Марина — цариця московська

Скачуть стрільці — попереду, обіч валки, позаду...

До встрічних кричать:

— Прочь, прочь с дороги! По царевому указу венчаную царицу везем!!!

Селяни з сіл, мимо яких проїздить валка, виходять до них гуртами — з іконами і хрестами. За руським звичаєм низько кланяються — у пояс, до матінки землі. Кланяються валці, у якій їде вона, цариця Русі Марина Юріївна.

— Зглянься над нами, дітьми твоїми, матушко наша!

Скриплять колеса, скачуть вершники — галас, крики...

Марина якось згадала няньку вірну свою, бабцю Софію. Коли починалася гарна днина, тепла, ясна і сонячна та лагідна, бабця, бувало, казала:

— Хто вмер, той тепер кається, бачачи, яка Божа благодать у цьому світі.

У ті дні погода була явно не для каяття — холодно, сиро, хмарно.

День у день мрячило, і чим далі на північ, тим похмурішими ставали затягнуті мрякою видноколи. Але в душі Марини — попри ту мряку і заслання невідь-куди — буяло красне літо.

Від того, що вона вірила: цар Дмитрій живий.

Він іде походом на Москву.

Він візьме Москву.

А повернувшись до Кремля, відрядить своє військо до Ярославля — звільняти її з полону.

І від того, навіть за мрячливої й занудливої погоди, на душі в неї буяло літепло. Вірила у свою будучину, неодмінно щасливу. Та й скільки їй там виповнилося — усього вісімнадцять.

Всього нічого.

Життя ще тільки-но починається, і попереду його буде багато-багато.

І буде воно неодмінно щасливим — бо як же інакше. І будуть вони з Дмитрієм правити Руссю ще довго-довго, і ніхто вже — ніякі бояри, ніякі Шуйські — не посміють стати їм на заваді...

І від повноти щастя, що її тоді охопило, від віри, що цар Дмитрій неодмінно візьме Москву і визволить її з неволі, Марина Юріївна, вінчана цариця Русі, похитуючись у кареті, все наспівувала й наспівувала про себе давню карпатську пісню, що її колись навчила бабуся Софія (най здорова вона буде!):

Таким їй — коли їхала у ярославське вигнання, здавався Дмитрій, Дмитрик її, який ось-ось, взявши Москву, звільнить її з неволі. І що це саме про нього, а не про якогось Івана, була пісня, що вона її співала, адже вони з Дмитриком і справді, як співається у пісні:

Вірила в те щиро (може, навіть аж наївно), вірила, що саме так і є — було і буде, як вона співає, — власне, душа її співає, — вірила, не підозрюючи, що все то були всього лише дівочі мрії...

Хоч вона вже дев’ять днів — аж цілих, цілих дев’ять днів! — і побула в заміжжі, але все ще відчувала себе дівчиною — ба навіть дівчам! — тож і мрії її були дівочі, щирі та наївні, ті мрії, що витають десь аж під хмарами і які рідко коли спускаються на землю, а відтак і збуваються.

Не збудуться вони і в Марини. Але коли їй, бувало, ви­словлювали кондоленцію — співчуття — з приводу її такого короткочасного заміжжя, — вона сердилась, аж дратувалася (ну як вони не можуть збагнути таких очевидних та простих речей?!) і вигукувала:

— Ви нічого не знаєте! Яка кондоленція? Дмитрій, муж мій і ваш цар, ось-ось повернеться, і ви ще будете його підданими.

Повагавшись, впевнено додавала:

— І — моїми теж. А заслання до Ярославля, то це... це всього лише якесь прикре непорозуміння — ось побачите! А непорозуміння, як і хмарний день, завжди закінчується ясною дниною — так мене вчила ще моя бабця Софія!..

Вона тоді була певна: у якомусь там Ярославлі — дався він їй! — проживе недовго: цар Дмитрій, який вже тоді на Сіверщині збирав військо і народ до нього звідусіль плавом плив, неодмінно візьме Москву і повернеться у Кремль, на трон свій законний. А взявши Москву та повернувши собі батьківський трон, визволить її з неволі, з того Ярославля — дався він їй!

Як візьме. Москву... Можливо б, воно так і сталося — якби Дмитрій справді виявився живим і якби він узяв Москву, то звільнив би і її.

Але Москви він так і не візьме. І вона змушена буде прожити у Ярославлі — у якомусь там Ярославлі, дався він їй! — аж цілих два роки...

Поселили їх...

Сиріч розселили...

А втім, поселити їх — чи розселити — було непросто. Їх, зісланих поляків, було числом майже чотириста, тоді ж як у Ярославлі корінних мешканців нараховувалось не більше двох тисяч.

Але якось їх таки порозтикували. (Недарма ж на Русі кажуть: як тісно на весіллі не буває, прийде старшина — місце йому знайдеться!)

Як писатиме історик, «в Ярославлі на той час погляду затриматись рішуче не було на чому. Навряд чи там існувала хоч одна кам’яна будівля, крім Спасо-Преображенського собору в однойменному монастирі».

Це підтверджує і автор «Щоденника Марини Мнішек»:

«Те місто має чималу фортецю, але непридатну. Кам’яних будівель у місті ніяких немає, крім кам’яного монастиря, обнесеного стіною... Місто од передмістя відділене насипним валом. І ми за тим валом зупинилися...»

Був у ті часи в Ярославлі так званий Рублений город (очевидно, це й була стара, вже на той час ні на що не придатна фортеця), а за ним був так званий Земляний город — десь там і поселили поляків. (Місць, пов’язаних із засланням Марини Мнішек, у Ярославлі, на відміну, наприклад, від Калуги й особливо Коломни, не збереглося.) Усіх полонених поляків, так звану «литву», тримали неподалік від «фортеці», але подалі — про всяк випадок — від міських воріт, де й був двір ярославського воєводи.

У «Щоденнику Марини Мнішек» зазначається, що всіх зісланих поселили в чотирьох дворах. Оскільки ж засланців було чи не чотириста чоловік, то виходить, що на один двір припало чи не по сто осіб? А втім, там, очевидно, поселили лише «панів», тобто шляхту, привілейовану частину засланців. В одному будинку (дворі, як тоді казали) поселився пан воєвода з невеликим числом слуг, поруч, в іншому — двори з’єднувалися між собою хідником, — цариця зі своїм почтом, в третьому — напроти — пан староста саноцький, старший брат Марини, Станіслав Мнішек. А вже далі поселили й інших. Марині виділили двір, що був найближче до двору ярослав­ського воєводи, — щоби владі зручніше було за нею наглядати (для нагляду за царицею виділили окремих людей). Прибулих пильно охороняли і наглядали за ними спеціальні пристави, призначені особисто царем Шуйським. Узагалі, приставами в Росії називалися начальники місцевої поліції. (Їх ще називали становими приставами, судові — виконували рішення суду.) А в Московський Русі приставом називалася особа, що була приставлена до кого, чого-небудь для нагляду. Ось такими приставами для препильного нагляду й обставили засланців. Але крім них навколо дворів, у яких поселили «литву», знаходилася ще й окрема стрілецька варта. Цілодобово. Вона не дозволяла нікому з «панів» — себто шляхті, та їхній челяді виходити в місто без супроводу стрільців, і це поляків попервах просто шокувало. Але, робити нічого, мусили миритися. Найдовше обурювалася Марина: досить їй зробити крок-другий, як позад неї неодмінно з’являвся який-небудь стрілець і, дурнувато посміхаючись, йшов за нею назирці. Але й вона невдовзі звикла і нагляд за собою вже мовби й не завбачала. Як то людина звикає до своєї тіні.

Ярославці теж не довіряли чужим «панам» і ставилися до них з підозрою і чи не вороже. Принаймні спершу. Вірили офіційній пропаганді, що поляки — є призвідці Смути в Московії і від них можна всього чекати. Особливо від їхньої цариці, до якої збіглий цар Дмитрій неодмінно пришле своїх людей і ті влаштують ярославцям якусь каверзу, а тому треба бути насторожі і завжди напоготові. Намагалися навіть шкодити засланцям. Часом так, що стрільцям доводилося не стільки слідкувати, аби засланці не спробували «взяти ноги в руки», — хоча як їм, числом близько чотирьох сотень, та непоміченими втекти з міста? — як охороняти їх від недобре налаштованих до них місцевих мешканців. А коли невдовзі після приїзду в покоях цариці спалахнула пожежа, поляки згарячу та поквапу подумали було, що в Ярославлі починається проти них такий бунт, який спалахнув 17 травня у Москві. Слава Богу, швидко виявилося, що всьому причиною була неполагоджена піч — як тільки її вперше затопили, так вона й спалахнула, нагнавши на поляків — і особливо на Марину — чималого жаху...