Марина — цариця московська

Чи була Марина Юріївна, хоч і не грізна, а все ж цариця, задоволена першим коломенським своїм життям (першим, адже ще буде друге й останнє), сказати важко, але умови проживання і безпеки там у неї і справді були царськими: і охорона надійна, і справді бояри та дворяни їй слугували.

І рать земська, що її тоді очолювали Ляпунов та Заруцький, збиралася йти не куди-небудь, а на Москву, — чого ще треба бажати? Заруцький неодноразово її запевняв: будеш ти царицею російською, а твій син — царем російським! А козацькому отаману вона вірила як нікому у своєму житті. Аби ополчення пошвидше взяло Москву і запросило її з сином у Кремль. У той Кремль Московський, що всім кремлям кремль!

Але...

Ополчення не візьме Москви, тож з Коломни доведеться їй знову втікати — тільки вже разом з отаманом Заруцьким, її останньою опорою у цьому каламутному і неспокійному російському світі.

Пушкінську Старуху (назвемо її так, з великої літери), як відомо, згубила непомірна жадоба до владарювання — вона насамкінець забагла бути володаркою над золотою рибкою:

Таке бажання Старуху, як відомо, й згубило.

Марині мало було бути царицею в Коломні (як ще раніше в Тушині, в Калузі, чи як їй пропонували повернутися на свою батьківщину, у рідній Самбір, де б вона була все ж таки володаркою), їй забаглося стати царицею у Москві — і це її погубить.

Тільки, на відміну від пушкінської старухи, яка після всіх злетів опинилася біля розбитого корита, коломенська цариця втратить і своє життя — у все тій же Коломні, за 113 чи 115 кілометрів від недосяжної Москви.

Сталося так, що достатніх сил в ополчення, яке на чолі з дворянином Ляпуновим та боярином отаманом Заруцьким підійшло до Москви і стало табором біля стін Білого та Кам’яного городів (передмість), вистачило лише на те, щоб дещо ускладнити становище польсько-литовського гарнізону, що перебував у Москві.

Бої, що їх вели ополченці, так і не призвели до захоплення столиці. Потрібен був ще один, рішучий штурм, але земці так і не спромоглися на нього. Їхні дружини були надто розрізнені і поділені на ледь чи не ворогуючі групи (козаки трималися осібно). І хоч у своєму знаменитому «Приговорі» від 30 червня 1611 року і говорилося стояти «за дом Пресвятыя Богородицы и за православну християнску веру, против разорителей веры християнские польских и литовских людей», Москва так і не була тоді звільнена.

Але все ж досвід першого земського ополчення був значним, адже саме під Москвою було створено земський уряд зі своєю Думою та приказами.

Хоч перше місце «по чину» в ополченні посідали тушинські бояри князь Дмитрій Трубецькой та Іван Заруцький, фактичним керівником руху, його головою і душею, організатором і натхненником був думний дворянин Прокопій Петрович Ляпунов. Проти нього і було нанесено противниками ополчення головний удар.

Скориставшись тим, що Ляпунов почав наводити мости до гетьмана Сапеги, закликаючи його виступити (що було, зрештою, необачно і наївно) «за православну нашу віру», а також несподівано повів мову про майбутній союз Речі Посполитої та Московського царства (це був далекий і правильний приціл вождя земців), його звинуватили у... зраді. Буцімто Ляпунов хотів змовитися з поляками на шкоду Москві.

У таборі земців стався розкол. Як свідчитиме «Карамзин­ський хронограф», «Прокофья называли изменником, будто Прокофей пишет в Москву к полякам и к литве, и показали ему грамотку, будто ево Прокофьевой рукой».

Спалахнув бунт, і Ляпунова, не розібравшись в суті й повіривши обмовкам, козаки вбили... Потім спохопилися — «за поспешно де Прокофья убили, Прокофьевыя вины нет», але справу було зроблено. Наступ на Москву зірвано, а сам табір земців був розчахнутий навпіл. З-під Москви, яку вже можна було взяти, почали роз’їжджатися «столники и дворяне и дети боярские городовые... по городам и по домам своим, бояся от Заруцкого и от казаков убойств».

Залишилися лише ті, хто раніше служив Дмитрію Другому і Марині Мнішек у Тушині і в Калузі.

І хоч вплив отамана Заруцького в ополченні зріс, але в нього вже не було достатніх сил, аби взяти Москву.

Боярська дума, діючи з Москви, намагалася опорочити козацького отамана. На початку 1612 року в грамотах, підписаних членами Боярської думи, писалося по містах, що козаки «поругались» над лівонською королевою Марією Володимирівною (дочкою великого князя старицького Володимира Андрійовича), Ксенією Годуновою (в чернецтві Ольгою) та іншими черницями... «А как Ивашко Заруцкий с товарищи Девич монастырь взяли, они и церковь Божию разорили, и образы обдирали, и кололи поганским обычаем и черниц... на которых прежде сего и зрети не смели, ограбили до нага, и иных бедных черниц и девиц грабили и на блуд имали; а как пошли из монастыря, и они и досталь погубили и церковь и монастырь выжгли».

Зрештою, події під Москвою і зовсім зайшли в глухий кут. І тоді Іван Заруцький вирішив зробити остаточну ставку на сина Марини Мнішек. А ще буцімто — ходили такі чутки — отаман Заруцький забаг сам стати царем.

З «Піскаревського літописця»:

«Ивашка Заруцкой, умысля своим воровским обычаем, сослався з жонкою, с Маринкою, которая была за Ростригою, с Сердомирскою дочерью, жену свою постриг, а сына своево послал на Коломну к ней, Маринке, в стольники, а хотел на ней женитца, и сести на Московское государьство, и быти царем и великим князем».

Ініціатором створення другого земського ополчення виступив Нижній Новгород — попри все треба було звільняти свою столицю від іноземних військ. Організатором нового ополчення став земський староста купець Кузьма Мінич Сухорук (або ще — Кузьма Мінін), і в місті почали збирати кошти на друге ополчення. В лютому 1612 року невелика армія вирушила у похід — бійців у ній ще було мало, спорядження нужденне. З таким військом іти на Москву було передчасно. І тоді ополчення очолив князь Дмитрій Пожарський, якого в народі поважали за мужність, стійкість і воєнну кмітливість. Повівши рать містами Поволжя, Пожарський постійно поповнював її ряди, добував коней, збирав кошти.

Кілька місяців військо Пожарського і Мініна простояло в Ярославлі, там було створено уряд — Раду всія землі. Вона оголосила себе законною по всьому Московському царству, почала карбувати монети, збирати податки, зайнялась судовими справами і навіть заснувала власні прикази. У Ярославлі ожила російська державність.

І лише тоді друге земське ополчення вирушило до Москви.

Його кількість сягала 30 тисяч чоловік.

Загони ополченців займали міста — Твер, Володимир, Рязань та інші, перерізавши шляхи до Москви зі сходу і північного сходу.

Найманці теж висловили бажання приєднатися до земської раті, але їм у цьому було гордо відмовлено.

«Наемные люди из иных государств нам теперь не надобны... Теперь все Русское государство избрало за разум, правду, дородство и храбрость к ратным и земским делам стольника и воеводу князя Дмитрия Михайловича Пожар­ского-Стародубского... Где соберется доходов — отдем нашым ратным людям, а сами мы, бояре и воеводы, дворяне и дети боярские, служим и бьемся за святые Божии церкви, за православную веру и свое отечество без жалованья... Так, уповая на милость Божию, оборонимся и сами, без людей...»

На початку серпня авангард другого ополчення піді­йшов до Білого города і став табором між Тверськими і Петровськими воротами. Другий загін ополченців через кілька днів отаборився між Тверськими і Нікітськими воротами. Ці загони блокували смоленську дорогу, якою повинен був підійти польський гетьман Ходкевич з підкріпленням для московського гарнізону. 20 серпня третій загін ополченців зайняв район Арбатських воріт, козаки Трубецького розташувалися біля Яузьких воріт і на Воронцовому полі.