Крила кольору хмар

Двері відчиняються. Як і належить за канонами жанру, спуртом. Та навряд чи краще було, якби їх штовхали повільно, а вони піддавалися неохоче, з натужним скрипом. Надто дешевий ефект, якраз для фільмів.

Поспіхом розвертаюся спиною до вікна. Переляк переляком, а спина у мене зараз хоч трохи захищена.

— Ви ж обіцяли! За що? — лепече сполохано та безвільно розпатлана Ліна.

Її зневажливо заштовхують до кімнати. Виглядає дівка неабияк нажаханою.

Цікаво, їй встигли щось навигадувати про мене? Що ж це вони так неекономно розкидаються запроданцями?

Двері відразу зачиняються. Звісно, ніхто Ліні й не збирався відповідати на відчайдушне «За що?». Нічого собі, отак урізноманітнили нам дозвілля. Єдине, що добре, — трохи часу в мене таки, здається, є. А з цією хай розбирається, якщо матиме бажання, Ірен.

Мовчки спостерігаю, як Ліна поступово оговтується, осмикує себе. У її позі раптово з’являється виклик. Та все ж їй вистачає розуму збагнути, що порушувати напружену, аж загуслу тишу не варто.

Ірен не втримується першою. Пауза, на жаль, не затягується.

— Навіщо, Ліно?

Як на мене, не дуже доречне запитання. Та хай уже…

Ліна різко розвертається до Іри.

— А як ти думаєш?! Хочеш сказати, що ти вчинила б інакше? Просто до тебе не зверталися з такою вигідною пропозицією. Певно, не такий ви цінний матеріал, якщо вас вирішили отак використати! А ти що витріщилася, мала? — Це до мене. — Теж мені, принципова фея! Ірку я зрозуміти можу. Вона, крім виляння дупою під музику, анічогісінько не втне. А ти? Психолог недороблений, бляха-муха. Якби дуже-дуже захотіла, то давно б уже на місці плаксійки Соньки була. Так ні. Ми дуже благородні. Ми діємо за правилами, ми зачекаємо. О, бачиш, дочекалася! Нічим ти насправді не краща за мене.

Ну що за день? Стає гидко від безглуздості почутого. Дивлюся Ліні не в очі, а на перенісся. Фокус простісінький. Та з неї і такого стане. Слабачка ж.

— О, ні, Ліно, я краща за тебе. Бо без дозволу ніколи не лізу в душу. А ще вмію людей слухати. Саме людей. Чуєш, ЛЮДЕЙ! Перекладаю доступною остолопам мовою: нікого не цікавить, чому така нездара, як ти, заздрить іншим. Тебе спитали, задля якого зиску ти це зробила? Продалася тобто. На яку вигоду сподівалася?

Ліна криво посміхається і розтягує на обличчі щось подібне до посмішки. Але це не посмішка — це вишкір:

— Що, цікавить, мала, скільки ви оптом коштуєте?! Недорого.

Певно, як глянути збоку, ситуація досить дика. Замість гризні чи відвертої бійки (звісно, на це і розраховували?) розмова от-от перетвориться на зізнання. Може, і з повинною.

Продовжую свердлити Ліну поглядом:

— То не ми коштуємо недорого, то знайшли дурку, яка за копійки вплуталася в історію, від якої мудрі голови трималися б подалі. Тобі дали ціну, за яку ти згодилася продатися. Так? Так. І не заплатили. Та й по всьому.

Дивно, схоже, лише після моїх слів до Ліни доходить, наскільки все серйозно. Відчуваю певне задоволення. Не даю отямитися:

— Але ж справа навіть не в цьому, Ліно. Пра’? Хочеш, розповім, як усе було насправді? — Вигадую на льоту. Усе чистісінької води блеф. Дуже хотілося б, аби він не вдався. — Тебе втягнули у своєрідну фінансову піраміду. От тільки замість грошей тут іншим платять.

Ліна щось сердито гукає, та я не зважаю. Я таки влучила в яблучко.

— Що, найпростіша схема?! Допоможи їм отримати дві нові душі — і можеш забирати назад стару? Тобі її хоч пообіцяли почистити і попрасувати перед поверненням? Чи і так зійде, бо недовго користувалися і не така вона важлива та значуща?!

Певно, ми б таки зчепилися, мов дикі кішки. Надто безнадійний у Ліни вираз обличчя. Тільки от Ірен не вважає мої слова маячнею.

— Припини, Адо. Було б на кого сили витрачати… — з такою гіркою зневагою кидає вона, що стає ясно: шоу «Покарання зрадниці» не буде.

Здається, Ірен таки забагато знає як для випадкового свідка. Та мої трохи «фентезійні» розмисли чомусь спрацьовують, мов холодний душ.

Обходячи супротивницю широкою дугою, зупиняюся перед дверима. Рішуче стукаю. Тиша. За кілька секунд уже сердито гамселю в двері.

На порозі Антон.

Миттю оцінивши ситуацію, стиха лається. Здається, стурбований він щиро. Певно, справді не знав про жарти свого напарника. Ледь підштовхую його у потрібному напрямку.

— Забери цю-от. Узагалі-то я бридлива, але зараз вибирати не доводиться, згодиться будь-що. Тобі ж нагорить, як у мене будуть сили для супротиву. І за своїм другом-братом прослідкуй, його без підживлення надовго не стане.

— Знайшла мені друга-брата, — він ледь мружиться. Навпроти вікна світло б’є в очі, дратує. Не те щоб він боявся проміння сонця, та гарного настрою воно не додає. А ще натяк на напарника як на брата нервує його. Бо вампіри — справжнісінькі чи й енергетичні — з презирством ставляться до тих, кого привчили до висмоктування чужих сил чи емоцій без проведення відповідного обряду…

До того ж, певно, бос десь таки затримується, якщо сторожовий пес от-от перетвориться без рятівної дози на скажену тварину. А кому відповідати? Антону, звісно. Тому він через роздратування не помічає явну нелогічність моїх слів: якщо знаю, що от-от мені буде непереливки, то чому не скористаюся Ліною, щоб відновити власні ресурси? Отже, я цього не можу зробити. Значить, я таки не «своя»…

Та він не робить належного висновку. Мовчки вказує Ліні на двері. Та, здається, сприймає запрошення з полегшенням. Дарма. Хіба можна довіряти вампірам, хай і білий день надворі й вони не ікласті? Можливо, я б змогла щось змінити, якби попередила Ліну. Чи варто пояснювати, що я цього не зробила?

Антон затримався на порозі:

— Благородство помічне у помірних дозах, дівчино! Запам’ятай це.

Ковтаю відповідь. Щось на зразок: «Тебе не спитали». Бо щойно самостійно осягнула те саме.

Двері зачиняються, клацає замок.

І за хвилю ледве втримуюся від того, щоб не затулити міцно вуха. Усе одно не допоможе. Дівочий вереск, сповнений болі та жаху, долинає з коридора. А ще кажуть, що дуб гарно поглинає звуки. Оперативно діє Антон. Позбувся відразу двох проблем: і платити Ліні не треба, і напарника вкоськав, навіть шантажувати потім зможе. Іра блідне, дивиться на мене перелякано.

Розсудливо зауважую:

— Ми нічим не зарадимо. Вона ще має шанс вижити. Запроданці — вони такі, живучі.

Якусь мить слухаємо цілковиту тишу. Це гірше, ніж будь-які звуки. Надто легко домалювати в збудженій уяві, що там зараз відбувається.

— Адо… — Будь-які питання зайві. Та байдуже, мовчати ще гірше. — Клара у лікарні, бо так само, як Ліна, когось заклала, а потім стала непотрібною? Так?

— Ні, Іро. — Брехати немає ні сил, ні сенсу. — Клара якраз сказала «ні» там, де Ліна відповіла «так». Тому Клара ще має шанс вижити. І ти не повіриш, але ми поки що теж.

— Та звідки я знаю, Адо, де «самісінький», як ти кажеш, початок моєї історії? Може, дитинство?!

— Непогана думка, — ледь помітно всміхаюся.

За великим рахунком, мені байдуже, про що зараз говоритиме Ірен. Було б під рукою хоч якесь спиртне, змусила б її випити. Бо хоч щось треба робити, аби не допустити істерики. Та будь-які напої, звісно, і спиртні, до сервісу цього гостинного місця не входять. А всі жарти про те, що жінкам розмови потрібні, як повітря, містять дрібку правди. Може, їй стане трохи легше, коли виговориться.

— А ти сама, Адо, чому нічого про себе не розповідаєш? Скільки ти вже вислухала історій, подібних до моєї, поки працювала в «Темному янголі»? Та й до того, певно, ще більше. А от хоч щось про себе повідаєш, га?

Ледве втримуюся, аби не почати запевняти, що мені майже нема чого розповісти. Звичайнісіньке собі життя. Життя-буття майбутнього психолога, основне завдання якого — вміти слухати, а не давати дурні поради. Слухати стільки, скільки людина ладна тобі сказати, аж поки зрозуміє, де вихід із ситуації, у якій сама ж і винувата, і з якої самій виплутуватися, і дорогу самій шукати. Є така притча про чоловіка, який нарікав на своє прикре життя. Жив він в одній хаті з дружиною, двома дорослими дітьми, тещею та тестем. Прийшов він до Мудреця за порадою. Той сказав чоловіку: «Я тобі допоможу, якщо ти мені пообіцяєш чесно виконувати всі мої приписи». Чоловік пообіцяв, бо знемагав від постійних чвар та тісняви. «Тоді зроби от що, — сказав Мудрець, — посели в своїй хаті корову, вівцю, свиню, собаку та кота, а рівно через місяць прийдеш до мене знову». Чоловік так і зробив, бо ж пообіцяв. Коли нещасний через місяць ледве живий приплентався до Мудреця, чекаючи слушної поради, то почув замість неї прості слова: «А тепер поверни корову, вівцю, свиню, собаку та кота туди, звідки їх узяв». Чоловік відразу так і вчинив. Коли він вичистив свою хату від бруду та провітрив її, то, задоволений собою та своїми рідними, подумав, що зараз він — найщасливіша людина на землі.