Страница 104 из 168
Далі події для Мнішеків розвивалися по-різному: то обнадійливо, коли здавалося, що ось-ось все закінчиться і їх з миром відпустять на батьківщину, то раптом загрозливо. То по якомусь часі знову обнадійливо, але повний рятунок усе не приходив. Мнішеків — і Марину в тім числі — тримали в Москві все літо 1606 року «под крепкой стражей».
Це лякало поляків, і вони мали підстави чекати від Кремля чогось ще гіршого. А обнадіювало те, що від нової влади Москви до Речі Посполитої було відряджено посла, авторитетного князя Григорія Волконського. А з ним — що й зовсім було утішно і давало хоч якусь надію на швидке визволення з московського полону, — відпустили деяких поляків, які служили воєводі Мнішеку. Це вже було ніби початком чогось доброго для поляків. До всього ж Мнішекам, Вишневецьким, Стадницьким та іншим вельможам, які вціліли під час травневої катастрофи, нарешті дозволили написати додому листи. І навіть дозволили у них повідомити родичів та знайомих на батьківщині, що з ними відбулося у Москві і як вони почуваються...
Марина відразу ж сіла писати листа матері у Самбір і списала кілька аркушиків, розповідаючи все, що з нею трапилося особисто і що відбулося у Москві 17 травня та в наступні після бунту дні... Розуміла, що до Самбора — як і до Польщі — вже долетіли вісті про повстання в Москві проти царя Дмитрія Івановича, тож хай краще мати не гадає, що і як, а прочитає з її листа, що насправді відбулося...
Написала, перечитала, мить подумала і...
І порвала листа. На дрібні шматочки.
Посиділа, опустивши голову й безвільно поклавши руки на стіл, а тоді раптом схопилася, взяла чистий аркуш і швидко вивела:
«Дорога матусю! За мене не хвилюйся, зі мною — попри все, що сталося у Москві, — все гаразд. Я жива й здорова. Твоя Марина...»
Подумала і раптом дописала (великими літерами — після слів «твоя Марина»): «цариця московська»...
Написала, бо вважала себе істинною — себто вінчаною, — царицею московською, і в цій вірі її так ніхто й не зможе похитнути — ні обставини, ні люди... Словам батька про те, що «цар Дмитрій нібито живий», вона тоді не дуже повірила. І швидко їх забула, сприйнявши як слабеньку втіху, святу неправду, що до неї, аби її збадьорити, вдався батько, як раптом...
Грім і блискавки серед ясного неба!
А втім, грім і блискавки і серед ясного неба так би не вразили Мнішеків з усіма їхніми співплемінниками у Москві, як вісті, що Дмитрій... живий! Цар Дмитрій, виявляється, уцілів під час бунту 17 травня. Буцімто його під час того злощасного заколоту не вбили (було вбито когось іншого, схожого на нього), він дивом — і це, виходить, вдруге? — врятувався і зумів вислизнути з найближчими йому людьми з Москви, — коли переконався, що вікторія схиляється на бік бунтівних бояр-зрадників.
Такі чутки — одна одної нібито достовірніша, — пронеслися в Москві вже 1 липня, і тоді ж вони дісталися будинку Мнішеків, що його, як і перше, охороняла гарматна пищаль із достатнім запасом пороху, картечі та ядер, яка так досі, слава Богу, ще жодного разу не вистрілила, хоч обслуга й знаходилася при ній невідлучно.
Все ще поляки з тривогою очікували якихось негараздів, що у зв’язку із загибеллю царя Дмитрія можуть їх чекати, аж тут...
Пронеслися чутки, що цар Дмитрій... живий.
Правда, спершу тим чуткам в будинку Юрія Мнішека... не повірили. Надто вони видались неймовірними. Прямо чи не з розряду легенд та казок.
Але не повіривши, Мнішеки та їхня рідня й близькі охоче прислухалися до тих чуток, уточнювали, що та як...
Виходило — за тими пересудами, — ніби Дмитрій і справді врятувався і тепер десь перебуває на прикордонні Московського царства.
Мнішеки — і Марина в тім числі, — почали сумніватися. Ні-ні та й думали: а раптом і справді цар Дмитрій врятувався? Виходить, вони передчасно занепали духом? Не все ще втрачено. Трапляються ж чудеса у світі білому! Марину в ті дні тіпало, як у пропасниці. Вона то вірила почутому, то сумнівалася в достовірності тих чуток, то знову вірила... Забувшись, повторювала ім’я чоловіка, як пісню співала: Дмитрик, Дмитрик, Дмитрик...
Почала більше вірити, як не вірити. Віру підживлювало те, що ні вона, ні батько, ні будь-хто інший з поляків так і не бачив тіла убитого царя Дмитрія Івановича. Тільки чули, що воно буцімто виставлене за кремлівським муром на Ринковій площі. А слухаючи ті чутки, повірили тоді, що Дмитрія й справді убито.
«Повірили, повірили, — бурмотіла сама до себе Марина, — а Дмитрик, виявляється, й живий...»
Згодом Жак Маржерет зішлеться на одного француза, який служив кухарем у воєводи і який буцімто заявив, що Марина таки повірила у спасіння мужа свого...
«Імператриця — жона... Дмитрія, дізнавшись про чутки, що ходили, повністю увірувала в те, що він живий, стверджуючи, що не може уявити собі його інакше, і з того часу здавалась значно веселішою, як до того...»
Марина не просто стала веселішою, як повірила в чудесне спасіння мужа свого, вона пританцьовувала і співала: Дмитрик живий, Дмитрик живий!.. І всі навколо неї повірили, що Дмитрій Іванович (а його жоні-цариці це вочевидь відомо з якихось потаємних джерел, тільки вона до певного часу ще не розкриває їх) і справді живий...
І Марина весело (правда, в неї все-таки чомусь виходило сумно-журно) виводила пісню, чуту нею ще в Самборі від няньки своєї, від бабці Софії (най жива вона буде!):
І хоча пан воєвода, бувало, й не терпів — ще як вони жили у Самборі, — що донька його, шляхтянка й графиня, співає хлопські, як він був переконаний, пісні, сердився і забороняв дочці співати такі пісні, але того разу в Москві терпляче слухав і навіть сам поривався дочці підспівати, але обмежувався простим підмугикуванням, адже не знав слів тієї пісні, як і самої хлопської мови, що нею тамтешній люд говорив у Самборі...
А Марина, вірячи, що саме так воно є і так буде, виводила своїм дзвінким дівочим голоском:
І в той час, як з’явилися чутки про те, що цар Дмитрій насправді живий, «москва» раптом почала вимагати... крові поляків. Вимагала, вважаючи їх головними винуватцями Смути в Московському царстві, під час якої було багато вбито «їхніх людей».
«Москва» (в смислі москвичі) вимагала вчинити розправу над «литвою»: над Мариною знову нависла загроза.
Бояри, аби уникнути зайвого кровопролиття, спішно перевели Мнішеків — чи не таємно — у нове помешкання. Дo будинку посла Афанасія Власьєва, який на той час уже був відправлений у заслання. Той притулок Мнішеків одразу ж було взято під охорону, і до Марини нікого не пускали. Лише родака старосту Станіслава Мнішека. Аби він переконався, що Мнішеки живі й здорові, хоч загроза над ними нависає, тож аби нічого лихого не сталося з ними, їх і переведено до іншого будинку та взято під варту...
12 липня Боярська дума ледве стримала натовп «миру», який вимагав помсти за вбитих під час травневих подій московитів. Окремі горлодери, які багли крові, вигукували на адресу поляків:
— Хай вам так же дістанеться, як і братам нашим!
Це вже було й зовсім кепсько.
Тривога наростала.
А тут ще й пронеслися нові чутки, ще вражаючіші: буцімто цар Дмитрій, який справді врятувався — в цьому вже в Москві ніхто не сумнівався, — почав збирати рать для нового походу на Москву.