Страница 23 из 168
— Звідтоді, як я, бідний чернець, котрий за порятунком прибув до королівства і побачив панночку ясную, світ для мене наче перемінився. Став золотим. До панночки ясної я не був таким щасливим. Присягаюся! Все життя вірно любити панночку ясную! Смію лише мріяти, аби панночка ясная і мене так само вірно покохала, як я її. За її кохання я готовий віддати все, все — і Москву, і царський престол...
— О-о!!. Яка нечувана жертва, — посміхалась вона, задоволена з його клятви, і — рожевіла, пишніла. — Та все ж, гадаю, московського престолу віддавати нікому не треба. Хоч я готова кохати пана і без престолу.
— О-о!!! Я хотів це почути! І я це почув. І тому я утричі щасливий!!!
Царевич схопився і ледь чи не затанцював біля лави, на якій вона сиділа.
Марина квітла.
Няня Софія тихо посміхалася беззубими яснами...
— Присягаюся родом своїм царським! — він навіть вдарив кулаком себе в груди. — Присягаюся перед ясновельможною панночкою: я візьму Москву — чого б мені не коштувало! Царський престол у Кремлі буде моїм! І тоді під бемкання малинових дзвонів панночка в’їде в Москву і в Кремлі, в Грановитій палаті, посяде свій трон — поруч із моїм.
Опустився перед нею, поклав голову їй на коліна і затих.
І Марина поклала руки йому на голову, пестила його м’яке волосся і вже бачила, як вона під малиновий передзвін в’їжджає у Кремль царицею. О боги, для цього варто було народитися і жити і чекати в Самборі під зелений шум Карпат казкового принца. І він з’явився.
Триста літ по тому, після описуваних тут подій, український поет Олександр Олесь (в миру Олександр Кандиба) створить шедевр української лірики — поезію «Сміються-плачуть солов’ї», що стала на віки воістину всенародною піснею:
Ах, Олександре Івановичу, Орфею наш срібноголосий! І через століття після Вашої божественної пісні все так же сміятимуться і все так же плакатимуть солов’ї, і все так же зустрічатимуться закохані. І буде істина Ваша істиною на всі прийдешні покоління:
На жаль.
А може, на щастя. (Те, що не повторюється і вдруге не дається, більше бережуть і мають від того більше щастя.)
І того ясного (над замком сяяв веселий і голий місяць-молодик) вечора, як вони востаннє зустрічалися, теж сміялися і теж плакали невгамовні солов’ї у самбірських садках, і Дмитрій цілував її руки-рученьки білі, не зважуючись бодай нахилитися до її личка, аби припасти до дівочих губ...
Ось тієї ночі вона й покохала його — солов’ї, що наче збожеволіли тоді в Самборі і вочевидь у всіх Карпатах, її до того спонукали.
І справді, була у них до ранніх їхніх смертей, справді вічність ціла.
І вічно, протягом тієї вічності згадуватиме Марина, графиня ясновельможна шістнадцяти літ, той вечір у Самборі і солов’їв, що шаленіли тоді, здавалося, у всьому карпатському краї; вечір, коли вона вперше відчула, що кохає, і вперше відчула, що її кохають...
Штандарт (від нім. прапор) — в арміях деяких країн це полковий прапор, в інших державах — обов’язковий прапор царської особи чи такий, що піднімається у тому місці, де ця особа перебуває. У запорожців на білих корогвах були тільки червоні хрести, а в городових козаків — позолочені орли. У польських королів штандарт був червоно-жовтий із золотим орлом на ратищі. Царевич Дмитрій, відштовхуючись од королівських знамен, вибрав для свого штандарта червоне полотнище, а на його полі велів помістити чорного орла. Без хижого орла з міцними ногами, великим гачкуватим дзьобом і такими ж пазурами не обходились російські монархи, тож взяв його на озброєння перед походом на Москву і син Івана Грозного. А втім, царевич тут не був винахідником: хижий орел був гербовою фігурою ще в давніх вавилонян, воєнним знаком у персів, у греків теж (зокрема в атрибутиці Зевса), у давніх римлян — знак легіонів; використовували цього пернатого хижака і християни як ознаку божественного натхнення і зображували разом з євангелістом Іоанном. Двоголового орла взяв і царевич Дмитрій.
Але крім штандарта — придумати похідне знамено легше легшого! — потрібна була ще й військова сила. І сила значна. Чи не першими під червоний штандарт з чорним орлом претендента на московський престол з’явилися гінці донських козаків: тільки-но до них дійшли чутки, що син Івана Грозного живий і збирає удальців-молодців, як донське військо готове було йти на Москву. У відповідь царевич послав на Дон свій штандарт з чорним орлом, а гінців зобов’язав від його імені підписати з козаками «Союзний договір».
В літературі про Лжедмитрія (будемо його так іноді йменувати — історична традиція!) вважається, що «Отрепьев с самого начала обратил свои взоры в сторону запорожцев».
«Вирішальною виявилася підтримка, виявлена самозванцю запорозькими і донськими козаками. Царевич був правий, коли з самої своєї з’яви в Самборі в кінці 1603 року раз по раз звертався із закликами до козацтва. Ось хто на довгі роки став головною політичною силою. На відміну від найманців шляхетського війська, яке трималося лише на регулярній платні, козаки були не позбавлені поезії та романтики війни. Все, що їм недоплачували, вони, не гребуючи нічим, могли взяти самі...»
Ще з документальних свідчень:
«У черкас (казаков) запорожских в полку видел Отрепьева, но уже «розстрижена», старец Венедикт: Гришка ел с казаками мясо (очевидно, дело было в пост, что и вызвало осуждение старца) и назывался царевичем Дмитрием».
І далі автори книги «100 великих авантюристов» пишуть, що Отреп’єв їздив на Запоріжжя «по весне» і що в «Сечи его с честью приняли в роте (такого підрозділу, як рота, що входить до складу батальйону, або може бути й окремо, Січ Запорозька не мала. — В. Ч.) старшин Герасима Евангелика.
Сеч бурлила. Буйная запорожская вольница точила сабли на московского царя. Сведения о нападении запорожцев совпадают по времени со сведениями о появлении среди них самозваного царевича. Именно у запорожцев в 1603 году началось формирование повстанческой армии, которая позже приняла участие в московском походе самозванца. Казаки энергично закупали оружие, вербовали охотников».
Звернемося до найавторитетнішого знавця Запорозької Січі історика Дмитра Івановича Яворницького («Історія запорозьких козаків», том другий, видання 1991 р. , переклад І. Сварника):