Страница 19 из 168
Ні, таки не сподобався бородавчатий жених Марині одразу. Не сподобався, але все ж погодилась за нього вийти. Батько на тім наполіг. Умовив дочку, що є вищі інтереси за дівочі — сподобався — не сподобався. Виходь! А вона була слухняною дочкою свого батенька. Як родитель скаже, так і чинила-робила. Сказав виходити заміж за московського царевича, вона й дала згоду. Противитися волі батька не звикла. Не так була вихована. А батько з її заміжжя — та й до всього ж такого престижного, що ще престижнішого за нього годі й шукати! — за московського царевича мав одержати вигоду. Ще і яку! Та й хто б на його місці з такого родичання та не отримав би вигоди!
У травні 1604 року, як квітли вишні, відбулася попередня домовленість. Претендент на її руку і серце підписав шлюбний контракт, за яким на знак вдячності вдруге пообіцяв батькові Марини виплатити один мільйон злотих, а також віддати своїй жоні Смоленське і Новгород-Сіверське князівства. А ще — як вона дала згоду — міста Новгород та Псков разом з думними людьми, дворянами, духовенством, з передмістями і селами.
Ще й пообіцяв Марині, що Новгород і Псков будуть назавжди позбавлені від опіки Москви. Себто уділ закріплювався за нею «на віки вічні» — це ж треба! (Як пізніше, вже в радянські часи, один з героїв фільму «Іван Васильович змінює професію», звертаючись до царя — за кінострічкою — лжецар, — у гніві праведному вигукне: «Ты что же это... казенные земли раздаешь?!»)
До всього ж царевич урочисто зобов’язувався за рік перевести православне царство Московське в католицьку віру. Якщо ж не виконає своєї обіцянки, Марина матиме право на розлучення з ним і право знову вийти заміж. Але подаровані їй землі й прибутки при цьому будуть за нею збережені. Ось це й зіграло вирішальну роль у згоді Марини. Переведення православ’я в католицтво (а втім, вона розуміла, що це — химерія) її менше всього цікавило — вона не була затятою католичкою-фанатичкою, хоч її й виховували ченці. Вабило інше: на випадок розлучення вона все збереже за собою. Оскільки ж царевич їй не подобався — чи подобався, але не дуже, — то жити з ним довго вона не збиралася. Принаймні так тоді вирішила про себе. А там... Там видно буде. Час та обставини покажуть.
Контракт був підтверджений в присутності капеланів, скріплений («запечатаний») гербовою печаткою з ім’ям «царевича Дмитрия Ивановича» і підписаний ним же: «Дмитр царевич рукою своею».
Крім книги історичних досліджень «100 великих авантюристов», царевич Дмитрій Іванович також потрапив — в обох випадках як Лжедмитрій I — і до іншого видання, але вже під назвою більш благороднішою: «100 великих монархов» (обидві книги видало московське видавництво «Вече», 2003 і 2005).
Уявляєте? Великий авантюрист, якщо вірити першому виданню, і в той же час — великий монарх. І це він — одна і та сама особа, Лжедмитрій I, який на московському троні перебував щось менше року (в якості, виходить, великого монарха, та й трон той буцімто захопив незаконно). Але там і там встиг стати великим — а втім, історія знає і не такі казуси! Батько (якщо батько) нашого героя Іван IV Грозний, наприклад, потрапив до видання «100 великих диктаторов» і водночас до «100 великих монархов». Як, наприклад, В. Ленін та Й. Сталін потрапили одночасно до книг «100 великих диктаторов» і «100 великих людей», а грузин Йосиф Сталін ще й до видання «100 великих россиян».
В анотації до видання «100 великих монархов» зазначається, що читач у ньому знайде матеріали «не только о тех правителях, чье величие признано всем миром», «не только о святых и победоносных владыках, но и о жестоких тиранах, и даже о монархах, снискавших славу авантюристов, — и тем не менее оставивших в истории неизгладимый след».
Отож, і про царевича Дмитрія, який все ж таки побув руським монархом, а будучи ним (ще й авантюристом), «оставил в истории неизгладимый след».
Ще б пак! Про нього написано гори літератури різних жанрів, викривальних і не дуже, науково достовірних і фантазій пригодницько-детективного напрямку (а скільки ще з часом буде написано!), його імені не чули хіба що глухі, а побувши на троні всього нічого, він ухитрився залишити в Росії справді «неизгладимый след».
Він один з небагатьох монархів, до якого навічно прилипло оте сакраментальне: самозванець. Воно стало ледь чи не другим його ім’ям.
Самодержець-самозванець.
Самозванцями, як ми знаємо, величають тих, хто видає (видавав) себе за іншу особу, незаконно присвоїв собі чуже ім’я, звання тощо.
До терміну «самозванець» Тлумачний словник української мови (т. IX, стор. 37) наводить і приклад з І. Кулика: «Ну що ж, доведеться судитися з ним, притягати його за самозванство».
Царевича Дмитрія Івановича, знаного як Лжедмитрій I Самозванець, — історія судить чотириста з гаком літ. Хто тільки не звинувачував його у всіх гріхах! Яких лише доказів його самозванства не наводили судді та історики, а й досі так і не довели — за чотириста з гаком років! — хто ж він насправді: самозванець, авантюрист-пройда чи істинний син Івана Грозного, який колись дивом врятувався в Угличі?
Це й дало підстави авторові «100 великих монархов» (К. В. Рижову) заявити: «Кто был этот неизвестный, теперь установить трудно. Некоторые историки полагают, что он вполне мог быть настоящим Дмитрием. Другие считают его самозванцем (называют и подлинное имя ловкого авантюриста — Григорий Отрепьев), — однако и в этом случае нельзя не видеть во многих его поступках несомненной внутренней убежденности в том, что он именно тот, за кого себя выдает...»
Хоча офіційно про нього у всіх виданнях напишуть, як про факт буцімто достовірний і доведений: Лжедмитрій I (р. н. — невідомий — п. 17(27) у 1606) — політичний авантюрист-самозванець, який видавав себе за російського царевича Дмитрія Івановича, російський цар 1605—06. Походження Л. І не з’ясовано. Визнано (на якій підставі? На основі чого? — В. Ч.), що це був збіглий монах Чудова монастиря Григорій, в миру Юрій Отреп’єв, колишній боярський холоп... (Якщо й холоп, що сумнівно, то, зумівши коронуватися на трон Московського царя, він був холопом видатним!)
Історія ж свідчить про ще й такий загадковий факт: в оточенні царевича справді перебував якийсь Григорій Отреп’єв. 26 лютого 1605 року єзуїти, які були з Дмитрієм у Путивлі, записали: «Сюди привели Гришку Отреп’єва, відомого у всій Московії чаклуна і розпусника... І ясно стало для руських людей, що Дмитрій Іванович зовсім не те, що Гришка Отреп’єв. Крім усього, Отреп’єва показували в Путивлі «перед всіми, явно викриваючи в тому неправду Борисову». Згодом Отреп’єва бачили в Москві, а вже потім Дмитрій відправив його в Ярославль, де його сліди й загубилися. Яка його подальша доля — невідомо. Правда, пізніше з’являться чутки, що то був «Лжеотреп’єв», а насправді збіглий монах Леонід. Але як справедливо зауважує історик: «Дуже багато у всій цій історії було збіглих монахів з однаковими біографіями і різних «Лже...».
Це буде так писатися через роки й століття, а тоді, у 1602 році, як він з’явився в Самборі, в палаці королівського старости Юрія Мнішека, багато хто й справді повірив, що він — дивом врятований в Угличі син Івана Грозного (а раптом він і справді дивом врятований в Угличі син Івана Грозного, а ніякий не самозванець?), привітний, ввічливий і взагалі приємний молодик, котрий і справді чи не усім здавався царським сином...
Та й що з того, що про нього писатимуть у всі прийдешні віки як про видатного авантюриста, коли й про неї писатимуть (теж у всі прийдешні віки) як про «політичну авантюристку», що вона, мовляв, «в інтересах здійснення загарбницьких планів польсько-литовських феодалів щодо Російської держави (далися вони їй! Що вона — без них жити не могла? Вона, тоді шістнадцятилітнє дівча, піддівок, як на Україні кажуть, маленька татова донечка, яка і світу білого крім Самбірського замку не знала, а що таке політика — уяви не мала!) 1606 року вступила в шлюб з Лжедмитрієм І».
Авантюра з французької перекладається дещо аж безневинно (але — буквально): пригода. (В літературі навіть напрям є — авантюрна література, себто пригодницька.) А далі вже йде пояснення: ризикована, сумнівна щодо честі справа, розрахована на випадковий успіх і здійснена без урахування реальних сил та конкретних обставин. Як правило, — застерігають спецвидання, — авантюра приречена на невдачу. Переносне — явно злочинна дія, шахрайська махінація. Особливо небезпечним є політичний авантюризм.