Крила кольору хмар

Дара Корній, Тала Владмирова

Крила кольору хмар

Крила янгола,

або

Про вибір, який є завжди

Кожен янгол народжується із білосніжними крилами, і лише потім, коли дорослішає, визначається його кольорова приналежність до певної янгольської раси. Темні мають протидіяти добру, яке захищають світлі, а сірі… сірі зберігають умовний нейтралітет чи ж просто вичікують слушного моменту, коли знесилені супротивники втратять контроль над ситуацією і настане час третьої сірої сили. Не дуже шляхетно? Проте вже як є.

У сірого янгола Аделаїди на згадку про білосніжну незайманість власних крил залишилася сама маленька пір’їнка-оберіг. Здається, у дівчини-янгола нема особливого вибору, бо ж народилася вона в давньому родові сірих і спадковість сама владно проступить з часом у всіх вчинках і думках, а отримане покликання Воротаря, хранителя ключа до примарного Раю, геть перекреслить усі дівочі мрії і сподівання, але… Право обирати є завжди, і навіть душа сірого за правом народження янгола може врівноважити власні шальки терезів добра і зла або й схилити їх на котрийсь бік, і цією стороною не конче буде темрява.

Новий роман Дари Корній і Тали Владмирової «Крила…» розширює фантастичний вимір у сучасній українській прозі, і це є водночас важким і цікавим творчим завданням. Здавалося б, стільки зараз написано і перекладено текстів у жанрі фентезі, що віднайти власний унікальний, органічний шлях доволі непросто, і все ж письменницям це вдалося. «Яким чином?» — може поцікавитися скептично налаштований читач. Шляхом сакралізації і десакралізації звичайного й усталеного! І це не просто гра слів, а властивість тексту Дари Корній і Тали Владмирової.

Почнемо із сакрального, що його у «Крилах…» передусім набуває Львів як місто, що є на географічній мапі світу і якого там нема, бо воно існує у паралельному, прихованому від людського ока вимірі. Це таємничий Знесінський парк і Світовидове поле, Гора Лева і Сарматське море, а також іще низка місць — порталів до містичного виміру вічного міста. Дивовижне навколо нас, і це не просто такий собі оптимістичний слоган, бо все й насправді приховує у собі подвійну, ірреально-реальну проекцію. Ада, на перший погляд, пересічна, нічим не прикметна дівчина, яка мешкає у Львові, навчається на психолога, а у вільний час ще змушена підробляти в нічному клубі з промовистою назвою «Темний янгол», насправді ж старанно приховує сірі крила. Це оманлива видимість звичайності, бо крок за кроком письменниці занурюють свою героїню, а заразом і читача, у карколомний вир небезпечних пригод і смертельних пасток, де опирі й химерні колекціонери-викрадачі душ, вовкулаки й відьмаки чатують на кожному кроці.

Десакралізація ж стосується найціннішого у житті кожної істоти, незалежно від того, чи вона є янголом, чи ж народилася простою собі людиною. Батькоборство і батьковбивство — ось той страшний у своїй суті і майже неможливий вибір, який також має здійснити Ада. Не важливо, що Аделаїдин батько Мечислав також «відзначився» у подібному, вбивши рідну матір Ядвігу, несуттєво, що він є втіленням егоцентричного зла і ладен спалити світ заради власної насолоди, проте він той, хто народив дівчину-янгола, дав їй життя, хіба ні? Чим вона, зрештою, відрізнятиметься від чорної скам’янілості його душі, якщо позбавить Мечислава життя? Чи ж буде кращою за зло, хай навіть покаравши його? І все ж таки хтось має спинити Мечислава Світлозаровича, і очевидно, що це під силу лише його доньці. Як воно — відмовитися від батька, щойно його пізнавши? Чи здатна на це сірий янгол Ада, бо все, зрештою, залежить лише від неї?

Одвічна боротьба добра і зла триває, і роман «Крила…» є чи не найцікавішим епізодом у ній, бо ж тут у двобій втручається третя, сіра сила, загадкова, таємнича, яка ще, здається, не зробила остаточного вибору і не збагнула свого призначення. Один із останніх епізодів великого протистояння світів, але чи остаточний? За ким буде перемога? Усі ці запитання мають відповіді, що їх приховали на сторінках свого нового роману Дара Корній і Тала Владмирова, і завдання читача допитливого — знайти їх і зв’язати в одне ціле. А естетична насолода? Естетична насолода гарантована, бо ж місцем розгортання подій вже традиційно є неповторний Львів, що зачаровує з першого погляду! Тож можна побажати лише приємного кавування… тобто читання усім, хто візьме до рук чи приміряє на себе загадкові «Крила…»

Тетяна Белімова, письменниця

Янголи сплять

І бачать у сні ті дні,

Коли вони були людьми,

Як ми…

Пролог

Випадковість — це прихована присутність Бога.

— Бабуню-бабусечко, ну, ще одну історію, будь ласка. Страшнючу. І, я обіцяю, спатиму, як янголя, аж до ранку… Чесне слово!

Худеньке кирпате дівча, надто дрібне як на десятирічний вік, щиро просить стареньку бабуню, зазираючи їй в очі. Зеленкуваті оченята, світлі кучерики довкола мініатюрного личка, відкритий усміх на калинових губенятах — дівчинка дуже нагадує янгола з листівки чи… із стародавньої картини, творець якої бачив тих крилатих вісників, принаймні уві сні.

Очі малої так благально дивляться на стареньку, що та не витримує, усміхається, пригортає онуку своїми сухими кістлявими руками до серця. Мала не пручається, бо добре знає: бабуня її любить, бабуня її не скривдить. Дівчинка слухає, як спокійно та трохи заповільно б’ється бабусине серце. Вона любить свою бабусечку. Дуже-дуже любить і потай хвилюється через те, що та вже аж така старенька. У бабуні ж, крім «малої горопахи», — то так бабуня її ніжно називає, —нікого нема. Зрештою, і в самої Адки, крім бабуні, — майже нікого.

Тато й мама? Ну, вони таки є десь та-а-ам чи принаймні колись були. Свого татка Адка ніколи не знала. Мама говорить, що його вбили якісь грабіжники ще до Адчиного народження. Бабуся Ядвіга — то мама її батька, і вона розповідає геть інше. Був такий час, що мала Адка замучила стареньку розпитуваннями про нього: яким був, що любив, а що ні. Та бабуня чомусь завжди неохоче згадує про сина. Говорить, що непутящий був, любив чарчину і випадково втрапив під машину. Так і загинув.

На могилу до батька вони не ходять. Нікуди ходити. Бабуня каже, що могила далеко, десь аж у Магадані. Адка знає тепер, де той Магадан. Бачила на мапі. Це — край світу. Дуже-дуже далеко. А ще, звісно, дорого туди їхати. Але нічого, от Адуся виросте, вивчиться, знайде гарну роботу, заробить купу грошей, візьме бабуню і вони разом поїдуть до тата на могилу. Вона хоче побачити таткову могилу. Чому? Сама не знає. Може, для того, щоб переконатися, що все в неї, як у інших дітей: і мама є, і тато, хай колись, але був.

А може, ще ось чому. Її однокласниця та подруга Юлька теж не має тата. Зате знає, де той похований, і, коли аж украй непереливки, біжить на цвинтар і розмовляє з батьком. Ада на власні очі бачила і навіть одного разу підслухала. Але нікому про це не розповідає. Бо Юлька не тому це робить, що скиглійка чи дивачка. Мама Юльки, як і Адусина, до речі, теж, має нового чоловіка, а той час від часу добряче напивається. І от, коли нап’ється, починає збиткуватися над усіма, хто під руку підвернеться. Підвертаються, зазвичай, усі домашні. Спасу від нього нема. Юлька пробувала ховатися — то під ліжком, то на груші, а одного разу навіть у вулику старому укрилася. Іноді це допомагає, але коли вже вітчим тебе знайде, то… Без пояснень чи погроз починає бити. Заломлює руки, затуляє дитині рота, щоб не верещала, тягне до хати та… Вітчим уміє «правильно виховувати» — то він це так називає. Він — колишній мент. А менти рано йдуть на пенсію. Бабуся каже, через психічні розлади. Тоді чому ті психічні розлади не лікувати, а дозволяти зганяти їх на ближньому? Так, колишній мент бити уміє. Синців та ран на тілі не залишає. Юльчина мама, тьотя Свєта, називає це професіоналізмом. Як на Адку — це дебілізм. Бо хіба можна такого виродка біля себе терпіти? Він колись усіх їх повбиває. Бабуня каже, що Ада ще мала і багато чого не розуміє.