Кракатит (укр.)

XLІХ

Якийсь час усі ніяково мовчали.

– І це все? – озвався з середини залу глузливий голос.

– Все, – буркнув з нехіттю Прокоп.

– Ні, не все, – сказав Демон, підводячись. – Камарад Кракатит гадав, що делегати щиро прагнутимуть зрозуміти...

– Ого! – вигукнув хтось серед залу.

– А так делегатові Мезієрському доведеться потерпіти, поки я кінчу. Камарад Кракатит образно сказав нам, що треба... – І знову Демонів голос заскрипів по-пташиному, – що треба розпочати революцію без огляду на теорію етапів, революцію руйнівну, мов вибух, у якій людство виявить усе найвище і найкраще, що в ньому є. Людина мусить розбитись, щоб віддати все. Суспільство теж мусить розбитись, щоб знайти в собі найвище добро. Ви тут цілі роки сперечаєтесь про найвище добро людства. Камарад Кракатит нас учить, що досить привести людство до вибуху, і воно злетить куди вище, ніж це накреслюють ваші нескінченні дебати. І не треба оглядатись на те, що при цьому розіб’ється. Я запевняю, що камарад Кракатит має рацію.

– Так, так! – здійнявся крик і залунали оплески. – Кракатит, Кракатит!

– Тихо! – перекричав усіх Демон. – І його слова мають тим більшу вагу, що спираються на реальну можливість здійснити вибух. Камарад Кракатит – людина діла. Він прийшов закликати вас до безпосередніх дій. І я вам кажу, ці дії будуть страшніші, ніж хто наважувався мріяти. Це може вибухнути сьогодні, завтра, через тиждень...

Його слова потонули в неймовірному гаморі. Хвиля людей, що схопилися з лав, покотилася до підвищення. Обіймали Прокопа, ловили за руки й кричали: “Кракатит! Кракатит!” Красуня дівчина шалено пробивалась до Прокопа крізь людський тлум; витиснута вперед, вона припала до нього грудьми. Прокоп хотів її відштовхнути, але дівчина обвила його руками і щось жагуче шепотіла чужою мовою. Тим часом з краю підвищення якийсь чоловік в окулярах доводив порожнім лавам, що теоретично неможливо робити соціологічні висновки з явищ неорганічної природи.

– Кракатит! Кракатит! – ревів натовп; ніхто не сидів на місці.

Мазо калатав дзвоником як скажений. Раптом на кафедру вискочив чорнявий юнак і, розмахуючи баночкою кракатиту над головами всіх, закричав:

– Тихо! На місця, бо кину оце вам під ноги!

Раптом настала тиша. Клубок людей скотився з підвищення. Лишився тільки Мазо з дзвоником у руках, розгублений і безпорадний, Демон, що прихилився до дошки, та Прокоп, на якому й досі висіла та темноволоса менада.

– Россо! – озвалися голоси. – Геть його! Геть Россо!

Юнак на кафедрі дико поводив очима.

– І не ворухніться! Мезієрський хоче в мене стріляти! Кину! – і замахнувся баночкою.

Натовп відступив, загарчавши, мов дикий звір. Два, три чоловіки підняли руки, інші наслідували їх... На хвилю запала прикра мовчанка.

– Злазь! – крикнув старий Мазо. – Хто тобі дав слово?

– Кину! – погрожував Россо, напружений, мов лук.

– Це проти правил! – скипів Мазо. – Я протестую і... складаю з себе обов’язки голови. – Він шпурнув дзвінок на підлогу і зійшов з підвищення.

– Браво, Мазо! – озвався іронічний голос. – Оце то допоміг!

– Тихо! – закричав Россо, відкидаючи з лоба волосся. – Я маю слово. Камарад Кракатит сказав: “Прийде твоя мить – і ти вибухнеш; приготуйся до своєї миті”. Ну що ж, я взяв його слова до серця.

– Це не так було сказано!

– Хай живе Кракатит!

Хтось почав свистіти.

Демон ухопив Прокопа за лікоть і потяг його до якихось дверей за дошкою.

– Можете свистіти! – глузливо крикнув Россо. – Ніхто з вас не свистів, коли виступав чужий добродій і... “готувався до своєї миті”. Чом не спробувати цього комусь іншому?

– Це правда, – почувся спокійний голос.

Красуня дівчина стала перед Прокопом, щоб захистити його своїм тілом. Він хотів відштовхнути її.

– Це неправда! – кричала вона, блискаючи очима. – Він... він...

– Ану, тихо, – мовив Демон.

– Наказувати будь-хто зуміє, – холодно сказав Россо. – Поки в мене оце в руці, наказую я. Для мене однаково, чи загину я, чи ні. Але зараз ніхто не вийде звідси. Галеассо, стій на дверях! Так, а тепер поговоримо.

– Еге ж, тепер поговоримо, – гостро озвався Демон.

Россо блискавично обернувся до нього; в цю мить рвонувся блакитноокий велетень, схиливши голову, рвонувся вперед, і Россо не вгледів, як він схопив його за ноги й смикнув. Россо полетів з кафедри сторч головою. В жахливій тиші бухнувся він лобом об підлогу, а з підвищення скотилась під лави накривка порцелянової баночки.

Прокоп кинувся до нерухомого тіла. На грудях Россо, на обличчі, у калюжах крові був розсипаний білий порошок кракатиту. Демон затримав Прокопа, а там уже знявся галас, і кілька чоловік бігли до підвищення.

– Не наступіть на кракатит, вибухне! – крикнув чийсь надтріснутий голос, але присутні кинулись уже на підлогу і почали збирати білий порошок у коробочки від сірників, бились, качались долі, зчепившись у клубок.

– Замкніть двері! – гаркнув хтось.

Світло погасло. В цю хвилину Демон відчинив двері за дошкою і потяг Прокопа в темряву.

Демон присвітив електричним ліхтариком. Вони опинились у коморі без вікон, де були навалені купою столи, пивні барила і якесь лахміття. Він швидко тяг Прокопа далі. Пройшли чорною смердючою норою коридора, спустились чорними вузькими сходами вниз. На сходах їх наздогнала розпатлана дівчина.

– Яз вами, – шепнула вона, вхопившись за Прокопову руку.

Демон вибіг надвір, махаючи поперед себе кружальцем світла; була непроглядна темрява. Він відчинив хвіртку і вискочив на шосе; поки Прокоп добіг до машини, намагаючись вивільнитись від дівчини, загув мотор, і Демон сів за кермо.

– Швидше!

Прокоп кинувся в авто, а за ним і дівчина; машина шарпнулась і полетіла в темряву.

Дув пронизливий вітер. Дівчина тремтіла в тонкій сукні, і Прокоп загорнув її в хутро, а сам відсунувся в протилежний куток. Машина мчала поганою ґрунтовою дорогою, шарпалася з боку на бік, то заглухала, то знову гуркотіла, набираючи швидкість.

Прокоп мерз і відсувався, коли його кидало на скоцюрблену дівчину. Вона хилилась до нього.

– Тобі холодно? – шепотіла вона, розгортаючи хутро й тягнучи його до себе. – Зігрійся! – нишком запрошувала його з лоскотним усміхом і горнулась до нього всім тілом.

Вона була гаряча, м’яка, ніби гола; її розпатлане волосся мало гіркий і дикий запах, дратувало його і сліпило йому очі. Дівчина промовляла до нього зблизенька чужою мовою, повторюючи одне й те саме все тихше й ніжніше, взявши кінчик його вуха між свої делікатні, тремтячі зуби; і раптом упала йому на груди й уп’ялась в його вуста розпусним, досвідченим, вологим поцілунком. Він брутально відштовхнув її. Вона сахнулась, вражена, відсунулась і рухом плеча скинула з себе хутро. Віяв крижаний вітер, Прокоп підняв хутро і обгорнув її знову. Вона сильно здригнулась і знов скинула хутро на дно машини.

– Як хочете, – буркнув Прокоп і відвернувся.

Машина виїхала знову на битий шлях і помчала, аж свистіло у вухах. Видно було тільки спину Демона в волохатій шубі.

Прокоп захлинався від холодного зустрічного вітру. Він оглянувся на дівчину. Та закрутила волосся навколо шиї і тремтіла від холоду в своїй легкій сукні. Йому стало жаль її. Він підняв хутро і накинув їй на плечі. Вона норовливо відштовхнула його руку, та він обгорнув її всю з головою, мов пакунок, і стиснув руками:

– Не ворушися!

– Що, вже знову казиться? – спокійно кинув Демов від керма. – Ну то ви її...

Прокоп удав, ніби не чув його цинічних слів; але загорнутий клунок у його руках тихенько захихотів.

– Це славна дівчина, – промовив байдуже Демон. – Твій батько був письменник, так?

Вона кивнула, і Демон назвав Прокопові ім’я таке знамените, таке священне, чисте, що Прокоп здригнувся і мимохіть випустив її із своїх цупких обіймів. Вона крутнулась і скочила йому на коліна; з-під хутра висунулись прекрасні грішні ноги і по-дитячому загойдались у повітрі. Він натяг на неї хутро, щоб не змерзла; вона, видно, сприйняла це за гру і, тихо сміючись, метляла далі ногами. Він обійняв її якнайнижче, щоб перешкодити їй у цьому, та враз з-під хутра вислизнула повна дівоча рука і стала гладити його по обличчю в дивній любовній грі, куйовдила йому волосся, лоскотала шию, намагалась розкрити пальцями його зімкнуті губи. Він дав їй волю. Дівчина торкнулась рукою його лоба і, відчувши суворі зморшки, сіпнулась, ніби ошпарена; тепер це вже – немов боязка дитяча ручка, яка не знає, що їй дозволено, а чого ні. Крадькома наближається до його лиця, торкнеться, відсмикнеться, знову торкнеться, погладить тихесенько і боязко лягає на шершаву щоку. Нарешті дівчина глибоко зітхнула і знерухоміла.