Марина — цариця московська

Марина з Дмитрієм?

Жінка з чоловіком? Щось такого, зізнатися, не доводилося раніше здибувати, аби жінка з чоловіком браталася? З якого б це дива? Жінка з чоловіком може лише заприязнитися. Чи — що більш типово — кохатися і врешті-решт побратися.

Побрататися — поклястися одне одному у взаємній дружбі, НАЗВАТИСЯ (виділення моє. — В. Ч.) БРАТАМИ...

Чи побрататися — близько зійтися з ким-небудь, але виявляючи при цьому братні почуття. Чоловік до чоловіка, що було типово, наприклад, для козаків-січовиків, запорожців. Та й у народних думах співається про названих братів. Але щоб жінка з чоловіком... побраталася?

Хоча з натягом можливе (у значенні «близько зійтися»), але ж оті «братні почуття». Якось вони не зовсім звичні між жінкою та чоловіком. Очевидно, тут щось інше, автор просто вжив не зовсім підходяще слово для даного випадку. Не могла Марина «побрататися» з Дмитрієм — тоді ж у чому річ?

А ось як розповідає Конрад Буссов (він на той час мешкав у Калузі) про приїзд туди перевдягненої в чоловіче вбрання цариці. (Не забуваймо, Марина Мнішек, утікши з Тушина, з’явилася в Калузі на баскому коні, а її гусарський костюм з червоного оксамиту полум’яним вогнем горів на тлі засніжених просторів.)

«У Калузі перед ворітьми вона сказала варті (очевидно, її сприйняли, та ще й в гусарському костюмі, за чоловіка. — В. Ч.), що вона довірений коморник Дмитрія із спішним і дуже важливим до нього донесенням, про яке ніхто, крім нього самого, не повинен знати. Цар відразу ж збагнув, у чому річ, велів козакам гарненько охороняти ворота, а коморника впустити. Той відразу ж поїхав до кремля, до царського ґанку, зістрибнув там з коня, представши перед очі свого государя, і тим подарував йому велику радість. А позаяк привезений царицею з Польщі жіночий почет поїхав... назад у Польщу, то вона взяла собі новий почет з німецьких дівчат, батьки яких мешкали у тих місцях. Гофмейстериною над ними призначила теж німкеню і весь час доброзичливо і прихильно ставилася до німців...»

А вже потім, як Марина дещо влаштувалася в Калузі, настала потреба на якийсь рівень ставити свої відносини з Дмитрієм. Тоді й почалося те, що деякі джерела передають словом «побраталися».

Ясність у тему «братання» вніс брат Марини Юріївни Станіслав, який прямо написав, що вона (сестра його Марина) «повінчалася з тим франтом, котрий присвоїв собі ім’я Дмитрій».

Прямо тобі якийсь фортель (несподіваний вчинок, витівка, адже викидати фортель — те саме що викидати фокуси), що його вчинила Марина Юріївна із Лжедмитрієм II, якого чи не вперше в історичних джерелах названо — чи не з пошанівком — франтом. (Франт — той, хто вдається до франтівства, модно й нарядно зодягається, чепурун. А таким Лжедмитрій, здається, не був. Як і схильності до франтування не мав.)

У щоденнику королівського походу від 16 квітня 1610 року записано:

«Отримано вістку, що той Дмитрій вдруге і відкрито вінчався у Калузі з царицею».

Дивно. Адже публічна церемонія вінчання означала відмову від визнання самозванця тим же самим Дмитрієм, справедливо зауважує один з істориків.

Це так, але — з одного боку. А з другого — вінчання у православному храмі мало переконати тих руських прихильників самозванця, які звинувачували Марину в «лютеранстві» та «єретицтві», що вона теж православна. Адже після вінчання у православному храмі (ПРАВОСЛАВНОМУ!!!) католичка Марина Юріївна вже ставала мовби православною, тому що дотрималася обрядів Руської церкви.

Ще й нині пишуть дослідники, що «в Калузі мешканці радісно вітали царицю, яка з’явилася на їхні очі юним воїном у шоломі і з волоссям до пліч».

А тут ще й вінчання у православному храмі. Своя полячка Марина Мнішек, своя! Які тепер можуть бути до неї претензії, що вона, мовляв, не шанує руських звичаїв і т. д, і т. п., що лунали ще не так давно. Отже, це був тонкий політичний хід, привернути на свій бік православних підданих Московського царства.

«Почалося калузьке життя більш спокійне, як тушинське, адже тут не було манірних (радше бундючних. — В. Ч.) польських вождів, не було військових зборів, ініціаторами яких виступали польські роти. Тут влаштовувалися бенкети, було постачання. Тільки поведінка чоловіка ускладнювала життя Марині, але і в цій ситуації вона старалася виокремити для себе позитивне, адже на його тлі намагалася мати вигляд набагато кращий».

Присутність в калузькому таборі цариці Марини сприяла популярності «царя». Непомітно Марина починає втручатися у справи, допомагає чоловікові зібрати нові сили. У листі до гетьмана Сапеги вона писала, що «справи їхні були майже в занепаді, хилилися до кінця», але є надія на краще, адже не все ще втрачено.

І скромно додавала, що не приписує це нікому (в тім числі й собі. — В. Ч.), а — «особливому дару, від Бога нам даному, що Він... зволить виправляти чи, вірніше, — благополучно закінчувати наші справи...».

Особисто Марина теж чекала «Божого дару»: на той час вона була вагітна, відчувала дитину під серцем і сподівалася, що це теж стане одним з дарунків Бога — але вже їй особисто. А може, і Росії. Син царя — це спадкоємець престолу, який цар про це не мріє. Лише б народився хлопчик, а не дівчинка... Лише б хлопчик, молила, прохала Бога.

З першим Дмитрієм і мужем першим своїм вона так і не встигла завести дитинча, хоч і мала з ним велику любов. Бо скільки з ним прожила, як приїхала до Москви як цариця і жона — всього лише дев’ять днів. Та й ті минули в гульках, яким край поклав лише травневий путч у Москві.

А ось з Дмитрієм Другим... Гм, мовби ж його й не кохала (принаймні, ще не встигла покохати), а бач... Відразу ж і завагітніла. А втім, це, звичайно ж, на краще, спільне дитинча міцніше зв’яже їх, перетворить їхнє радше політичне єднання на міцну сім’ю.

У ті дні вона вставала з молитвою на устах, дякуючи Господу, що носить під серцем дитину, і закінчувала його із все тією ж молитвою-дякою Господу за такий щедрий дарунок.

Вагітність давалася їй відносно легко, як кажуть, на користь: жінка розквітла, щічки зарожевіли, гарні очі засяяли добротою і зичливістю до людей і до світу білого, і вона — така молода — видавалася ще молодшою, прямо дівчиною.

Дивувало, що Дмитрій до неї — це Марина як жінка відчувала — навіть жінок не знав. Принаймні любові у його бурлацькому житті ще не було. А тут відразу ж — і цариця, і любов. І скоро він батьком стане. І жона на очах квітне. Тож часом незграбно жартував, приховуючи за жартами свою радість:

— Коли б ти не була мені жоною, то я неодмінно б у тебе закохався. — І додавав уже серйозно: — Ти наче той пуп’янок, що розквітнув раннім ранком — теплим, літнім...

Ба, ба, дивувалась вона, чоловік її, виявляється, ще й поет у душі!

Марина й справді квітла.

Та й сама почала круто мінятися — на краще. До всіх була привітною і зичливою, з посмішкою на устах, і все наспівувала, мугикала веселі безжурні пісеньки...

— Моя добра няня, бабця Софія, бувало, казала: вагітна жінка, аби дитина у неї народилася гарною, такою і має бути: веселою, доброю, до всіх зичливою, з піснею на устах — без крапелиночки зла чи чогось недоброго...

І сам Дмитрій ніби змінився, теж помолодів, збадьорився в очікуванні спадкоємця. Казав:

— Цариця має народити мені лише спадкоємця. Тільки царевича!

Все складалося як ніколи добре в Калузі, за високими й надійними мурами, все сприяло задуманому успіхові.

30 червня 1610 року Дмитрій вирушив з Калуги на Москву.

Нарешті, нарешті!!!

«На Москву, на Москву, на Москву!» — аж співала Марина.

Військо Дмитрія складалося з полків гетьмана Сапеги та корогов деяких полковників. Правда, один з сучасників дещо зневажливо напише, що, мовляв, з «цариком» «зібрався весь набрід, шляхти мало, тільки була вона в гусарських корогвах, яких було теж небагато... (Корогва — бойовий прапор у військових підрозділах українського козацтва та у збройних силах шляхетської Польщі в XVI—XVIII ст.; підрозділ складався з 50—120 чоловік.) Зате козаків було без числа».