Страница 147 из 168
Москва була взята чи не в кільце. Польський гарнізон почав відходити до Кремля під натиском ополченців і там, врешті-решт, був заблокований. Всього ж у Кремлі було оточено близько трьох тисяч поляків та німецьких найманців. Почала відчуватися гостра нестача продуктів, води.
Але тут з боку Вязьми до Москви підійшов із своїм військом, що нараховувало до дванадцяти тисяч чоловік, Ходкевич. Гетьман велів відправити в Кремль обікладеним полякам 400 возів з продуктами, але так і не зміг виручити від голоду своїх співвітчизників.
І тоді князь Пожарський організував загальну контратаку, в результаті якої військо Ходкевича, зазнаючи великих втрат, змушене було відступити.
27 жовтня 1612 року, позбавлений підтримки зовні, повністю вичерпавши запаси продуктів та пороху, польський гарнізон здався на милість переможцям. Король Сигізмунд III, який спішив на допомогу полякам у Москві, дізнавшись про їхню капітуляцію, повернув назад.
(Пізніше ті, хто пережив облогу та голод і вцілів, згадуватимуть із жахом, що поляки в Кремлі, обложені з усіх боків, використовували в їжу котів та собак (траплялися й випадки канібалізму), «смакували» шкури та паски, жи´ли від луків, їли траву, сіно, все, що міг прийняти шлунок. Багато поляків тоді повмирали з голоду.)
В жовтні керівники ополчення, яке повністю звільнило Москву, розіслали у всі руські воєводства грамоти про скликання Земського собору, на якому мали вибрати царя...
Ні посадський чоловік Кузьма Мінін, ні тим більше князь Дмитро Пожарський, хоч і звільнили Москву, але на верховні посади у зв’язку з цим претензій не висловили. Не кажучи вже за трон, що тоді був незайнятий, як би то на їхньому місці могли вчинити інші визволителі батьківщини. Ми, мовляв, звільнили царство, нам і царями по праву бути. А перед цим неодмінно затіяли б боротьбу ще й між собою — кінця б смуті тоді не було! — за все той же трон, котрий на той час на Русі був «нічий». Ні і ні. Вони просто зробили своє, не розраховуючи навіть на вдячність потомків, не кажучи вже про сучасників. Те, що не кожному дається: зібрали народну силу, звільнили батьківщину, зібрали Земський собор, аби він вибрав царя — не з них двох. Хоч князь Пожарський на престол і міг би претендувати. Належав він до давнього, з часом, правда, збіднілого княжого роду. Царську службу розпочав рано. Перший бойовий досвід отримав на південному прикордонні в сутичках з кримськими татарами. І все ж «худородність» його була причиною того, що в «малих» воєводах він став ходити лише у 30 років.
Після звільнення Москви, під час якого він — як і Кузьма Мінін — проявив особисту звагу і був тяжко поранений, отримавши від нового царя боярський титул, служив воєводою в Новгороді, потім керував приказами у Москві, а в 1618 році очолив захист Москви від військ польського королевича Владислава та запорожців гетьмана Сагайдачного.
За свій подвиг він матиме більше, аніж царський трон, — стане найпопулярнішим національним героєм Росії. Разом зі своїм соратником купцем Кузьмою Мініним. Це про них та їхній ратний подвиг складуть на Русі народні пісні:
Мініну, котрий теж отримає боярський титул, буде встановлено пам’ятник в Нижньому Новгороді, а в Москві (своє життя він завершить невдовзі після тих подій, що прославлять його на віки, у 1616 році) на Красній площі — спільний з князем Пожарським.
Дмитрій Пожарський надовго переживе свого соратника Мініна і помре в Суздалі, де його поховають у 1642 році. Там йому буде встановлено пам’ятник — як Мініну в Нижньому Новгороді.
У 1818 році вони обидва — Мінін і Пожарський — стануть на постаменті в Москві на Красній площі — пам’ятником Івана Мартоса. Хоч і через 200 років, але Росія віддячить своїм визволителям.
І пам’ятник їхній буде першим пам’ятником у Москві, поставленим не на честь царя, а на честь народних героїв. (Нині входить до числа ста великих пам’ятників світу.)
Як писатиме творець пам’ятника Іван Петрович Мартос (до речі, українець з містечка Ічня, що на Чернігівщині): «Козьма Минин возымел великое намерение спасти Отечество на самом краю гибели... Тогда снова подняла свою голову поникшая Русь, сыны ее проснулись после долгого оцепенения, со всех сторон стали собираться воины, чтобы пасть славною смертью за Отечество, и во главе этого бесстрашного воинства Минин поставил Пожарского...»
Мартос відобразив момент, коли Мінін звертається до пораненого Пожарського із закликом очолити руське військо і вигнати поляків з Москви... На ньому, правда, антична туніка — і це поверх портков, — дещо схожа на російську вишиту сорочку (волосся його підстрижене «в кружок»), але цим підкреслено руський національний характер.
Відкриття пам’ятника 20 лютого 1818 року перетворилося на загальні урочистості: «стечение жителей было неимоверное: все лавки, крыши Гостиного Двора, лавки, устроенные для дворянства около кремлевской стены и сами башни Кремля были усыпаны народом, жаждущим насладиться сим новым и необыкновенным зрелищем...»
Буде піднятий над Москвою — високо-високо вище за всіх її царів — і отаман Іван Заруцький, боярин, на перших порах один з керівників Земського ополчення. Тільки «пам’ятник» йому буде страшним. Але теж на віки вічні.
Як і цариці Марині Мнішек.
Невдачі їхні почалися ще за життя (правда, в ув’язненні) патріарха Гермогена, який все робив — вельми енергійно! — аби перешкодити за будь-яку ціну і будь-якими засобами вступу на престол сина Марини Юріївни. («Старий збісився», — казатиме про главу церкви отаман.)
«Отнюдь Марынкин на царство неподобен: проклят от святого собору и от нас!»
Такі анафеми розсилав патріарх зі свого ув’язнення. Звідки у старого патріарха накопичилося стільки ненависті до Марини та її сина, у яких він бачив утілення усіх бід і нещасть Московської держави?! (А втім, Гермоген був патріотом своєї країни, сам гинучи в підземеллі, намагався хоч якось «просвітити» Русь і спрямувати її на істинний шлях.)
Патріарх домігся свого — новий земський рух за звільнення Москви від польських військ, як і взагалі очищення всієї держави, вже не визнав аніяких прав Марини Мнішек і її сина на російський престол. Ще в серпні 1611 року керівники ополчення домовилися між собою «по казачью выбору того проклятого паньина Марынкина сына на государство не хотети». Сам князь Пожарський, який став на той час прапором руху, закликав ратних людей «на полских и литовских людей идти вместе» і все зробити, аби запобігти «козацьке воровство» ім’ям «Маринкіна сына». Адже «многие покушаются, чтоб панье Маринке с законопреступным сыном ея быти на Московском государстве, с ложным вором, антихристовым предотечим, что им волею отца своего сатаны исполнить и грабежом и блудом, и иным неподобием Богом ненавидимым делом не престать».
Ніхто з творців Смути, крім Марини Мнішек з сином, не удостоювався під час Смути таких звинувачень. (Правда, з таким же запалом керівництво земського руху відмітало й інші кандидатури на руський трон — «псковського вора Сідорку», який видавав себе за «царя Дмитрія Івановича», і короля Сигізмунда III.)
В чому тільки не звинувачували Марину Мнішек (дехто й досі, втративши здоровий глузд, усе ще її звинувачує). Навіть у тому, що вона хотіла розвалити... Московську державу — не більше не менше!
Але що залежить від конкретної людини? Анічого. Людина лише визначає свою долю і якось її облаштовує — вдало чи невдало. А всі інші, в тім числі й глобальні процеси, лежать поза сферою її контролю.
Один московський письменник видав роман про метро 2033 року. Відбулася ядерна катастрофа, Москва знищена, перетворена на купу руїн, де бродять здичавілі собаки. Вцілілі москвичі спустилися жити — хоч на якийсь час — у підземелля метро. Це — кінець світу. Принаймні, цивілізації, що мурувалася по цеглинках упродовж тисячоліть. Правляча еліта ховається в бункерах і звідти намагається командувати війною до Судного дня. Метро стало тим Ноєвим ковчегом для москвичів, у якому вони змушені жити якийсь там час. Оце розмах! А ви — Марина Мнішек хотіла знищити Московську державу. Та не хотіла вона цього — як, між іншим, і не могла її знищити. Власне, хотіла, але тільки стати у ній царицею, а ось світ знищити — не виключено, й Московську державу в тім числі, — забагли інші. Але це, як каже ведучий популярної телепередачі «Слідство вели...» Леонід Каневський, вже інша історія.