Страница 107 из 168
І в той же час засланці хоч і були взяті під препильну варту, але мали право тримати своїх коней і навіть зброю, хоч частину її у них все ж відібрали.
Правда, пристави постійно намагалися відібрати у поляків і решту зброї, але ті заявили рішучий протест: шаблі, то їхні фамільні шаблі, вони є їхньою гордістю, і віддати її «холопам», пся крев, не збираються!..
Щe й заявили:
— Зброю не віддамо, хоч би й життя за це довелося покласти!
Коли ж ні погрози, ні прохання здати зброю не допомогли, пристави влаштували набат (він нагадав полякам про московський набат 17 травня), і «мужичье», що збіглося на бемкання ярославських дзвонів, як на пожежу, почало вимагати, аби «литва» здала зброю — щоби вони могли спокійно спати.
Вважається, що мешканці міста тоді влаштували «психічну атаку» на засланців (стрільці навіть змушені були стати на їхній захист), вимагаючи, аби «панство» таки здало зброю. Щоб воно, мовляв, не застосувало ту зброю проти них. Але «пани» вкотре навідріз відмовилися здати свої фамільні шаблі, давали слово, що шаблі лише для самозахисту при них, а проти мешканців Ярославля, які їх прихистили, вони їх застосовувати не будуть.
Так тривало не один місяць — аж доки з Москви не надійшло царське повеління: поляки можуть залишити при собі зброю. Проте пристави навіть з царським указом не погодилися. Мовляв, «пани» повернуть зброю проти мирних городян. Особливо на випадок тайного підходу до Ярославля загонів «воровских людей», сиріч людей царя Дмитрія.
Не домігшись свого — царське повеління все ж таки взяло гору, на те воно й царське повеління, — пристави забагли розселити «литву» по різних частинах міста, аби вони не жили купно та не спілкувалися між собою щодня і щогодини.
«Литва» переселятися відмовилася.
Тоді їй пригрозили голодом (мовляв, у місті і так обмаль харчів), і чимало поляків змушені були переїхати у нові двори. На той час частина засланців і справді почала виношувати задум втечі — навіть заходилися підбивати на се діло охотників, але пан воєвода Юрій Мнішек, випадково дізнавшись про цю авантюру, заборонив своїм співвітчизникам і думати про втечу. Та й куди тікати? До Польщі з Ярославля так далеко, що втікачів, якщо такі виявляться, кілька разів наздоженуть і похапають, перш ніж вони встигнуть дістатися до Дніпра. А під гарячу руку ще й повбивають їх і потім заявлять королю: то сталося в запеклій сутичці, коли люди царя, мовляв, оборонялися від поляків...
— Наше утримання тут терпиме, — казав воєвода. — А тому й терпіть, аби не натворити втечею ще гірше. Бо потім нас просто — тих, хто вціліє, — просто кинуть до земляних ям, яко ворів-ізмєнніков — по-їхньому.
В історії збереглося свідчення, що Юрій Мнішек загалом почувався у засланні ще й добре і скарг від нього особливих не було. Більше того, аби завоювати симпатії руських, відростив — прямо-таки викохав! — широку бороду, що її руські називають «окладистою». Аби показати, що він, хоч і польський пан, але в принципі, такий же, як і вони — майже руський. Ба навіть вбирався у Ярославлі в руську одіж, і хоч його співвітчизники на таку придибанку свого воєводи дивилися скептично й іронічно гмикали, але ярославці й справді — по тій бороді та вбранні — сприймали його ледь чи не за свого...
Марина Юріївна перший рік свого перебування у Ярославлі вела замкнуте життя і поза будинком майже не з’являлася. Кілька разів до двору пана воєводи (а його двір був спільним з двором його дочки) приходили цікаві ярославці, аби «подивитися на саму царицю», просили її вийти — «хоч показатися», — але озброєні слуги пана воєводи просили їх розійтися, аби не трапилося якої-небудь «приключки»...
Потроху життя налаштовувалося, польська колонія поводилася тихо, намагаючись поменше контактувати з ярославцями. Але між собою спілкувалися постійно і постійно говорили про одне й те ж: про війну царя Дмитрія з царем Шуйським, що з кожним місяцем — як доходили чутки — все дужче й дужче розгоралася. Але повсталі чомусь не спішили йти на Москву, і від того надія-сподіванка у Марини на волю починала танути, вона ставала мовчазнішою і майже ні з ким не спілкувалася. Часто сиділа у своїй ізбі на полатях руських, невбрана, нечесана і годинами дивилася в якусь точку поперед себе — фрейліни тоді намагалися її обминати. Принаймні, не тривожити і не мозолити цариці очей своєю присутністю. Навіть їжу приносили їй до тих полатей, на яких вона сиділа, але цариця до неї майже не торкалася. То раптом схоплювалася, збуджено бігала в будинку, вигукуючи: «Він їде!.. Їде, їде! їде!..», і всі знали, кого вона має на мислі, й сахалися од неї, тому що боялися: а раптом повстанці царя й справді підійдуть до Ярославля?!. Для поляків це може стати великою бідою, адже в такому разі ярославський воєвода, аби засланці не з’єдналися з бунтівниками, велить стрільцям їх просто винищити!
Тож поляки навіть пораділи, коли дізналися, що повстанці застряли десь на південних теренах Московського царства.
Марина від тих вістей занепала духом, схудла, змарніла, замкнулася в собі — виглядати свого Дмитрика вже й перестала. Іноді їй здавалося, що все то — омана. Може, й золота, але все одно омана. Справжній Дмитрій давно на тому світі, тіло його спалене, прах було заряджено в жерло гармати і вистрілено ним у бік далекої Польщі, туди, звідки колись він і прибув на Москву... Від таких видінь настрій у Марини був — хоч вовком вий! (У навколишніх лісах того звіра було повно, й сіроманці іноді підходили до міста і справді ночами та ще при місяці вили, хоч вуха затуляй.) Іноді ж Марині здавалося, що то не вовки виють, а її доля неприкаяна блукає нетрями побіля Ярославля і, не знаходячи собі місця, виє...
До Різдва Христового, як очікувалося, повстанці так і не вийшли на пряму до Москви і десь ніби затихли. Марина й геть була вбита, а її співвітчизники од тих чуток заспокоїлися, адже небезпека, що було нависла над ними — раптом повстанці впритул підійдуть до Ярославля, — ніби згасла, і життя знову поверталося у звичну колію. Марина вже не вірила у швидкий приїзд Дмитрія, як і в те, що він живий, і від того життя втратило для неї будь-який сенс. А поляки й геть збадьорилися, особливо коли надійшов обнадійливий указ царя Шуйського, надісланий воєводі Мнішеку (як старшому в колонії засланців), що «тебя царь жалует, оружия твоего брать не велит, он его заберет у всех поляков, если только кто-то из них что натворит и с тебя взыщет. Другое: отсюда тебя далее отсылать не велит, только на другой двор со своими переберешься. Третье: если хочешь послать к жене своей, жалует тебя своей царской милостью и приказал тебе писать к нему об этом и о других твоих нуждах».
І хоч тривога за будучину не вщухала, жити стало краще. Навіть стрільці з охорони раптом подобрішали до засланців і діставали їм кращі харчі — правда, за окрему плату, але невелику.
З Москви знову надійшли втішні вісті. Виявилося, нова влада обмінюється послами з Річчю Посполитою, король Сигізмунд III пам’ятає про них і робить все, аби визволити їх з неволі, що це скоро й станеться. З Москви навіть приїздив до пана воєводи Мнішека представник Боярської думи окольний Михайло Кривой-Салтиков, щоб з паном воєводою обмізкувати справи «які із-за Розстриги трапилися». Передав слова царя Шуйського, що поляків ніхто довго тримати в засланні не збирається. Більше того, цар навіть велів відпустити в Річ Посполиту старшого брата пана воєводи — красноставського старосту Яна, разом зі своїм почтом та купцями, в кількості сімдесяти чоловік.
Це вже була й справді надія на швидке визволення. Юрій Мнішек розумів, у чому полягає така щедрість Москви: їй невигідно тримати за казенний рахунок майже чотириста ротів, досить буде тримати одного воєводу з дочкою, а решту й справді можна відрядити додому. Хай їдуть, який з них Москві зиск. Самі лише збитки.
Навесні з Москви надійшло нове розпорядження: полякам, які ще залишалися в Ярославлі, значно покращити харчування. Зокрема за рахунок казни їм видали 470 відер пива і 17 відер горілки — це на Пасху. Також було дозволено шляхтичам продавати срібло, яке у них було, і купувати за виручені гроші все, що вони захочуть.