Кракатит (укр.)

За чверть години підійшов до огорожі невиспаний хлопець з блідим, ніби із сиру, обличчям.

– Пан інженер переказав, що він дуже дякує, але вийти не може і що вам не варто ждати на нього, – як автомат, повідомив хлопець.

– Стривайте! – нетерпляче промовив Прокоп. – Скажіть йому, що я повинен з ним поговорити; тут ідеться... про його життя. І що я дам йому все, що він забажає... тільки хай назве мені ім’я й адресу тієї дами, від якої я приніс йому пакунка. Розумієте?

– Пан інженер казав, що дуже дякує, – сонно повторив хлопець, – і що вам не варто чекати...

– Так, так, дідько б його взяв, – процідив Прокоп крізь зуби. – Скажіть йому, хай прийде сюди, бо інакше не зрушу з місця. І нехай кине роботу, бо... у нього все злетить у повітря, розумієте?

– Еге ж, – тупо промовив хлопець.

– Хай... хай вийде сюди. Хай дасть мені адресу, і я... і я все йому залишу, розумієте?

– Так.

– Ну то йдіть, ідіть швидше, хай вам чорт!..

Прокоп чекав у гарячковій нетерплячці. Чи це не йде хтось там, за огорожею? Він пригадав Демона, що, насупившись і скрививши сині губи, дивиться на блакитні іскри своєї станції. А цей ідіот Томеш усе не йде! Щось робить і не знає, що його бомбардують, що він квапливими руками сам собі готує загибель і... Чи не йде хтось там? Ні, нема нікого.

Прокопа струшує хрипкий кашель. “Усе тобі віддам, божевільний, коли прийдеш і скажеш мені її ім’я! Я вже не хочу нічого, тільки б її розшукати. Всього зречусь, тільки залиши мені це єдине!” Він утупився очима в далечінь: вона стоїть, прикрита вуаллю, в ногах – сухе листя, бліда і дивно поважна в цій сірій темряві. Стискує на грудях руки, стоїть без пакунка і дивиться на нього глибокими пильними очима; холодна мжичка зросила її вуаль і горжетку. “Ви були до мене незабутньо ласкаві”, – тихо шепоче вона. Він звів до неї руки і зайшовся від лютого кашлю. О-о! Невже ж ніхто не прийде?

Він кинувся до огорожі і хотів перелізти через неї.

– Стій на місці, бо стрілятиму! – крикнула тінь за огорожею. – Що вам тут потрібно?

Прокоп відійшов.

– Будьте ласкаві, – прохрипів він розпачливо, – скажіть панові Томешу... скажіть йому...

– Самі скажіть йому, – нелогічно заперечив вартовий, – тільки забирайтеся геть звідси!

Прокоп сів на тумбу. “Можливо, Томеш прийде, коли в нього знов нічого не вийде? Я певен, що йому не вдасться виготовити кракатит, тоді він прийде сам і покличе мене...”

Він сидів, згорбившись, мов прохач.

– Послухайте, – сказав він, – я вам дам... десять тисяч, коли... пустите мене всередину.

– А я накажу вас заарештувати, – пробурчав різкий і невблаганний голос.

– Я... я... – затинався Прокоп, – я хочу лише розпитати про адресу, розумієте? Я хочу лише знати... Я вам віддам усе, коли ви зробите це для мене. Ви... ви одружені й маєте дітей, а я, сам... Хочу лише розпитати...

– Замовкніть! – крикнув голос. – Ви п’яні.

Прокоп замовк і захитався на тумбі. “Треба чекати, – тупо думав він. – Чому ніхто не йде? Я віддам йому і кракатит, і все інше... хай лише... “Ви були до мене незабутньо ласкаві...” Ні, боже борони, я чоловік злий; але ви, ви в мені пробудили пристрасть до ласки. Я все на світі ладен зробити після того, як ви на мене глянули. Бачите, тому я тут. Найкраще в вас – це те, що ви маєте силу примусити мене служити вам; тому, чуєте, тому я кохаю вас!”

– Чого ви ще хочете? – кричав голос за огорожею. – Ви замовкнете чи ні?

Прокоп встав.

– Будь ласка, будь ласка, скажіть йому.

– Я спущу собак!

До огорожі повільно наближалась біла постать з запаленою цигаркою.

– Це ти, Томеш? – звернувся Прокоп.

– Ні. Ви ще тут? – Це був лаборант. – Чоловіче, ви збожеволіли.

– Скажіть, будь ласка, чи прийде сюди Томеш?

– Навіть і не думає, – сказав зневажливо лаборант. – Ви йому не потрібні. За чверть години все буде у нас готово, і тоді – gloria, victoria[74] 74. Ото вже нап’юся!

– Прошу вас, скажіть йому, хай... хай дасть мені тільки ту адресу.

– Це вже йому казав хлопець, – процідив крізь зуби лаборант. – Пан інженер послав вас під три чорти. Буде він переривати роботу, коли справи йдуть якнайліпше. Ми вже його, власне, маємо, а тепер лише... і готово.

Прокоп крикнув від жаху:

– Біжіть скажіть йому швидше, хай не вмикає струму високої частоти! Хай припинить роботу! Бо... бо це станеться... Біжіть швидше! Він не знає... він... він не знає, що Демон... Ради бога, зупиніть його!

– Тю! – пирснув лаборант коротким сміхом. – Пан Томеш знає, що має робити, а ви... – і через грати огорожі перелетів недокурок. – На добраніч!

Прокоп рвонувся до огорожі.

– Руки вгору! – гаркнув хтось по той бік, і залунав пронизливий свисток. Прокоп кинувся тікати.

Він пробіг шляхом, перескочив через рівчак і побіг по м’якій луці. Потім спотикався в борознах ріллі, падав, схоплювався і втікав далі. Аж нарешті зупинився. Серце мало не вискакувало з грудей. Навкруги туман і безлюдні поля. “Тепер уже мене не схоплять”. Прислухався. Було тихо; він чув лише свій хрипкий віддих. Але що... що, як злетить у повітря Гроттуп? Він схопився за голову і побіг далі; скотився до глибокого яру, видряпався нагору і, шкутильгаючи, подибав, через виоране поле. В нозі знов озвався біль від давнього перелому, в грудях сильно закололо; він уже не міг далі бігти, сів на холодному обніжку й задивився на Гроттуп, блідо освітлений дуговими ліхтарями. Місто було схоже на світляний острів у безкрайому мороці.

Застигла, здавлена тиша. А проте в радіусі багатьох тисяч кілометрів відбувається жахлива невтомна атака; Демон із своєї Магнітної гори провадить страшне, беззвучне бомбардування усього світу. На всі боки летять у простір його хвилі, щоб захопити й розметати порошок кракатиту скрізь, на всій землі. А там, у глибині ночі, серед тієї блідої заграви світла, працює упертий, божевільний чоловік, схилившись над таємничим процесом перетворення.

– Томеше, бережись! – крикнув Прокоп; та голос його зник у нічній пітьмі, як камінь, кинутий у вир дитячою рукою.

Він схопився, тремтячи від жаху й холоду, і побіг знову, щоб опинитися далі від Гроттупа. Забрів у мочар і зупинився. Чи не пролунає вибух? Ні, тихо. І в новому пориві жаху побіг Прокоп нагору по схилу, спотикався, падав на коліна, знову схоплювався і біг. Потрапив у якісь чагарі, продирався наосліп, посковзнувся і з’їхав униз; підвівся, витер закривавленими руками піт і погнав далі.

Серед поля він побачив щось світле; то був повалений хрест. Важко дихаючи, він сів на голий постамент. Імлиста заграва над Гроттупом уже далеко позаду, зовсім далеко; це вже лише вузенька смужка над обрієм. Прокоп глибоко зітхнув; не чути нічого, тихо. Отже, мабуть, нічого не вийшло в Томеша і на цей раз, і страшне не станеться. Він у тривозі прислухався; нічого, лише холодне дзюрчання якогось джерела; нічого, лише калатає серце.

Аж раптом над Гроттупом злетіла вгору велетенська чорна маса, і все згасло; за мить темрява ніби розірвалась і зметнувся вгору вогняний стовп, страхітливо запалав і розкинув величезну заслону диму; по тому пролетів гучний порив вітру, щось затріскотіло, зашуміли дерева, і – тррах! Страшний гуркіт, мов удар велетенського батога, аж земля задвигтіла і закружляло зірване листя. Ловлячи розкритим ротом повітря, тримаючись обома руками за підніжжя хреста, щоб не змело вихором, Прокоп нестямно дивився на цей пекельний вогонь. І розверзлася земля силою вогняною, і в гуркоті грому промовив бог...

Один за одним вибухнули другий і третій масиви, розірвався червоним блиском і нарешті спалахнув третій, найгрізніший вибух, очевидно, військових складів. Вогненна маса злетіла аж до неба, розприснулась і впала вниз дощем вибухових іскор. Гуркіт перейшов у часту стрілянину. На складах почали рватись освітлювальні ракети, розлітаючись у всі боки, як іскри з-під молота. Розлилося багряне полум’я пожару, озиваючись – та-та, рррта-та! – сухим тріском, ніби то били сотні мітральєз. Пролунали четвертий і п’ятий вибухи, подібні до залпу гаубиць. Вогонь поширився в обидва боки; горіло мало не пів-обрію.

74

gloria, victoria – слава, перемога (латин.).