Страница 57 из 58
А на осиці одна гіллячка відчахнута. Дятел застромив шишку в розщепину і давай з неї насіння вилущувати. Розщепина вузька, шишка міцно в ній тримається, от дятлові й зручно обідати. Винахідливий!
Інна дивиться, аж подих затаїла — цікаво!
Вилущив птах шишку і бух її на сніг. Та й сам полетів. Певно, по іншу шишку подався.
— Тепер зрозуміла, — питаю, — чого під осикою соснові шишки лежать?
Сніг у нашому парку ніколи не буває зовсім-зовсім білий. То там, то тут на ньому чорні цяточки. Більші, менші, а то й зовсім малюсінькі. Скільки б снігу не насипало, а завжди видно цяточки.
Це дерева сіють у сніг своє насіння. Липа — горішки, явір та клен — метелики, акація — розчепірені стручки з рівними рядками чорно-рудих зерняток, береза та вільха — і зовсім дрібні порошини.
Падає насіння на снігову постіль — м’яко йому, зручно йому. Лежить собі, дрімає. Чекає весни.
Взимку плакуча верба теж турбується, як продовжити свій рід. Та, на відміну від багатьох інших дерев, вона сіє у сніг не насіння, а… свої косиці-гілочки. Дмухне вітер, відламає проморожену тонку галузку, пошпурить її в сніг, а верба й рада. Бо є надія, що навесні притулиться та галузка до вогкої землі і пустить корені.
А те вербове віття, яке влітку полоскалося у воді, тепер вморозилося в лід. Йому пахне далека мандрівочка — як настане пора скресання, відірветься від верби і з крижиною попливе. Можливо, аж до самого Дніпра допливе, чи десь тут, на Горині, приб'ється до берега, щоб згодом теж стати вербою.
За зиму геть обчімхаються косиці у плакучої верби. Але то не біда. Влітку відростуть нові, ще довші й красивіші.
— А за річкою он калина росте, — знайомив мене зі своїми хутірськими володіннями хлопчик Сашко, з яким я нещодавно заприятелював.
Він, певно, помітив моє замішання, бо повторив:
— Там, за річкою, бачите?
Калину-то я бачив. До куща було не більше півсотні кроків, і кетяги її ягід, підрум’янені серпневим сонцем, яскріли на зеленому листі.
Але ніде поблизу я не бачив річки. Ставок блищав оддалік, а от річка…
Коли це… Я ледве не зареготав: за три сажні від нас плюскотів потічок, раз у раз ховаючись у гінкому дикотрав’ї. Мені й на думку не спало б, що такого дзюркунця можна величати річкою.
— Та он же, дивіться! — уже рукою показав Сашко.
— Еге, — похопився я, — такої кущистої калини мені ще й не доводилося бачити.
А про річку промовчав. З поваги до свого юного приятеля промовчав.
…Минали дні, місяці, випадок цей майже геть забувся. Коли це одного разу посеред зими знову забрів я у Сашкові володіння. Правда, тепер їх годі було впізнати: кругом біло, голо, ставок покірно під кригою нидіє, калиновий кущ, обшуганий вітрами, просвічується наскрізь. І німа тиша зависла.
Та враз чую: плюскоче!
Очам не вірю: потічок! Промив льоди, пробив сніги і в’юниться собі. Звідки така сила в малюка?
І тут помічаю, що струмінь у потічка пружний, ще й виблискує сталево. Біля краю промоїни клекоче грізно, піниться.
Хотілося вигукнути:
«Але ж у тебе, дзюркунцю, характер справжньої річки!»
Та промовчав. З поваги до потічка промовчав.
Свіжа пороша так багато розповіла мені про сьогоднішніх перехожих, коли я повертався забіленим парком з нічної зміни!
Ось широкі сліди довкіл ялини. У двох місцях валянками втоптано до твердого. Певно, якийсь дідусь милувався верхівкою нев’янь-дерева, гірляндами бурштинових шишок. Старим завжди вдосвіта не спиться…
Ось гострі каблучки вузеньких жіночих чобітків завернули до присадкуватої горобини, де з-під снігу яріють рясні грона. Жменя ягідок іскриться долі бач, не дуже до смаку припали.
А ці два ланцюжки слідів повели до пташиної годівниці. То школярки йшли. І тепер там на їхню честь радо вицінькують синиці свою нехитру пісеньку.
Он та годівниця, певно, без гостинців, бо пі слідів до неї, ні пташок біля неї. У мене якраз із ночі залишився недоїдений бутерброд…
І тепер уже мої кроки карбуються на неторканій білині вранішнього парку.
…Природа завжди записує кожен людський крок, тільки, на жаль, не завжди ці записи одразу помітні.
Мороз почав шкварити ще звечора. А вночі звідкілясь прихилитався туманок, тож як розвидніло — все чорне стало білим, а все біле — ще білішим. І висіла білина цілий ранок. Хоч як старалося сонце продерти її, щоб посіяти золотинки, та не спромоглося. Так і ходили люди білими стежками-дорогами: біло дихали, біло сміялися, біло ділилися новинами.
Нарешті вітрець не витримав білого спокою, надув щоки, фуркнув. Із візерунчастої гіллячки білої липи сковзнула білина додолу, посипалася бабі Парасці на хустку-опиначку.
Зупинилася баба Параска, посварилася пальцем:
— У-у, басурман!.. Таке хороство кругом, а він… Геть чисто совісті немає!..
Лусочка сухої кори, та хвоїнка до хвоїнки, та гілочка до гілочки, сірником чирк — затеплився блідо-жовтий язичок, зав’юнився пахучий димок… Трісь-трісь, трісь-трісь… Потріскує. Іній довкола на очах щезає.
Здавалося б, лежить зовсім ніяке, зовсім ні що не придатне. А бач яка сонячна сила таїться у цій лусочці кори, у цій хвоїнці, у цій давно засохлій гілочці! Виходить, чекала ця сила свого часу, щоб показати себе.
Здавалося б, скільки тут цього вогню — пригорща, а то й того менше. А вже тобі добре біля нього, вже якась затишна певність струмить у тобі. І заледенілий обшир, що похмуро німує, зовсім не страшить: якщо в малій хвоїнці стільки тепла, то хіба гоже щулитися тобі, людино?!
Поки йшов, поки лижі шурхотіли по незлежалому снігу, то не чув я її. Та варто було зупинитися на хвилю — вона й зазвучала:
І здалося, що то справді білі гуси розпросторили крила на всю далину. Тріпочуть крила в такт пісні, тріпочуть.
Це куриться поземка, звичайно ж, поземка. Вона й шурхотить — сніг сипкий, намерзлий, гострий, мов пісок. Якщо не особливо вслухатися, то шурхіт цей — просто таке собі «шу-шу» та й годі. Навіть віддалік пісні не нагадує.
Але ж я знаю, що тут, під білою ковдрою, спить озимина. А ще добре знаю тих, хто їі сіяв, хто восени так радів зеленому врунові, хто й зараз думає про майбутній урожай. Тому в шурхоті поземки і вчувається мені лагідна колискова для поля:
До села вели нову лінію електропередач і через ліс прорубали просіку. Вицілила ця просіка якраз на трійцю беріз, що вибігли з лісу на добру дюжину кроків. Довелося спиляти і їх.