Страница 120 из 168
Минуло п’ятнадцять спокійних років, король уже й забув про той неприємний для нього випадок (тільки шрам на губі й нагадував про нього).
14 травня 1610 року його величність їхав у відкритій колясці на прогулянку по Парижу. Був гарний весняний день, тож у короля був відповідний настрій — такий же сонячний, як і день. Його величність розмріявся і почувався так, наче він живе вічно і ще цілу вічність буде жити. А втім, король був розвеселим гулякою, любив усі радощі життя і брав від нього все, що можна було, і в той же час прославився як мудрий державний діяч. Усе встигав: і життям насолоджувався, і державою керував.
Вуличка була вузька. Раптом шлях попереду королівській кареті перегородили якісь непрезентабельні візки.
Карета зупинилася, і в ту мить — теж невідь-де взявшись — до неї підбіг рудий здоровань, зістрибнув на підніжку і раз за разом — в якийсь там змиг ока, ніхто й отямитись не встиг, — тричі наніс його величності удари кинджалом у груди.
«Здається, я поранений!» — встиг вигукнути король і впав мертвий на дно карети...
Що ж стосується Росії, то тут перелік вбитих князів, царів та імператорів починається ще з X століття. Перший у цьому списку — київський князь Ігор. Розбивши його нечисленну дружину, древляни прив’язали князя до верхівок двох дерев і навпіл розірвали...
Тільки за півтори сотні літ перед падінням монархії в Росії були убиті чотири імператори.
Петро ІІІ загинув у 1762 році внаслідок двірцевого перевороту, який влаштувала його власна жона, пізніше імператриця Катерина II. Обставини смерті Петра суперечливі. Його вивезли в Ропшу під Санкт-Петербург і чи то там зарізали, чи задушили рушничним ременем — навряд чи правда про це коли-небудь стане відомою.
Не менш трагічна доля чекала і сина Петра III, імператора Павла I. Він також загинув унаслідок змови. І також невідомо, що відбулося в його спальні в Михайлівському замку 11 березня 1801 року, чи то його вбили важкою табакеркою, чи задушили шарфом...
Через 80 років помер Олександр I — смертельно поранений осколком бомби, яку народоволець Ігнатій Греневицький кинув під колеса його карети. До цього російський імператор уже пережив кілька замахів.
У 1917 році був вивезений в Єкатеринбург і розстріляний Микола II із сім’єю...
У цій когорті знищених російських монархів, починаючи з X століття і завершуючи 1917 роком ХХ століття, царю Дмитрію Івановичу, відомому як Лжедмитрій І і який пробув при владі у Кремлі 11 місяців, належить серединне місце — його вб’ють через 661 рік після вбивства на Русі великого київського князя Ігоря. І до вбивства останнього російського імператора Миколи II разом із його сімейством (своєрідний рекорд!) на Русі ще 311 років будуть ні-ні та й прикінчувати своїх правителів, тих, яким спершу співатимуть осанну, а потім пускатимуть їх в розход. (На Русі, ба, ба навіть і в світі, це досить типове явище!)
Медового місяця — найсолодшого місяця в житті молодожонів, коли вони напропале віддаються, потопаючи в любові, радощам першого зближення, Дмитрій Іванович не встиг спізнати.
Після весілля царю Дмитрію Івановичу випало прожити — водночас і в статусі молодого — всього лише дев’ять днів. (Виходить, і медовий місяць у нього тривав усього лише дев’ять днів — надто короткий як для такого щастя строк!)
Але прожив він ті дев’ять днів, на яке розтяглося царське його весілля, неймовірно радісно, безтурботно і весело — в застіллях, танцях та співах (ночі минали в шаленій любові) — жалкувати за ними він не мав підстави. (А втім, він не мав і часу на жалкування, якби й хотів жалкувати.)
Дев’ять днів суцільних радощів у Кремлі, в його Грановитій палаті та в покоях Великого палацу.
Життя людське занадто коротке, аби жити нудно, вважав Дмитрій.
Колись з медом, що став символом чогось солодкого, його еталоном, приємного й найбажанішого, у слов’ян пов’язувалося найкраще життя.
Дмитрію випало цього щастя — медового місяця — всього лише дев’ять днів, що їх він відгуляв сповна. Як начеб востаннє, що так і станеться.
— Веселому — свій час, — бувало, казав цар. — Як і праці. Сьогодні у мене веселощі медові, завтра праця полинова.
Праці у нього завтра вже не буде — як і самого завтра.
А ще молодий цар, бувало, частенько казав:
— Я не хочу показати підданим, що я їх боюся, що в мене страхи, а тому, боячись їх, я, мовляв, їх і пригнічую. Ні і ні! Зрештою, я підданим дав волю, хай роблять, що хочуть, але в рамцях законів. Якщо я їм потрібний, хай терплять мене. Ми разом мусимо йти до Європи. Русь дрімуча має стати Руссю цивілізованою, де діють закони, а не самодурство новітнього Грозного, мого батенька.
В цьому й полягала його головна похибка. Русь не любить (і ніколи не любила ні до нього, ні після нього) царів, які підданим дають волю. Русь любить лише такого царя (і до нього так любила, і після нього), якого вона боїться, який заливає її кровію великою — як заливав той же Іван Грозний!
До всього ж у Дмитрія не було досвіду лідера, або царя, що так необхідний людині, яка зважилася керувати Росією, — що тоді, що тепер. (Як казав герой однієї радянської кінокомедії: «От ви говорите: цар, цар!!! А ви думаєте, нам, царям, легко? У всіх два вихідні, а ми, царі, працюємо без вихідних».)
Це — гумор. Реальність, звісно, інша, але не така вже й далека від слів героя згадуваної кінокомедії: думаєте, нам, царям, легко?
Не було у Дмитрія досвіду царя, без чого, як уже зазначалося, царювати — та ще на дрімучій Русі — було непросто. (А втім, і тепер теж.)
Сказав же якось президент (теперішній цар) Російської Федерації: той, хто хоч раз напився крові, вже не зупиниться, якщо не дати йому, як треба, в рило!..
ДАТИ В РИЛО.
Знамениті слова і, головне, підходять що до минулого, що до сьогодення, підійдуть і до майбутнього.
ДАТИ В РИЛО!!!!
Сиріч у пику. Або ще (даруйте за жаргон) — у морду!
Чи більш літературне — по фізіономії.
Так ось Дмитрій не вмів нікому дати в рило (у пику-морду, у фізіономію, або ще як руські казали і кажуть: по мордасям!). Не вмів і, на свою біду, гадав, що це не входить в обов’язки царя — гай-гай, як він катастрофічно помилився!
Тому й погорів — на одинадцятий місяць свого аж надто м’якого царювання, цивілізованого, демократичного, європейського. Користуючись мовою сьогоднішнього президента російського: не давав у рило.
А навзамін давав волю підданим.
Вони й скористалися нею — дали йому в те злощасне рило. Діючи за відомим принципом: якщо цар не дає нам у рило, то ми дамо цареві в оте саме рило. А мав би — поселившись у Кремлі, — бути насторожі. Вже тоді знаходилися підстави для тривоги, що її Дмитрій, розгулявшись, гнав од себе пріч.
Коли князь Мосальський у трагедії О. Пушкіна «Борис Годунов» звернувся до народу: «Что же вы молчите? Кричите: да здравствует царь Дмитрий Иванович!» — то, як відомо, далі йде багатозначна ремарка:
«Народ безмолвствует».
А зовсім же недавно (теж за трагедією О. Пушкіна) народ, коли йому казали: «Димитрию Россия покорилась... Димитрий к нам идет с любовью, миром... Подымете вы руку на царя Законного, на внука Мономаха?», народ відповів: «Вестимо нет!».
А в результаті Дмитрій пробув при владі трохи менше року (коронація — червень 1605-го, загибель — травень 1606-го) — всього нічого.
А все тому, що — правий тут президент Росії — не давав у рило!
Нікому. Ще й мріяв дрімучу Русь вивести в цивілізовану Європу.
Він загинув тоді — під час кривавого бунту 17 травня, — а чутки, що він буцімто врятувався, були всього лише чутками. Так декому хотілося. В тім числі й Марині, вона вірила, що Дмитрій живий. Чудом врятувався. А чим скінчилася її віра? А тим, що змушена була піти до Лжедмитрія ІІ. Оце тобі, мовляв, і все чудо-юдо. Вірила, що Дмитрій живий, отримуй Дмитрія! Правда, він трохи не такий, як перший Дмитрій, але то дріб’язок. Принаймні його теж звати Дмитрієм і він буцімто теж син царя Івана, а все інше... Не суть важливо.