Марина — цариця московська

Нерішучість селянського вождя, його нерозумне сидіння в селі Коломенському — дивно, а для чого він взагалі затіяв війну з Москвою? — дало змогу Шуйському як слід підготуватися до рішучого наступу на бунтарів. (Марина подумки гнівалась на Болотникова: чому, чому він не йде на Москву, золоті деньочки втрачаючи, адже з його рук вже вислизала перемога.)

Почали отямлюватися не лише окремі люди, а й цілі міста (мовляв, Болотников тому застряв перед воротами Москви, що в нього немає достатньої сили, хоч вона в нього якраз і була), аби взяти столицю царства, тож міста почали сумніватися: а чи справді Дмитрій живий, якщо його ніде не видно? А сумніваючись, переходили на бік Шуйського, котрий від того й геть ожив. І як на ту біду, в самому таборі Болотникова відбувся розкол — чим завжди страждала многостраждальна Русь, і воно поділилося на два табори. В одному опинилися дворяни та боярські діти, а в другому — холопи, козаки та інший люд. У других вождем залишився Болотников, перші вибрали собі вождями Істома Пашкова та братів Ляпунових. Кінчилось тим, що перший табір перейшов на бік Шуйського, а Болотников усе ще — незбагненно чому? — сидів у своєму добре укріпленому острозі, ведучи чи не барське життя. А тим часом Шуйський встиг зміцнити оборону Москви, його військо значно поповнилося за рахунок перебіжчиків та переходу на його бік деяких міст. А Болотников все ще безтурботно й безпечно сидів у своєму острозі — чого? Допоки? І Шуйський, бачачи такий промах народного вождя, у якого, як виявилося, були неабиякі воєнні здібності, вирішив перейти в наступ.

І почав успішно гнати повстанців, які зазнали при цьому великих втрат.

Зрештою, цар запропонував народному вождю здатися, обіцяючи йому за це високий чин.

Втікаючи, таки залишив острог, та не тоді, коли треба було, коли доля сприяла йому, Болотников рішуче відмовився. Відповів з погордою: «Я цілував хрест своєму государю Дмитрію Івановичу — покласти за нього живіт. І не порушу цілування. Вірно буду служити государю своєму і скоро вас провідаю».

Але, як і слід було чекати, не провідав.

Шуйський не лише вигнав його з острогу, а й погнав на південь. Дорогою Болотников зробив спробу збудувати ще один острог — далися вони йому. Забув, що повстанці не можуть відсиджуватися в острогах, — але його вигнали і звідти. І погнали далі, далі, далі...

Розкол у його війську, що вже було деморалізоване, збите з пантелику нерішучістю свого вождя, тривав. Частина козаків на чолі з отаманом Беззубцевим перейшла на бік царських військ. І Болотникову нічого не залишалося, як тікати далі. Від тієї Москви, на порозі якої він уже був і яка вже готувалася йому здатися.

Зупинився він аж у Калузі, де, зібравши десять тисяч втікачів, приготувався до оборони. Не до наступу, а знову до сидіння за мурами.

Але для Шуйського він уже не являв собою серйозного противника, яким ще недавно був.

Обороняв він Калугу затято — хоч і ніс від цього великі втрати, терпів голод та різні лиха. І все чекав царя Дмитрія, а той чомусь так і не з’явився. Цар Василій нарешті повірив у свою перемогу. Марина і геть занепала духом, уперше відчуваючи, що вона, здається, програє... Терпить ще один крах! Матка Боска! Єзус Марія — скільки їх у неї ще буде?!.

А тим часом...

А тим часом на руських теренах, охоплених вогнем і розбоєм, злобою і смертовбивством, боротьбою за владу, коли всі проголошували себе істинними борцями за народ і, безперечно, царями, теж істинними, — з’явився ще один самозванець — Лжепетро. Буцімто син Федора Іоанновича, підмінений дочкою, що невдовзі померла.

Князь Шаховський з Путивля вислав Лжепетра в Тулу і невдовзі сам за ним вирушив. Під Калугою на допомогу Болотникову він відправив загін під орудою князя Телятів­ського, який раптом розбив царських воєвод — під все тією ж Калугою. Болотников ожив, почав громити окремі царські загони і невдовзі вирушив до Тули (про Москву він уже й не думав), де були Шаховський і Лжепетро.

Але й цар не дрімав. Зібравши велике військо, він узяв в кільце Тулу.

Облога тривала три місяці. Царські війська раз по раз штурмували місто, у якому вже спалахнув голод. У захисників не було набоїв, але вони трималися — ось де Болотников нарешті виявив героїзм і стійкість — жаль, що запізно. Та й тримався він в основному в Тульському кремлі.

Але тут до Шуйського прийшов якийсь Мішок (і таке на Русі було ім’я) Кравков, названий «большим хитродельцем», і запропонував запрудити мішками з піском Уду — притоку Оки, на якій розташоване місто.

Вода почала затоплювати Тулу. Так, як і запевняв той «большой хитроделец» на ймення Мішок.

За однією з версій, Болотникова і Лжепетра Шуйському видали самі туляки, за іншою — бунтівники, страждаючи від голоду і навали води, що хлинула в місто, самі здалися цареві.

Проте Болотников та його ватажки ще трималися в кремлі. Вони буцімто заявили царським посланцям (на пропозицію здатися): «Здамося лише за умови, якщо нам буде дароване прощення, а якщо ні — будемо триматися, хоч би нам і довелося один одного зжерти!»

Василій Шуйський пообіцяв їм свою милість, і 10 жовтня боярин Количев зайняв Тулу повністю — велике селянське повстання під проводом Болотникова на цьому й скінчилося.

Сам його ватаг тримав марку до кінця (взагалі, він був чоловіком не без форсу й показухи). До Шуйського в ставку з’явився при зброї (чим викликав у переможців криві посмішки), на очах у царя (любив усе-таки Іван Ісайович ефект!) зняв шаблю, поклав її перед царем — картина була гідна пензля великого художника, Іван Ісайович вмів не лише себе подати, а й здатися в руки переможців, затим ударив йому чолом до землі — Василій Іванович, сидячи на коні, лише гмикнув — і врочисто — голос, голос який — труба! — поклявся цареві служити до гробу, якщо той подарує йому життя.

Життя якогось Болотникова, од якого цар добряче-таки перепудився, коли той стояв за сім верст од Москви, власне, відсиджувався в острозі, Шуйському не було потрібне. Та й що воно могло важити — одним більше, одним менше. На Русі стільки щороку летіло молодецьких голів, що й ліку їм не було, а тут якийсь Болотников!

18 жовтня цар урочисто — як переможець селянського бунту — під церковний передзвін прибув до Москви на білому коні — тисячні натовпи московитів вітали його! Цар і Бог в одній особі. Маленький і щупленький, він, сидячи на білому коні, так гордовито випростався, що здавався і вищим, і більшим.

Слідом за ним, закованих у ланцюги, босих й обідраних, гнали поводирів бунту — Болотникова, Лжепетра та їхніх менших вождиків.

Лжепетрові без зайвої церемонії відрубали голову, а тіло його вивезли за Москву на смітник — на поживу бродячим псам. Навіть не поцікавилися, хто він насправді. Та, зрештою, чи не все одно. Самозванець він і є самозванець, а любителів видавати себе за царя ніколи не меншало.

Болотникова, як головного заводія, довго допитували — «с пристрастием», — а потім, як катам набридло з ним марудитись, відправили його у в’язницю в Каргополь, містечко на Архангельщині. Там йому викололи очі (і для цього треба було його туди везти, ніби не можна було осліпити заводія бунту в Москві), відвезли на якесь болото і там втопили, прив’язавши йому на шию величезну каменюку.

Булькнув Болотников у те болото, розійшлися, потім зійшлися кола, чавкнула тванюка і заспокоїлась, покрившись кугою. І — ніяких слідів Івана Ісайовича Болотникова!

— Болотников нарешті упокоївся у своєму болоті, — як йому здалося, дуже дотепно висловився цар Василій про того, від одного імені якого ще не так давно стільки набрався ляку, коли він стояв за сім верст од Москви. А сам подумав: коли б він тоді не засів — з якої трясці? — у своєму острозі в Коломенському, взяв би, ірод, Москву. Не знав би тоді цар, куди й тікати!

Марина Мнішек, коли до неї дійшли вісті про придушення повстання Болотникова, відчула себе чи не мертвою.

Ще живою, але вже мертвою. І не жаль їй було якогось там збіглого хлопа і турецького раба, а відчай був, що то ж посланець Дмитрія. Якщо він загинув, все програвши, то, виходить, Дмитрій тепер не піде походом на Москву?