Страница 56 из 58
Торкаю пальцями келишечки — легенький дзвін. Мов крижинки тілінькають. Уперше в житті чую таке.
Того дня я обходив немало лісу. І хоч синіх цяток більше не потрапляло на очі, мелодія лісових дзвіночків до самого вечора супроводжувала мене.
Зима вибілила поле, причепурила. Якби не оце засохле бадилля бур’янів, що стирчить по краю ярка, було б чисто, як у світлиці.
Та мені бур'яни — якраз на руку ковінька. Назбивав будяків, реп’яхів, лободи та чорнобилю, розпалив багаття і обідаю біля вогню.
Надворі не холодно, ні, але просто затишніше почуваєшся, коли поруч димок в’ється.
Не забарилися й гості.
«Цінь-цінь! Цінь-цінь!..» Так і є, синиці. Стрибають по бадиллі, насіння скльовують.
Потім прилетіла весела зграйка щиглів. Пір’я у них яскраве, брунатного, білого та чорного кольорів. На голівках оксамитово-чорні шапочки, а лобики та підборіддя вогненно-червоні. Обсіли реп’яхи, обідають, гойдаються, поміж себе жваво пташині теревені правлять.
Отож, виходить, у зимовому полі й бадилина не зайва.
Так дивно в лісі: ніби всі пори року взяли враз й перемішалися.
Ще берези не встигли як слід приміряти свої осінні сукні — на них і позолоти, і водночас зелені вдосталь. А зима підкралася, сіконула снігом сипучим та морозом тріскучим — стоять білокорі ні в сих ні в тих. Ніяково їм перед вільхами та осиками, бо ті завчасно підготувалися до холодів — струсили усе до решти листячко зі своїх корякуватих чорних лап.
Тільки сосни однаково цідять з-під віття темну таїну, променять величавий спокій. Вони непідвладні примхам жодної пори року.
А що то за сміливець-незнайомець на краю галяви? Не зважає ні на що — цвіте. Листя не видно, а гілки його густо окутує рожевуватий серпанок. Точнісінько розквітлий навесні абрикос.
Підходжу — аж то вербичка. Пишно розпушила китиці, а сонячне проміння підсвітило їх — от і здається, ніби дерево цвіте.
На снігу — сліди від чобіт. Виходить, не одного мене вербичка приманила.
Дмухнув вітерець, зірвав кілька пушинок, поніс по галяві. А до кожної пушинки-парашутика приклеєна малюсінька чорна крупочка. Це верба розсилає з вітром своє насіння в усі усюди.
Багато його у вербички, ой як багато. Ще не один день здмухувати вітрам з її гілок оті пушинки-парашутики.
А вербичці що? Їй поспішати нікуди. В неї попереду ціла зима.
За селом, біля потічка-безіменки, леготять на звідусюдних вітрах берези-посестри. Їхня мати, стара береза, давно вже впала від недоброї сокири, а вони залишилися і ось дивляться з пагорка на зелен світ.
Березнячок… Так називають їх у селі.
Хтозна, чого більше в цій назві: захоплення, лагідності чи звичайнісінької зневаги до маленького березового «гайка», за яким супиться на пів-обрію стіна лісу — справжнього, з дубами-трьохсотлітками та соснами-велетнями.
З ранньої весни до останнього листя дзвенять тут дитячі голоси.
Березнячок то соком дітвору напуває, то суницями частує, то грибами обдаровує. А скільки тут ігор грано-переграно!
Зате взимку в березнячку незаймана тиша. Цього разу я перший порушив снігову облогу, вив’язавши на кучугурах ланцюжок слідів.
Дивлюся — не впізнаю березнячка. Не дерева стоять, а мерехткі візерунки білим-біло вишиті на тлі небесної голубіні. Здається, дихнеш сильніше ненароком — і зникне видиво, як щезає від подиху легка паморозь на віконній шибці. А в оту білину вкраплені червоні сонечка. Добрий десяток червоних сонечок.
Аж подих перехоплює. Аж боязко підступатися до такої первозданної краси.
І лише згодом усвідомлюю: це ж іній так урочисто причепурив березнячок! Кожну гілочку опушив, кожну сережку підбілив. А оті сонечка — то зграйка снігурів на верховітті…
Засніжило. І до розгонистої горобини, яка росте в нашому дворі, зачастили граки. Горобина, певно, гостям рада, адже вродила рясно-прерясно, гілляки аж угинаються під вагою жаристих грон.
Граки, до слова сказати, у нас на Поліссі не відлітають у тепліші краї. Холодно не холодно, голодно не голодно, а таки перезимовують зиму.
До нашої горобини навідуються по вітаміни тільки двоє граків. І щоразу дивують своєю акуратністю. Бо не стрибають із гілки на гілку, не вибирають, де більші грона, а скльовують ягоди всі підряд. Ніби ощадливі господарі порядкують у власній коморі. Ото як почали з верхівки, то поступово так і посуваються донизу. Горобина гракам не вельми смакує, але все ж таки! Ще з тиждень — той найнижчі гілляки обберуть.
Січень хмурить сиві брови, до весни ого-го як далеко. Доведеться гракам ще не в одному закутку вишукувати собі вітаміни. Добре, що горобин тепер наросло багато — майже в кожному дворі красуються.
Ну як було такого велетня не помічати?
На віддаленому пагорку тільки він і вирізняється. Коли не зиркнеш у той бік — бовваніє. Стовбурище такезний, гілляки розкидисті, прямо в небо впираються. Дерева-сусіди не наважуються підступити, тримаються віддалік — визнають свою меншість.
Як було не помічати?!
Аж оце недавно випадок привів мене до того пагорка. Роздивився я велетня зблизька — а він і ніякий не велетень. Звичайна собі осичина, тільки на зручному підвищенні і гіллякуватіша — як же, на сонці викохалася. Глянув на інші дерева — нічим не поступаються, от лише випало їм рости у таких місцях, що показатися ніяк.
А це ось… Звичайна осичина, а як поставилася! Глянеш звіддаля — велетень та й годі.
Восени молоденький ялинник розщедрився на рижики. Діти нишпорили там із кошиками і знічев’я позбиткувалися над двома деревцями: в одної ялинки обламали нижні гілки, а в другої знесли верха.
Минули роки. Ялинник той підріс, посоліднішав. Але грибів у ньому чомусь не стало. Не стало та й годі.
Якось узимку я навідався туди. Ялинки вже давно перегнали мене ростом. Пошкоджені теж росли собі, як і інші. І було тут так злагідно, затишно і святково.
Навідався я просто так. А ялинник узяв та й подарував мені на згадку ось таке спостереження: на місце колись відламаного верха одна поперед одної потяглися одразу чотири ближні гілки — кожній з них, видно, хотілося бути верхом; а на місце обчімханих нижніх гілляк не потяглася жодна з сусідок…
Якось узимку пішли ми з Інною до лісу. От гуляємо собі, коли Інна й запитує:.
— А чого на цій сосні всі голки обсипалися?
— Це не сосна, — відповідаю, — а осика.
— Ні, тату, сосна, — заперечує донька. — Бачиш, під нею шишки лежать.
Дійсно, сніг під деревом густо встелений сосновими шишками.
— Он воно що! — усміхаюся. — Ну, якщо вже ти така спостережлива, то давай постоїмо і подивимося на це дерево. Тільки умова: тихенько-тихенько.
Постояли. І що ж? Через якийсь час — пурх! Підлітає до дерева дятел. Із шишкою в дзьобі.