці Севі...»
Остання фраза із наведеної цитати з фундаментальної праці Д. І. Яворницького «Історія запорозьких козаків» (т. 2, стор. 119) закінчена трьома крапками, тоді ж як в оригіналі — комою. Повністю вона така:
«Зміцнившись козаками, Дмитрій дав битву царському війську в середині січня 1605 року біля села Добриничів, неподалік від Севська, на річці Севі, але зазнав поразки».
Але зазнав поразки...
Сьогодні Севськ — місто, центр Севського району Брянської області Російської Федерації. Розташований на р. Сев, при впадінні в нього річки Мариці (басейн Дніпра), на автотрасі Москва—Київ, 142 км від обласного центру. Одне з семи міст Брянської області.
Відоме з 1146 року у складі Чернігівського князівства. (З 1708 року по 1728-й Севськ входив до складу Київської губернії і лише з 1944 року увійшов до складу Брянської області.) Належав до Великого князівства Литовського (з 1336 р.), у 1585 році приєднаний до Московської держави.
Одна з найдавніших прикордонних фортець московитів. За царювання Івана Грозного Севськ було значно укріплено, гарнізон служилих людей підсилений козаками, які мали там свою Козацьку слободу, звідтоді фортеця відігравала чи не головну роль на південно-східних рубежах Московського царства. Він і став першою п’яддю московської землі, на яку ступив царевич Дмитрій зі своїм — не вельми, правда, добре зорганізованим військом — і зазнав першої поразки від царських полків.
Першої, але, як час та події покажуть, і останньої за весь той похід.
Далі його чекатимуть лише перемоги. До них було недалеко, але ж поразку під Севськом треба було пережити, вистояти і не зломитися, не втратити віри в успіх задуманого. А це — особливо для поляків — виявилося не простою справою. Вони побачили в ній крах усім своїм сподіванкам під знаменами російського царевича Дмитрія увійти до Москви.
В короткому викладі Дмитра Яворницького в його «Історії запорозьких козаків» перша битва претендента на московський престол біля села Добриничі на Севській землі відбулася так.
«На той час Дмитрій мав 15 чи 20 тисяч війська. Перед початком битви він поділив усе своє військо на три частини: першу становили поляки та росіяни, які перейшли на його бік (3—8 тисяч); другу — козацька кіннота (8 тисяч); третю — козацька піхота (4 тисячі). Останні мали у своєму розпорядженні армату і були в резерві. Проти Дмитрія діяли 60 тисяч російських ратників, висланих царем Борисом Годуновим під проводом князів Федора Мстиславського і Василя Шуйського. Битву розпочав сам Дмитрій. Він із польськими й руськими військами кинувся на один фланг московського війська і, відкинувши його, рушив на головне царське військо, стрільців; за ним поскакали українські й запорозькі козаки. Стрільці виставили поперед себе пересувні укріплення у вигляді саней із сіном і, підпустивши на певну відстань поляків і козаків, дали по них сильний залп. Не чекаючи такого залпу, козаки похитнулися і повернули назад. За козаками повернули й поляки. Тоді росіяни кинулися переслідувати втікачів, але наштовхнулися на козацьку піхоту з гарматами. Піхота почала стріляти по російських ратниках із гармат, але, зім’ята силою, уся полягла, проте дала можливість Дмитрію утекти і врятуватися від росіян. Розбитий під Добриничами, самозванець утік спочатку в місто Рильськ, а звідти в місто Путивль.
Подальшими успіхами своїх походів Дмитрій I був зобов’язаний головним чином донським козакам і російським ратним людям, які ненавиділи супротивника Лжедмитрія Бориса Годунова, а тому охоче билися проти нього за самозванця...»
Сьогодні Путивль — місто Сумської області, Україна, райцентр на р. Сейм (басейн Дніпра).
Відомий (за Іпатіївським літописом) з 1146 року, був однією з фортець, які захищали Київську Русь від нападів половців.
Був центром удільного Путивльського князівства, належав Литві. З 1500 року — Росії. Якийсь час належав Польщі, але з 1618 року знову відійшов до Росії. Українським став з 1926 року.
В Путивлі, на тодішньому українсько-російському прикордонні і зализував рани царевич Дмитрій Іванович після своєї першої поразки, завданої йому військами Бориса Годунова...
У тих краях армія претендента на московський престол залишила три великі братські могили з тілами 600 руських найманців. Тоді ж загинуло 20 польських шляхтичів і 100 пахолків (слуг). Буцімто Дмитрій Іванович, об’їжджаючи поле брані і бачачи «такое множество убитых его людей... сильно сожалел и плакал».
На випадок успіху під Севськом Дмитрій міг вирушити в напрямку Калуги й Тули (звідти до Москви вже було рукою подати), але після поразки змушений був відійти до Путивля ледь чи не в паніці. Битва біля села Добриничі на Севщині показала, що його військо, набране нашвидкуруч в Речі Посполитій, не відзначалося ані завзяттям, ані звичайним професійним умінням і трималося виключно лише на платні.
Як свідчитиме ротмістр Станіслав Борша, військо постійно «вимагало у царя грошей», які у нього не завжди були. Зрештою, лицарство поставило перед царевичем ультиматум: «Якщо не даси грошей, то зараз же йдемо назад до Польщі!» (Деякі гарячі кричали Дмитрію: «Ей, ей, не задирай носа, ти будеш на палі!..») Дмитрій розумів, що найманці вони і є найманці, ці волоцюги служать кому завгодно — хто більше заплатить, — і воюють не за ідею, а за гроші, то які до них претензії! Плати обіцяне, плати своєчасно, і все тут. Спершу Дмитрій платив — на його бік перейшов Чернігів і його скарбниця надійшла в розпорядження царевича. Якраз тоді, коли, за словами Станіслава Борші, «лицарство просило у царя грошей, скаржачись на потребу в одязі і харчах». Дмитрій розплатився, і на якийсь час «лицарство» затихло, але досить швидко знову заспівало свою пісеньку: грошей! Відступивши до Путивля, Дмитрій не мав достатньої суми, аби розплатитися з вояками, — у війську почав визрівати бунт, відверта непокора. А тут ще й царське військо почало тиснути — царевич почувався не зовсім добре. І вже потай гадав: хто швидше його доконає — нестача грошей чи військо Годуна? На щастя, керманичі царевого війська затупцювалися на місці, і це дало царевичу хоч якийсь передих, але... Але його все настирливіше і настирливіше заганяло в глухий кут власне військо. Зрештою, скінчилося тим, що частина вояцтва — та ще після поразки на Севщині — залишила його і повернула назад. До Польщі. Серед зрадників — як про себе називав царевич бунтівників та вимагачів грошей — опинився і...