Страница 131 из 168
«Всього лишила мене мінлива фортуна, одне тільки законне право на московський престол залишилося при мені, скріплене вінчанням на царство, утверджене визнанням мене спадковою двократною присягою всіх державних московських чинів».
І завершувала листа чи не прямою вказівкою адресату:
«Тепер я все це віддаю на милостивий і уважний розгляд вашої королівської величності... Я переконана, що ваша королівська величність після мудрого обговорення зверне на це увагу і за природною добротою своєю приймете мене, а сім’ю мою, яка значною мірою цьому сприяла своєю кровію, хоробрістю і засобами, щедро винагородите. (Вона ще думає про сім’ю.) Це буде слугувати запорукою оволодіння Московським государством і прикріплення його забезпеченим союзом, з благословіння Божія, яке щедро винагороджує за справедливість. Бажаючи цього, я доручаю себе захистові і милостивій увазі вашої королівської величності».
І хоч її лист до короля наробив шуму-гаму серед поляків і навіть переписувався та ходив по руках, але король так і не захистив свою піддану — він уже тоді потай мріяв сам стати царем Московським, тож навіщо йому була потрібна якась там «цариця Марина».
І тоді Марина з безвиході вирішує «возз’єднатися з мужем своїм». Забувши про всі образи й приниження, що їх він їй завдав, зібралася їхати в Калугу і звідти розпочати нову — чи продовжити стару — боротьбу за російський престол. Годі скаржитися батькові, принижуватися перед королем! Годі, годі, годі! Власну долю треба брати у власні руки! Назустріч своїй долі! Перемагають тільки сильні й відважні. Отже, треба бути сильною і відважною — годі плакатися в чужі жилетки!
Зважившись на поїздку до Калуги, цариця вбирається в чоловічий — гусарський! — костюм — віднині ніяких жіночих слабкостей! Вперед!
Але тут виявилося: одного чоловічого костюму замало. Потрібний ще й дозвіл, аби вона могла залишити Тушино — це ж треба!
Змушена прохати «воїнство», аби воно відпустило її в Калугу до мужа свого. «Воїнство» — в дусі єзуїтів — дозволило їй залишити Тушино, але тільки... самій. Без права будь-кого брати з собою! Ще й прислали їй листа, у якому чи не насмішкувато писали, що «цариця прислала просьбу, щоби їй дозволили поїхати до мужа. Їй це дозволили, але під страхом смерті заборонили будь-кому рушити від війська з прапором...».
Навіть король не міг домовитися з «тушинськими поляками», а де вже було їй те зробити. На щастя, деякі з них вже почали шкодувати за Дмитрієм (він з Калуги надсилав їм «ласкаві», так звані «прелестные письма», обіцяючи — вкотре! — все, чого вони захочуть!). Тушинці почали вагатися — що робити? Підтримати короля чи Марину — як законну царицю? Іти за нею чи видати її Сигізмунду? Або Москві? І загроза, що її можуть видати Москві — вона просто стане розмінною картою в політичній грі, — була дуже реальною.
Усе зваживши, цариця вирішує втікати з Тушина. Потай. Ось тоді вона рішуче — у ті дні її вже не визнавали піддані — зодягається в гусарський костюм. Все. Немає більше місця жіночим слабкостям, нидінню, скаргам... Все, все, все!!! Віднині вона — фурія! ФУРІЯ!!! Діва-воїн Валькірія — вперед! Тільки вперед. Всі мости вже спалені, і назад, для відступу, шляху вже немає. Вперед — це значить до Калуги, до Дмитрія, і там треба все починати спочатку. Звідти, зібравши та перегрупувавши сили, йти на Москву. Бо в Кремлі вже й так засидівся Василій Шуйський. Хоч трон під ним і хитається — чутки доходять, — але він все ще сидить. Йому треба допомогти залишити його. І це зробить вона з Дмитрієм. Тож тільки вперед, до Калуги, де Дмитрій збирає нові сили для походу на Москву.
Втеча з Тушина до Калуги відбулася в ніч з 23-го на 24 лютого 1610 року.
Вдень за нею пильно слідкували, але з настанням темряви нагляд послаблювався — куди, мовляв, жінка проти ночі побіжить? Навколо краї пустельні, морозяні, все загачено снігом, тільки вовки виють під місяцем, од проміння якого іскриться сніг.
Марина тому й вибрала ніч, що ніхто в цей час не сподівався, що вона зважиться вирушити в далеку дорогу, тож нагляд за нею до ранку ставав не дуже пильним. Можна б сказати, ніякого нагляду вночі за нею не було, тож тікати й вирішила саме в нічну пору. І буцімто лише в супроводі двох — правда, надійних слуг, служниці і служника, що й зовсім малоймовірно. Краї там були дикі й глухі, загачені снігами, і втрьох зважитись на далеку подорож краями, де вночі рискають сіроманці, а вдень зграї двоногих розбійників...
Дорогою втікачі, збившись зі шляху (не дивно, ніч була глупа, до самого ранку мело і не видно було ані цяточки), опинилися у Дмитрові, де було військо гетьмана Сапеги, яке воювало там з військом Василя Шуйського.
Втікачі на те побоїще й напоролися, як тільки засіріло.
Марині ще й пощастило, що потрапила в розташування не царських військ, бо тоді подорож для неї й закінчилася б, а в польське.
Гетьман до неї поставився приязно, лише буркнув: «Роби, як хочеш». Марина якось зв’язалася з Калугою. Звідти надійшла відповідь: таємно вибиратися з польського війська і прямувати в Калугу до Дмитрія, не давши полякам можливості відправити її під Смоленськ у табір Сигізмунда.
Варто зазначити, що поява у польському війську цариці Марини — та ще й в гусарському вбранні — зчинила фурор. Чи щось схоже на нього. І всі поляки збіглися подивитися, а яка ж вона, полячка, котра російська цариця?
Буцімто Марина Мнішек заявила перед солдатами Сапеги:
— Як мені, руській цариці, з такою ганьбою повертатися до моїх рідних у Польщу, то краще вже загинути в Росії — це у відповідь на запитання, як вона зважилася глупої морозяної ночі в чужих краях мандрувати. — Я розділю з моїм мужем усе те, що нам Бог визначив!
Конрад Буссов засвідчує, що Марина Юріївна перед втечею з Тушина «веліла зробити (очевидно — виготовити. — В. Ч.) собі з червоного оксамиту чоловічий костюм польського покрою, наділа його (між іншим, її перший чоловік цар Дмитрій Іванович любив носити такі костюми. — В. Ч.), озброїлась рушницею та шаблею (о, це вже щось!), а також взула чоботи та шпори і вибрала гарного швидкого коня». Як зазначає один з авторів, котрі писали про Марину Юріївну та її втечу з Тушина, червоний оксамит гусарського костюму повинен був ефектно виглядати на тлі підмосковних снігів!
Відразу ж було повідомлено короля Сигізмунда про те, що «цариця, приїхавши у Дмитрове, увійшла в лицарське коло в тім гусарськім костюмі, у якому приїхала, і своїм лицем і сумною мовою збунтувала вельми багатьох з товариства п. Сапеги».
А Міколай Мархоцький повідомляв, що він чув оповіді тих, хто оборонявся у дмитровській фортеці, сапежинців: «Саме у той час цариця, яка перебувала у Дмитрові, показала свій мужній дух. Коли наші приступили до оборони валу, а німці з московитами пішли на штурм, вона вискочила зі свого помешкання і кинулась до валу. «Що ви робите, злодії, я — жінка — і то не злякалась!» Так, дякуючи її мужності, вони успішно захистили фортецю і самих себе».
25 лютого, як трохи стихла завірюха, снігова крутіж ніби почала влягатися, Марина Юріївна вирішила їхати далі — з Дмитрова до Калуги.
Вона була енергійна, весела і дуже впевнена у собі, як і в тому, що вона задумала. Врешті, відчула свою силу і вміння повести за собою людей. (У той час вона перероджувалася на очах.)
«Цариця, надумавши перебратися в Калугу, умовила чотирьох із двадцяти моїх товаришів, — свідчить Міколай Мархоцький, — її супроводжувати. Пан Сапега хотів цьому перешкодити, але вона сказала: «Ніколи тому не бувати, щоб він для своєї вигоди мною торгував, у мене є три з половиною сотні донських козаків, і якщо буде потрібно, я дам бій». І Сапега їй більше не чинив перешкод. Цариця поїхала з тими, кого умовила з моєї компанії. В чоловічому наряді, взявши сани й коня, вона діставалася коли на санях, а коли й верхи».
«...И отправилась прямо в Калугу, к тому обманщику, с которым она тайно побраталась...»
Все б нічого у наведеній цитаті, але чомусь дивує оте — «побраталися».