Страница 5 из 64
– Куди?
– В Тиницю, до батька.
– А він вернеться? Прокоп здвигнув плечима.
Дівчина схилила голову; її руки щось нервово м’яли.
– А він сказав вам чого... чому...
– Сказав.
– І ви гадаєте, що він... що він це зробить?
– Що саме, панночко?
– Застрелиться.
Раптом Прокоп згадав, що бачив, як Томеш клав револьвер у валізку, процідивши крізь зуби: “Можливо, і я завтра зроблю “бах”. Прокоп не хотів про це казати дівчині, але вираз обличчя в нього, мабуть, був дуже серйозний.
– О боже, о боже! – зойкнула дівчина. – Яке страхіття! Скажіть, скажіть...
– Що, панночко?
– Коли б... коли б хто міг до нього поїхати! Коли б йому хто сказав... коли б йому хто передав... Він би цього не зробив, розумієте? Коли б хто поїхав до нього ще. сьогодні...
Прокоп дивився на її руки, що розпачливо здіймались і тремтіли.
– Я туди поїду, панно, – сказав він тихо. – Якраз... мені треба в тих краях побувати. Коди, б ви. захотіли, я...
Дівчина підвела голову.
– Справді, – скрикнула вона радісно, – ви можете?..
– Бачте, я його давній приятель, – пояснив Прокоп. – Коли ви хочете йоиу щось переказати або послати... я залюбки...
– Боже, який ви добрий! – промовила дівчина. Прокоп трохи почервонів.
– Це дрібниця, панно, – боронився він. – Випадково... Якраз у мене є вільний час... я однаково хочу кудись поїхати, і взагалі... – Він розгублено махнув рукою. – Не варто про це й говорити. Зроблю все, що схочете.
Дівчина зашарілась і враз відвела погляд.
– Я й не знаю вже, як... вам дякувати, – збентежено сказала вона. – Мені так жаль, що... що ви... але це таке важливе діло! А потім... ви його приятель. Ви не думайте, що я сама... – Вона опанувала себе і звела на Прокопа свої ясні очі. – Я мушу йому щось переслати. Від когось іншого. Я вам не можу сказати...
– І не треба, – швидко перебив Прокоп. – Я йому передам, і все. Я такий радий, що можу вам... що можу йому... Хіба йде дощ? – раптом запитав він, дивлячись на її мокру шубку.
– Йде.
– Це добре, – сказав Прокоп, а сам подумав, як би приємно було, коли б він посмів притулити до цієї мокрої шубки чоло.
– Я не маю при собі тієї речі, – сказала вона, підводячись. – Це лише невеличкий пакунок. Якби ви почекали... Я принесу його через дві години.
Прокоп дуже обережно, якось скуто вклонився; він боявся, що втратить рівновагу. На дверях вона обернулась і пильно подивилась на нього.
– До побачення, – сказала і вийшла.
Прокоп сів і заплющив очі. Краплинки дощу на хутрі, густа, мокра вуаль, тихий голос, парфуми, неспокійні руки, туго обтягнені рукавичками, холодний запах, ясний проникливий погляд, прегарні рівні брови. М’яке шелестіння сукні на круглих колінах, ах, руки, маленькі ручки, в тісних рукавичках! Парфуми, глухуватий тремкий голос, а личко ніжне й поблідле...
Прокоп прикусив тремтячі губи. Сумна, схвильована, відважна. Блакитно-сірі очі, ясні й променисті. О боже, боже, як тулилась вуаль до її вуст!
Прокоп застогнав і розплющив очі.
“Це ж Томешева полюбовниця! – промовив він у сліпій люті. – Знала, куди йти, не вперше тут. Може, тут, якраз тут, у цій кімнаті...”
Прокоп від нестерпної муки вп’явся нігтями в долоні. “А я, дурний, ще й набиваюся їхати до нього. Дурень, повезу йому листа! Що, що, що мені взагалі до неї?..”
Враз у нього сяйнула спасенна думка.
“Втечу додому, до своєї лабораторії, туди, нагору. А вона хай сюди приходить! Хай робить тоді, що хоче! Хай... хай собі їде до нього сама, коли... коли їй так потрібно...”
Він окинув поглядом кімнату, побачив зім’яту постіль і застелив ліжко, як звик це робити дома. Потім йому здалося, що застелено не досить добре; він перестелив удруге, підрівняв, пригладив, а далі почав усе рівненько розставляти, прибирати, спробував поробити складки на фіранках, а потім сів із запамороченою головою, з болісним тиском у грудях і чекав.
V
Йому ввижалось, що він іде через величезний город. Довкола виднілись самі лише головки капусти, але ні, це не головки, а скривлені, облізлі, каправі, бридкі, водянисті, прищуваті, розпухлі людські голови; виростали вони з тонких качанів, мекали по-овечому, і по них лазила огидна зелена гусінь.
Аж ось через поле біжить до нього дівчина з чорною вуаллю на обличчі, трохи піднімає пелену і перескакує через людські голови. А з-під них виростають голі, жахливо тонкі й волохаті руки і ловлять її за ноги й за сукню. Дівчина кричить у нестямному жаху й піднімає сукню вище, вище круглих колін, оголюючи білі ноги, і намагається перескочити через ті чіпкі руки.
Прокоп заплющує очі. Йому несила дивитись на її міцні білі ноги, він шаліє від страху, .що ті капустяні головки можуть осквернити її. І враз кидається на землю і зрізує складаним ножем першу головку. Вона по-звірячому виє і клацає гнилими зубами, намагаючись ухопити його за руку. Друга, третя головка. Боже, коли ж він викосить це величезне поле, щоб добратись до дівчини, яка змагається там, на другім боці безкрайого городу? І він, несамовито стрибаючи, топче ті почварні голови, розчавлює їх, штовхає ногами; заплутується в тонких лапах, що присмоктуються до тіла, падає, його хапають, рвуть, душать, і все зникає в запаморочному вирі.
Аж раптом озивається зблизька притлумлений голос:
– Я принесла вам той пакунок.
Він схопився, розплющив очі, але перед ним стоїть служниця з Гибшмонки, косоока, вагітна, з мокрим животом, і подає йому щось угорнуте в мокре лахміття.
“Це не вона, – з болісним жахом думає Прокоп і раптом бачить високу смутну продавщицю, що дерев’яними паличками розтягує йому рукавички. “Не вона”, – борониться Прокоп і бачить опухлу дитину на кривих ніжках, що безсоромно пропонує йому себе. “Іди геть!” – кричить Прокоп, і перед ним з’являється відро, покинуте серед грядки зів’ялої поїденої слимаками капусти; воно не зникає з очей, хоч як він намагається відігнати це видиво.
Цієї миті тихо дзенькнув дзвінок, ніби защебетала пташка. Прокоп кинувся до дверей і відчинив. На порозі стояла дівчина у вуалі, притискуючи до грудей пакунок і важко дихаючи.
– Це ви, – тихо сказав Прокоп, не відомо чого безмежно розчулений.
Дівчина ввійшла, торкнувши його плечем. На Прокопа війнуло п’янкими пахощами.
Вона сцинилась серед кімнати.
– Будь ласка, не гнівайтесь, – промовила тихо і якось квапливо, – що я вам дала таке доручення. Адже ж ви навіть і не знаєте, чому... чому я... Та коли це буде для вас морока...
– Я поїду, – хрипко промовив Прокоп. Дівчина звела на нього поважні, ясні очі.
– Не подумайте про мене погано. Я лише боюся, щоб пан... щоб ваш приятель не зробив чогось такого, що потім мучитиме до самої смерті когось іншого. Я вам так довіряю... Ви його врятуєте, правда ж?
– Я безмірно радий, – мовив Прокоп, якимсь не своїм, розхвильованим голосом; так його п’янило натхнення. – Я, панночко... що захочете... – Він одвів погляд; боявся, щоб не сказати чогось зайвого; боявся, щоб вона не почула, як у нього калатає серце, і соромився за свою незграбність.
Його збентеження захопило й дівчину. Вона вся зачервонілась і не знала, куди подіти очі.
– Дякую, дякую вам, – силкувалася сказати якимсь непевним голосом і бгала в руках запечатаний пакунок.
Настала тиша, від якої у Прокопа солодко і болісно запаморочилось у голові. Він відчував, аж холонучи, що дівчина непомітно стежить за його обличчям; а коли раптом глянув на неї, то побачив, що вона опустила очі, щоб не зустрітися з ним поглядом.
Прокоп відчував, що треба щось сказати, якось відігнати збентеження, але тільки ворушив губами і тремтів усім тілом.
Нарешті дівчина ворухнула рукою й прошепотіла:
– Цей пакунок...
Ураз Прокоп, забувши, чому він ховає праву руку за спину, простяг її по пакунок... Дівчина зблідла й відсахнулась.