Страница 103 из 168
Незважаючи на перемир’я з новою владою (він називав його — «хоч якесь»), Юрій Мнішек, навчений гірким досвідом, коли проти нього бунтарі викотили було гармату, значно зміцнив кругову оборону будинку... Враховуючи досвід нападників, десь роздобув гармату-пищаль (стінобитну) і встановив її перед входом до будинку, велівши обслузі знаходитись при ній невідлучно — вдень і вночі. Обабіч гармати виклали з каміння стіни, аби вберегти обслугу від пострілів з ручних пищалей та луків, приготували значний запас картечі та різного рубленого залізяччя і звичайно ж пороху. І це не рахуючи жовнірів, які теж були готові вдень і вночі захищати будинок. Марина, як побачила ту пищаль, обкладену з боків камінням, трохи заспокоїлась. Карети, у яких їхали фрейліни та слуги, запрудили чи не всю вулицю — московити з-за огорож визирали, подивовані приїздом вчора ще їхньої цариці, а тепер просто шляхтянки, дочки польського воєводи.
Пищаль була грізною на вигляд зі своїм лафетом на високих колесах, а її жерло, націлене на вулицю, звідки могли з’явитися нападники, навіювало впевненість, і Марина трохи заспокоїлась — тут вона нарешті буде в безпеці.
Домочадці воєводи, його родичі, знатні шляхтичі із такими ж знатними шляхтянками, висипали зустрічати гостю.
— Її величність Марина Юріївна, цариця російська!!!
У Марини на очах забриніли сльози, і в ту мить, як вигукнув глашатай, її представляючи, вона готова була розплакатися. Це загледів воєвода і кинувся до дочки.
— Мариночко, радосте моя! — спохопився: — Величносте російського царства.
— Тату!.. — кинулась до нього Марина, вони обнялися й завмерли на якусь мить.
Жовніри і обслуга гармати — всі завмерли як по команді «струнко». Гості воєводи та його слуги розмахували руками й кричали:
— Віват!.. Віват!.. Віват її величності цариці Марині Юріївні, славній дочці Жечі Посполитої!!! Віват, віват славному воєводі Жечі Посполитої Юрію Мнішеку!!!
Юрій Мнішек, злегка обнявши дочку за плечі, повів її до будинку і теж витирав сльозу — треба гадати, радісну. Дочка йшла з ним дрібненькими кроками, маленька, тендітна — дівча дівчам. У руці тримала настільний бронзовий підсвічник — єдине, що вона для чогось прихопила в Кремлі, — на згадку про своє недовге, але щасливе заміжжя і царювання, що так нещасливо закінчилося...
— Хто б міг подумати, коли я із Самбора виїздила весільним поїздом, що так швидко закінчиться моє... моє щасливе царювання аж протягом... Протягом дев’яти днів, — раптом сказала Марина і заплакала, німо й безгучно.
— Bсe у волі Господа нашого, — як міг утішав її воєвода. — А нам Його промисли невідомі. Ти жива, і це головне, а все інше... Інше ми переживемо.
Нахилився до дочки, шепнув:
— Не відчаюйся, моя маленька донечко, яка стала російською царицею. Ходять чутки, що насправді Дмитрій врятувався, встиг зникнути зі своїми людьми і зараз на Дону збирає військо для походу на Москву. Тому й не будемо квапитися з поверненням додому — а раптом Дмитрій ще повернеться?
Марина на рівному спіткнулася...
Не минуло й тижня, як Марина повернулася до батька, а 30 травня воєводу Юрія Мнішека разом з його приближеними раптом викликали до Кремля — на ясні очі нової влади. І викликали як головного посібника Розстриги, самозванця Гришки Отреп’єва, якого воєвода Юрій Мнішек привіз у Москву й посадив на царство — буцімто як істинного сина царя Івана Дмитрія Івановича... Пан воєвода був вражений і обурений. Кричав:
— Якщо я привіз вам, як ви кажете, самозванця, якогось там Гришку Отреп’єва, то чому ви цього самозванця, цього Гришку Отреп’єва, та одразу ж зустріли як царя-визволителя й коронували на царство? Я що — вас примусив його коронувати, визнавати за царя?!.
Але як тільки пан воєвода прибув до Кремля (а він мав прибути — діватися було нікуди, та й пригрозили в разі відмови доставити його силою), як йому відразу ж влаштували допит.
Спершу думні дяки встановили особу викликаного («Так, я, Юрій Мнішек, шляхтич Речі Посполитої, підданий його мосці короля, самбірський королівський староста і сандомирський воєвода», — змушений був підтвердити викликаний), а тоді за нього взялися думні бояри.
Засипали запитаннями і навіть пригрозили — наче головного винуватця того, що творилося в Московському царстві-государстві, — судити — «істинним судом».
І в чому тільки його не звинувачували. Запахло, як то кажуть, смаленим. Згодом анонімний автор «Щоденника Марини Мнішек» писатиме про ті допити:
«Всю провину за смуту, за вбивство, що відбулося, за кровопролиття вони поклали на пана воєводу, нібито все це відбулося через те, що це він привіз до Москви Дмитрія (якого вони називали зрадником). А пан воєвода пояснював і доводив свою невинність. Пригадали й те, «що тебе, пан воєвода, Бог дивом врятував (за це йому дякуй), адже з тобою те ж саме мало відбутися, що з Розстригою лучилося...»
Зрештою, панові воєводі дали можливість день відпочити — «подумати гарненько» — тож відпустили додому, якщо можна назвати домом дім, у якому він тимчасово проживав у Москві. А через день знову нагально викликали до Кремля на ясні очі суворої комісії (Марина провела батька як на плаху, благала його «триматися» і розцілувала батька в обидві щоки), і все почалося спочатку.
Пан воєвода стійко захищався на допиті і доводив, що він діяв під впливом самої «москви». Сиріч руських, московитів, які визнали «ту людину своїм государем (логіка була залізною, це відчули судді і засовались), а отже, він ні в чому не хотів іти проти волі московських панів-радних, тобто проти Боярської думи».
Запевняв, що він щиро багнув «отримати дозвіл панів сенаторів московських відносно кондицій, на яких він домовився з покійним і завдяки яким міг би дочку свою віддати в подружжя покійному».
Але тут його зупинили (здається, посол Афанасій Власьєв рятував свого симпатика ще з часів Кракова):
— У нас государ робить що хоче, не радячись з панами думними, не так, як у вас, у Польщі!
Найзначнішим звинуваченням було те, буцімто пан воєвода приїхав у Москву «для війни».
— Про війну чи про якусь зраду й не думав, — виправдовувався пан воєвода, — адже і дочки своєї з собою не привозив би (це пролунало переконливо) і не дав би її в подружжя покійному, якби для цього з ним (тобто для війни) приїхав.
Зачепили й питання віросповідання. На звинувачення увести «латинську віру», пан воєвода відповідав у тому дусі, що він, мовляв, як батько слідкував, аби дочка його для спасіння душі від віри своєї не відступала. А тому хотів би, щоб вона «в призначених їй володіннях капеланів у костьолах своїх мала, за зразком багатьох інших».
Воєвода все відмітав з порогу і ні з чим не погоджувався, гнув і гнув своє, часом з оборони переходячи в наступ. Але зрештою стало йому втямки: якщо він бодай в чомусь не поступиться, не визнає себе винним хоч у якихось — хай навіть і другорядних деталях, — слідча боярська комісія від нього не відступиться, адже їй треба будь-що довести, що вона теж у чомусь права, а не просто так смикає підданого короля Речі Посполитої; потрібні були якісь дані, отримані від тестя самозваного царя, які виправдали б їхню змову та вбивство царя.
І воєвода змушений буде піти на деякі поступки і підтвердити достовірність угоди 25 травня 1604 року, текст якої було знайдено в покоях самозванця. Не віднікувався він і від того, що «писав йому розстрига з Москви листа за своєю рукою і дав йому місто Смоленськ (точніше, пообіцяв, бо міста так і не дав. — В. Ч.) з усім повітом, а також Северу всю (теж пообіцявши — не дав. — В. Ч.) і дозволив йому в них костьоли ставити і монастирі римські». (До костьолів та монастирів справа, звісно, так і не дійшла.)
Це вже було щось — у справі зізнання Юрія Мнішека слідчій боярській комісії, і це «щось» мовби виправдовувало дії змовників (вони рятували і віру свою, і землю свою від розкрадання її самозваним царем). Це зізнання бояри веліли перекласти російською мовою і зачитати його біля Кремля — на Лобному місці...