Таємне джерело

– А ти хочеш, аби серед лісу я називав тебе товаришем, як там тебе, і «викав»? Може, ще строєм походити, струнко постояти?

Дезертир правий. Ану їх, умовності, справді недоречні.

– Хай так. За віком ти мені десь як молодший брат, можна по-простому. Так і будеш стовбичити?

Ярчук мовчки нахилився, підхопив Князевича попід руки, доволік до найближчого стовбура, підняв і прихилив. Умостивши полоненого таким чином, він присів навпроти навпочіпки, роздивляючись Ігоря з незрозумілою для того цікавістю – наче ніколи зблизька не бачив людей, не інакше.

– Для чого ти це зробив?

– Я багато чого вже наробив, – почулось у відповідь. – Тебе що саме цікавить?

– Ось це от. Ліс, урочище, засідка. Напав на офіцера міліції при виконанні, зв’язав. Навіщо?

– Поговорити.

– Ясно. Без цирку ніяк?

– Не цирк. – Дмитро хитнув головою. – Для твоєї безпеки, дядьку. Чи краще – брате, ти ж сам сказав…

– Називай, як хочеш. У чому моя безпека, що ти взяв собі в голову?

– Коли нас упіймають, матимеш, як це у вас називається, алібі. Не вступив зі мною в змову, я напав на тебе, викрав, зв’язав. Ти мій бранець, а на мене тепер можна вішати й не таке. Після всього… А! – Він махнув рукою. – Гаразд, маємо не так багато часу.

Він підсунувся ближче. Тепер Князевич міг роздивитися шрам, досить великий, кривий та на вигляд – свіжий, що розтинав ліву брову Ярчука.

– Значить, ти все ж таки знаєш, що тебе зловлять.

– Бо я цього захочу, брате. Ти не пробував ховатися? Особливо коли тобі тільки ось стукнуло дев’ятнадцять – не пробував? Спробуй, як хочеш, хорошого мало, повір мені. Між іншим, я ще не вирішив до кінця… Раптом я тобі здамся, героєм зроблю.

– То давай, – вирвалося в Ігоря.

– Дуже хочеться? Героєм – кортить? – Ярчук трошки посунувся вперед. – Мені – не дуже. Тільки вибору наша з тобою країна мені не лишила. Ось ти великий, старший брат, а не допетрав цього. Знаєш, чому? Бо війна. Був на війні? А я був, ясно тобі? Я був, і мені цього не хочеться!

Він накручував себе що далі, то більше, такий стан і така поведінка Князевичу теж були знайомі. Так, з легкої істерики, злочинець у його кабінеті робив перший крок до каяття. Ігор розумів, що зараз переживає хлопець і що ним рухає: не кожен дорослий досвідчений злочинець витримає довго, несучи тягар скоєного. Практично восьмеро з десяти вже на другий день утомлюються тримати це на собі та в собі, воліють навіть не покаятися – просто розказати комусь. Такі муки переживає викрадач коштовного діаманту: подібні речі крадуть не для того, щоб милуватися потай, а щоб хвалитися скарбом: володіння ним возвеличує власника.

– Політрук щодня пиздить про наш інтернаціональний обов’язок, але я там, за річкою, нікому й нічого не винен! – Уже звівшись на рівні, Ярчук і далі говорив, походжаючи туди-сюди й допомагаючи собі жестами. – У чому мій обов’язок? Ти знаєш, що таке зачистка? Про таке в газетах не пишуть, радіо не скаже, телек не передасть! А я сам ходив туди, сам, оцими ось руками розстріляв хлопчика в кишлаку! Знаєш, чому я це зробив? Бо перший раз, коли наш взвод виїхав на зачистку, я не зміг стріляти в старого, дід такий сидів, сива борода, в чалмі, навіть не дивився на мене! І я не зміг! Тоді ввечері, коли ми повернулися в казарму, «діди» мене судили. Печінка болить від самої згадки про суд, розумієш? Потім вони до ранку займалися зі мною стройовою підготовкою. По черзі. Спали по черзі, а я міряв кроками не плац – казарму. Впаду – хуярять носаками, хочеш жити – вставай та йди. Якщо наступного разу я знову покажу дошкульне місце і не виконаю наказу, не знищу поплічника духів, не відстою завоювання афганської квітневої революції – зі мною буде те саме. І я повірив, я застрелив хлопчика! Я випустив у нього весь ріжок, брате! Бо позаду, за спиною, за три кроки, стояв сержант Лопарьов і наставляв дуло на мене! Скільки наші в Афгані, півтора? Так я цього більше не хочу! Але туди регулярно постачають новобранців після учебок. Вони перелякані, і якщо треба, щоб вони стріляли, – я мушу стати таким, як сержант Лопарьов із міста Челябинська.

– І ти тому втік?

– Хіба цього мало? Під час якось чергової зачистки почали стріляти, в кишлаку виявилися духи. Думаю – шанс. Улаштував собі самостріл. Розчухали б скоро, але кілька днів у госпіталі в мене були. Звідти болта нарізав, допомогла одна хороша людина в білому халаті з цивілкою та грішми. Документів хрін, та головне – рухатися вперед, не зупинятися. Поки тебе в одному місці шукають, ти вже в іншому. Отак, брате.

– Чого ж додому поперся?

– Бо тут не шукали б! – Ярчук задоволено реготнув, знову примостився навпроти Ігоря, тепер уже присів на землю. – Так, для годиться. Але всерйоз ніхто не думав, що я попруся додому.

– Одначе тебе переховували тут. Не помилився я, оцінюючи Гайворон. Прикривали по всіх статтях. Чого ж Марія так прокололася?

– Не зрозумів…

– Вона сьогодні передала мені прохання про зустріч тут, в урочищі. Зустрів мене ти, дезертир Радянської армії, порушник присяги. Втік із зони бойових дій. Навряд чи вона діяла навмання, втемну. Значить, прекрасно знала про тебе, спілкувалася навіть.

– Але ж ти її нікому не здаси.

– Чого ти такий упевнений? Справді віриш у це? Слухай, не хочу тебе провокувати, та за таких розкладів тобі краще мене прибити. Напоїти мертвою водою, як інших. Це ж ти їх? Ти караєш? За друга, за кохану жінку… Лизгунова за що? Докупи?

Попри очікування Ярчук промовчав. У тиші знову заспівали пташки.

– Мовчиш? Добре, до цього ми ще повернемося. Тепер мене послухай. – Князевич умостився зручніше, мотузка не так впивалася в руки. – Кілька годин тому Марія Романів, добре знайома тобі, розказала про своє випадкове знайомство з таким собі солдатиком Колею більше як місяць тому. Так сталося, що на фото я цього Колю впізнав. Ні, я не знаю його особисто і ніколи не впізнаю. Він мертвий, скоро мати відбуде сорок днів. Знаєш, звідки він? Марії хвалився – з Києва. А сам із Таращі, Київська область. У Києві живе його рідний дядько, він раніше судимий, зараз працює двірником. Світ тісний, але навіть я часом дивуюся наскільки. Прізвище цього дядька, Колиного родича, – Горбик, але тобі воно все одно нічого не скаже. Бо Микола носив прізвище матері, по чоловікові воно – Уманець, і мама досі вважає, що її син загинув – де, як гадаєш? Не думай, сам скажу – в Демократичній республіці Афганістан, виконуючи інтернаціональний обов’язок. У неї був номер польової пошти, куди вона писала. Тільки я так собі міркую: в армійські тонкощі жінка не вникала, не намагалася розібратися, куди пише листи синові й куди там їх йому перенаправляють. Думаю, Марія, наша з тобою добра знайома, теж не сушила б собі цим голову. – Князевич перевів дух. – Тіло Миколи Уманця привезли вбитій горем матері у серпні. Можу точно назвати дату.

– Не треба, – вичавив із себе Ярчук.

– Ну то й не треба, – легко погодився Ігор. – Головне, стеж за думкою. Миколу Уманця призвали на строкову службу. Здоровий сильний хлопець за всіма критеріями підходить під «афганця», тому ніхто не дивується, коли стає відомо: хлопець виконує інтернаціональний обов’язок. Зв’язок із ним обмежений, це зрозуміло – на війні людина. Мама переживає, але змиряється. Тим часом Микола Уманець, і, гадаю, не він один, спокійно собі служить десь тут, в околицях Кременця. Аби дотриматися всіх правил, солдатів відпускають у місто згідно з уставом. Заслужив звільнення – на. Язиком тільки не ляпай, інакше лафа скінчиться, влаштуємо тобі справжній Афганістан. Ну, мені здається, десь так усе й відбувалось у військовій службі Миколи. Звідси відразу кілька запитань. Якби розв’язав руки, я б пальці загинав для наочності…

– Сам можу. – Дмитро загнув мізинця. – Що там у тебе тепер першим пунктом?

– Ми почнемо з другого. Він не такий цікавий, але важливіший для нас із тобою. Дивний збіг обставин, правда? Маю таку підозру, що Марія Романів та її подруга Зірка Левицька могли бути чи не останніми, хто бачив Миколу Уманця живим. Бо за часом усе складається: дівчата зустрілися з ним у місті, а за кілька днів його труп, як загиблого в Афганістані героя, привозять нібито звідти у закритій цинковій труні.