Кракатит (укр.)

– А-а-ах! – вирвалось у Прокопа з полегкістю, напад минувсь, але в голові ще апоплексично вирувала кров і ноги тремтіли від кволості, так що він аж мусив сісти.

Oncle Шарль масирував на коліні спітнілі й тремтячі пальці княжни.

– Це небезпечна гра, – буркнув він, тим часом як княжна, зовсім знесилена, ледве зводила дух; але на устах її тремтів блаженний звитяжний усміх.

– Це ви йому допомогли, – крикнув гладкий кузен, – ось у чому річ!

Княжна встала, ледве тягнучи ноги.

– Пробачте, панове, – дромовила вона мляво, так глянула осяйними, жагучими очима на Прокопа, що він аж злякався, щоб хто не помітив цього, і вийшла, спираючись на дядечка Рона.

Тепер треба було якось відзначити Прокопів подвиг. Зрештою, ці панове були добродушні парубки, що тільки любили вихвалятися своїми геройськими вчинками. Прокоп надзвичайно піднісся в їхніх очах, – адже він роздушив пляшку і зумів випити неймовірну кількість вина й горілки, не звалившись під стіл. О третій годині ночі князь Сувальський уже цілувався з ним, а гладкий кузен мало не зі сльозами на очах пропонував йому брудершафт. А потім перестрибували через стільці, знявши страшенний гамір. Прокоп усміхався, він був ніби в тумані; та коли його хотіли завести до єдиної балттінської повії, він вирвався, назвав їх п’яними тварюками і сказав, що йде спати.

Проте, замість учинити так розумно, він звернув до чорного парку і довго, без кінця міряв очима темний фасад замку, шукаючи якесь вікно.

А Гольц дрімав за п’ятнадцять кроків від нього, прихилившись до дерева.

XXXI

На другий день ішов дощ. Прокоп бігав по парку, лютуючи, що через це, мабуть, взагалі не побачить княжни. Проте вона вибігла, простоволоса, незважаючи на дощ, і кинулась до нього.

– Лише на п’ять хвилин, на п’ять хвилин, – захекано шепотіла вона, підставляючи йому губи для поцілунку.

Аж раптом помітила Гольца.

– Хто це такий? – запитала.

Прокоп поквапливо озирнувся.

– Хто? – Він уже так звик до своєї тіні, що й не усвідомлював собі її сталої присутності.

– Це... мій наглядач, розумієте?

Княжна звела на Гольца свої владні очі. Гольц, сховавши люльку, відійшов трохи далі.

– Ходімо, – сказала княжна і потягла Прокопа до альтанки.

Вони сиділи, не насмілюючись поцілуватись, бо десь поблизу мокнув під дощем Гольц.

– Руку, – звеліла тихо княжна і стала гладити своїми гарячими пальцями вузлуваті, розтовчені Прокопові обрубки. – Коханий, коханий... – шепотіла вона, але швидко перейшла на суворий тон: – Не смій на мене так дивитись при людях. Бо я тоді не знаю, що роблю. Стривай, стривай, от колись кинусь на шию, ото буде сорому! – Княжну жахнулась. – Ви ходили вчора до дівок? – раптом запитала вона. – Не смій мені, ти тепер мій. Милий, коханий, мені так тепер важко... Чому ти мовчиш? Я прийшла тобі сказати, щоб ти був обережний. Mon oncle Шарль уже слідкує... Вчора ти був чудовий! – Голос її виказував неспокій. – Вони все стережуть тебе? Скрізь? І в лабораторії? Ah, c’est bête![65] 65 Коли ти вчора розбив чашку, я ладна була тебе розцілувати, так чудово ти лютився. Пам’ятаєш, як ти тоді, вночі, наче зірвався з прив’язі? Тоді я пішла до тебе, як сліпа, як сліпа...

– Княжно, – перебив її Прокоп, – ви мені повинні щось сказати. – Або все це... примхи шляхетної дами, або...

Княжна пустила його руку.

– Або що?

Прокоп у розпачі глянув на неї.

– Або ви зі мною лише граєтесь...

– Або? – протягла вона, з видимою насолодою терзаючи його.

– Або мене... до певної міри...

– ...кохаєте, еге ж? Слухай, – мовила вона, заклавши руки за голову і дивлячись на нього примруженими очима, – колись мені одного разу здалося, що я тебе покохала, розумієш? Справді покохала, на смерть, як шалена, то я тебе спробувала тоді... вбити. – І клацнула язиком, як тоді на Прем’єра. – Я б ніколи тобі не пробачила, якби закохалася в тебе.

– Неправда! – крикнув розлючено Прокоп. – Це неправда! Я не стерпів би думки, що це... лише... флірт. Ви не такі зіпсуті! Це неправда!

– А коли ти знаєш, – мовила княжна тихо й поважно, – то чого ж питаєш про це?

– Я хочу це почути... – наполягав Прокоп, – хочу, щоб ти мені прямо сказала.... що я таке для тебе. Ось це я хочу почути!

Княжна покрутила головою.

– Я повинен знати, – заскреготав зубами Прокоп, – інакше, інакше...

Княжна кволо усміхнулась і поклала свою руку на його стиснутий кулак.

– Ні, прошу тебе, не вимагай, не вимагай, щоб я це сказала.

– Чому?

– Бо тоді ти мав би завелику владу наді мною, – сказала вона тихо.

Прокоп затремтів від радощів.

На Гольца, який ховався поблизу альтанки, напав нестримний кашель, бо віддалік поміж кущів майнув силует дядечка Рона.

– Бач, уже стежить, – шепнула княжна. – Увечері до нас не можна.

Вони затихли, стискуючи одне одному руки. Лише дощ шелестів по даху альтанки та віяло легкою прохолодою.

– Коханий, коханий, – шепотіла княжна, нахиливши личко до Прокопа. – Подивлюся хоч, який ти. Носатий, сердитий, увесь наїжений. Кажуть, ти великий учений. Чому ти не князь?

Прокоп шарпнувся.

Вона притулилась до його плеча.

– От уже знову сердишся, а мене, мене називав бестією і ще гіршими словами. Але я не серджусь. Бач, ти не хочеш осолодити мені те, що я роблю... і буду робити... Милий, – закінчила вона тихо і простягла руку до його обличчя.

Він схилився до її вуст; в них було каяття і туга. В шелестінні дощу наближались кроки Гольца.

Неможливо, неможливо! Цілий день Прокоп сушив собі голову, де б зустріти княжну. “Увечері до нас не можна”. Ну, звичайно, він же не з її товариства. Їй вільніше поміж знатних бовдурів. Це було дуже дивно: в глибині серця Прокоп запевняв себе, що не кохає, але ревнував страшенно, повний шаленства, гніву й упокорення. Ввечері тинявся по парку під дощем і думав про те, що вона сидить і вечеряє, що їй там весело, привільно. А він сам собі здавався шолудивим псом, вигнаним під дощ. Найгірша мука на світі – це зневага.

“Ну, зараз покінчу з цим”, – вирішив він. Побіг додому, одягнувся в чорний костюм і ввійшов до курильні, як і вчора. Княжна сиділа сама не своя. Ледве вгледіла Прокопа, як усе в ній затрепетало і вуста розм’якли від щасливого усміху. Решта молоді привіталася з ним по-товариському, а oncle Шарль був навіть занадто чемний. Очі княжни його застерігали: будь обережний! Вона з ним не розмовляла, проте знайшла нагоду всунути йому до рук записку. “Милий, милий, – було там написано олівцем великими літерами, – що ти зробив? Іди звідсіль”. Він зібгав папірець. Ні, княжно, я залишусь тут. Мені дуже приємно дивитися на вашу духовну єдність з цими напахченими ідіотами. За цю запальну впертість княжна обдарувала його жагучим поглядом. Вона почала брати на кпини Сувальського, Грауна, всіх своїх кавалерів, була з ними зла, різка, зухвала. Іноді швидко позирала на Прокопа, чи задоволений він з цієї гекатомби поклонників, складеної йому до ніг. Але він не був задоволений, хмурився, вимагав поглядом п’ятихвилинної довірчої розмови. Тоді вона встала і повела його до якоїсь картини.

– Май розум, май розум! – і, піднявшись навшпиньки, поцілувала його в обличчя.

Прокоп застиг від такого жахливого шаленства, але ніхто цього не бачив, навіть і сам oncle Рон, що уважно стежив за всім своїми розумними, сумними очима.

І більше нічого, нічого не трапилось цього дня. Але Прокоп цілу ніч метався на своєму ліжку, кусаючи подушку; а в другім крилі замку хтось також не спав цілу ніч.

Уранці Пауль приніс йому напахченого листа, не сказавши від кого.

“Мій коханий, – прочитав він, – сьогодні я тебе не побачу. Не знаю, що й робити. Ми звертаємо на себе увагу. Прошу тебе, будь розумніший, ніж я (кілька рядків закреслено). Не смій ходити перед замком, бо вибіжу до тебе. Прошу, зроби що-небудь, щоб тебе звільнили від цього гидкого сторожа. Я погано спала вночі, в мене поганий вигляд, і я не хочу, щоб ти мене бачив. Не приходь до нас. Мій oncle Шарль уже робить натяки; я розкричалась на нього і тепер не розмовляю з ним; мене дратує, що він має рацію, я не можу цього стерпіти. Коханий, порадь мені: оце щойно я вигнала покоївку, мені донесли, що вона має роман із конюхом і ходить до нього. Я цього не зношу, замало в обличчя їй не зацідила, коли вона мені призналась. Вона гарна; і от плакала, а я втішалась, дивлячись, як у неї сльози течуть. Уяви собі, я ніколи зблизька не бачила, як набігає сльоза, – капне, зупиниться, а її здоганяє друга. Я плакати не вмію. Маленькою я так кричала, що аж синіла, проте сліз не було. Отож я вигнала покоївку, бо ненавиділа її, мене брала огида, коли вона стояла передо мною. Твоя правда. Я лиха, але чому їй усе можна? Коханий, заступись за неї, і я покличу її знов і зроблю, що захочеш, коли дізнаюсь, що ти можеш вибачити жінкам такі речі. Бачиш, я зла та ще й до того заздрісна. Місця не знаходжу від туги. Хотіла б тебе бачити, але зараз не можу. Не пиши мені, не можна! Цілую тебе”.

65

Ah, c’est bête! – Ах, як безглуздо! (фр.).