Страница 111 из 168
До Болотникова приєдналася мордва, багнучи звільнитися від московського гніту, ополченці, різна вольниця, що прийшла з Литви.
Міста — одне за одним, одне за одним — почали переходити на бік Болотникова: Кроми, Мценськ, Одоєв, Алексін, Калуга... Вони лежали в зоні наступу «посланця царя Дмитрія» і, як писатимуть у «Карамзінському хронометрі», «в тих українах, в польських и в северских городах люди по наваждению бояр и воєвод и всяких людей побивали (як то було цареві Шуйському слухати ті вісті, що чи не щодень долітали до Москви!) разными смертьми бросали с башен, а иных за ноги вешали и к городовым стенам распинали и многими разноличными смертьми казнили и прожиточных людей грабили, а кого побивали и тех называли изменниками, а они будто стоят за царя Дмитрия».
I це згодом буде в енциклопедіях названо великою селянською війною. Хоча... Війна є війна, як би вона не називалася.
То як було слухати такі донесення царю Василію про те, що чинилося у його царстві-государстві, де мовби ані влади не було, ані царя, бо ніхто тоді не міг людей захистити від... людей. А втім, гніватися він міг хіба що на себе, адже своїм бунтом 17 травня у Москві відкрив зелену вулицю громадянській війні з усіма її звірствами у Росії... А громадянська війна тому й громадянська, що одні громадяни б’ють інших, таких же громадян своєї країни.
Рідко хто після того — та ще на шляху слідування ватаг Івана Болотникова — зважився б стверджувати, що «цар Дмитрій» та не врятувався — горе б йому було! По країні знову поповзли чутки про чудесне врятування царя Дмитрія Івановича. Їх поширювали, зокрема, ті його прихильники, які не належали до вищої знаті і не були у змові з Шуйським. Ці чутки доходили не лише до Шуйського, позбавляючи його сну та уваги до жони-княгині, про яку він тоді вже й забувати почав (і це при тому, що дехто намагався його звинуватити в розпусті!) — не до неї тоді було бідному цареві. Як і не до цариці Марини Мнішек, живої жони убитого царя, яка раптом почала заявляти про свої права на трон у Росії. Ті чутки доходили й до неї, і вона все більше й більше їм вірила. Як і головному козирю розповсюджувачів тих чуток: мовляв, труп, який публічно виставили біля кремлівської стіни, не був «царем Дмитрієм» і тому йому наділи на лице маску скомороха, щоб ніхто не помітив збриту чорну бороду, якої ніколи не було у царя.
Ці докази доходили і до Шуйського (він уже й сам почав сумніватися — а раптом і справді замість царя Дмитрія було вбито когось іншого?), і до Марини доходили, і вона вже твердо вірила, що її вінценосний чоловік і справді дивом врятувався, а тепер іде на Москву, пославши поперед себе військо якогось Болотникова.
Шуйського вже відверто зневажали (про любов до нього і мови не було): він був уже старий за тодішніми мірками, невдатний з себе, підсліпуватий, не вмів і не міг керувати державою і навести у ній лад, а тому не міг викликати у підданих до себе добрі почуття та повагу. (Та й хто і де і коли любив слабкого царя!) Викликало незадоволення і те, що Шуйський добровільно обмежив свою владу на користь бояр, чого жоден руський цар не робив. І хоча ще під час його вінчання новгородський митрополит Ісидор і проголошував (із Чину вінчання Бориса Годунова): «Богом возлюбленный, Богом избранный, Богом почтенный и Богом нареченный», піддані бачили — не сліпі ж вони були! — що Бог тут ні при чім і посилання на Нього є посиланнями всує.
Що не робив Василій для зміцнення своєї доволі розхитаної і слабкої влади, але все було марно. Мешканці Севських міст убивали царських гінців, а послані ним грамоти, не читаючи їх, привселюдно спалювали. Самого ж Василія оголосили безчесним зрадником, який замахнувся на істинного царя. Поволжя аж до Астрахані відмовилося визнавати його царем. Ширилися чутки про те, що цар Дмитрій врятований і вже веде боротьбу з узурпатором Шуйським, який незаконно позбавив його трону, сам усівшись на нього, тож під його прапорами збирається велике військо і перед у ньому веде Іван Болотников, який уже йде — хай тремтить тиран! — до Москви, і всі міста на його шляху без вагань визнають його владу. Лише Коломна спробувала було протистояти Болотникову і за це й поплатилася повним розоренням.
Василь Шуйський не знав де подітися у Кремлі. Особливо запанікував, коли біля села Троїцького — 50 верст од Москви! — царська рать на чолі з Мстиславським кинулась тікати і ледве врятувалася од повстанців.
22 жовтня 1606 року Болотников зупинився в селі Коломенському — 7 (сім!) верст од Москви!
Знаходилось воно на шляху з Москви у Коломну і, за легендою, було засноване мешканцями цього міста, які втікали од Батия. Вперше згадується в грамоті (заповіті) Івана Калити під 1339 роком. Від самого свого початку це була вотчина московських великих князів, потім царів. (Нині Державний художній, історико-архітектурний і природно-ландшафтний музей-заповідник, що розташований на південь од центра Москви і входить до Московського державного об’єднаного музею-заповідника Коломенське-Лефортово-Любліно-Ізмайлово.) В Коломенському казанському храмі знаходиться одна з найшанованіших в сучасній Росії ікон Богородиці — «Державна».
Василій III збудував там у 1529—1532 роках знамениту шатрову церкву Вознесіння (на честь народження сина, майбутнього Івана Грозного). Водночас храм Вознесіння слугував також і сторожовою баштою на випадок татарських набігів: як тільки зчинялася колотнеча, з башти подавався тривожний сигнал. Удень димом, вночі — вогнем. Сигнал відразу ж передавався далі, й зрештою його вже бачили з дзвіниці Івана Великого у Москві.
І ось сторожа з дзвіниці Івана Великого у Москві (по суті, вже з Кремля) угледіла високі стовпи густого сизого диму, що змінилися вночі яскравим вогнем — у Москві, а в першу чергу у Кремлі зчинилася тривога: в Коломенському дим! В Коломенському темної ночі палає вогонь! А сіє означало одне: в Коломенському, біля воріт Москви, ворог. І паніка в душі царя Василія досягла найбільшої напруги: в Коломенському за сім верст од Москви Болотников! Усього лише за сім верст од столиці царства. Здавалось, лише диво може врятувати царя Василія.
І диво, що тоді врятувало царя Василія, — правда, лише на кілька лічених років, — таки сталося. А все ось із-за чого тоді — на порозі Москви, вже під її воротами, — програв Іван Болотников.
Перше: замість того, аби йти форсованим маршем на Москву (та й скільки там того ходу — сім верст!), Болотников раптом зупинився в Коломенському, давши таким чином змогу Шуйському передихнути, отямитись і перегрупувати свої сили. А зупинившись в Коломенському, Болотников, на безмежне щастя Шуйського, для чогось затіяв будівництво... острогу. Дався він йому! Але народний ватаг збудував його — а це ж час, дорогоцінний час, протягом якого цар Василій збирав сили! — зміцнив його деревом і валом — заради якої такої потреби? І засівши в тому острозі, замість того аби йти на столицю, до якої залишалися сім верст, почав слати до Москви та в інші міста грамоти, підбурюючи бідних проти багатих, менших проти знатних, та закликав цілувати хрест законному государю Дмитрію Івановичу, якого ніхто і в живі очі не бачив, а все це — слова, слова, що перетворювалися на словеса. Тоді як треба було діяти — сім верст до Москви! Жоден ватаг повстанців-бунтівників ще не підходив так близько до столиці держави. І Болотников цим не скористався, за що й поплатиться згодом і своїм життям, і життями своїх послідовників. І що з того, що ополчення його під Москвою зростало (себто були сили, щоб іти на Москву) — вже у передмісті столиці діяли загони переважно з холопів, що виділилися з його війська і своїми набігами — набігами, а не наступом! — тримали Москву в страсі та на осадному положенні.
Друге: московити вже були готові підкоритися Болотникову (тоді спливали чи не останні дні Шуйського), прохаючи лише показати їм царевича Дмитрія, і вже навіть почали з цього приводу вести переговори, але Дмитрій так і не з’явився.
Болотников вільготно сидів у своєму добре укріпленому (хоч на нього ніхто й не нападав) острозі в селі Коломенському. За сім верст од столиці, що їх йому — з-за його необачності — так і не вдасться пройти.