Таємне джерело

Пошта. Поштове відділення.

Це приверне увагу, напевне таку конспірацію помітять. Та хай краще потім, після того як він потелефонує до Києва, поговорить і зможе давати всі необхідні пояснення кому завгодно. Бо спершу все це слід пояснити собі самому.

На пошті теж можуть виявитися зайві слухачі.

Школа.

Паралельний телефон у сторожа. Та старого Рогозу теж краще не вплутувати.

Кабінет директора. Тільки так.

Поки дійшов до школи, докурив. Кинувши недопалок біля ґанку, з силою втоптав його передком у землю. Коли зайшов, відразу пощастило – Олег Микитович, молодявий рожевощокий директор, саме давав сторожеві якісь вказівки, та на появу гостя негайно відволікся, потис його правицю обіруч.

– Як вам тут у нас? Ніяк не поговоримо, справи, знаєте. Директор – це ж не педагог, це завгосп радше. Снідали?

– Дякую. Обов’язково поговоримо, Олеже Микитовичу, а поки що мені терміново потрібен телефон із виходом на міжмісто. Автоматичним, через код.

– Хіба у…

– Службова необхідність, – різко, аж надто різко перервав Князевич тоном, який сам вважав максимально офіційним. – Наскільки я знаю, усі офіційні особи тут мені мусять сприяти. Не сприйміть за зловживання, але…

– Звісно, звісно! – зацокотів директор. – Договоримо, Григоровичу, вже звиняйте. Ходіть, товаришу слідчий, ходіть.

Директор провів Ігоря до кабінету. Не чекаючи на спеціальне розпорядження, залишив Князевича самого. Наморщивши лоба, Ігор спробував пригадати потрібний номер.

Ні. Записник у кімнаті, в сумці.

Сильно стукало в скронях. Холонули пучки пальців.

Сходити до своєї кімнати. Взяти блокнот. Повернутися.

Ось, на літеру «П». Так, тепер код Києва…

Князевич упорався за сорок хвилин. Поки пробився на Київ, поки на тому боці зняли трубку, поки дивувалися, затим – шукали того, хто йому потрібен, і той, на щастя, виявився справді неподалік, як і розраховував Ігор. Знову розмова, досить різка – співбесідник на тому боці дроту не повинен запитувати зайвого та дурного, просто відповідати.

Нарешті все.

Князевич, навіть не поцікавившись, чи можна тут курити, знову застромив цигарку до рота.

Як там казала Марія? Єфрейтор лишав номер своєї польової пошти? Записував подрузі, а раптом – їй теж. Або потрібен терміновий контакт тієї подружки, Зірки Левицької, йому конче треба тепер знати, на яку ж адресу богатир Коля просив писати собі листи.

Бо за кілька годин у нього буде з чим порівняти. Мінімум одну-дві години.

Зараз, у цей момент, Ігор Князевич не знав, куди його заведе новий слід. Він просто взяв його та рухався навмання, точніше – пробоєм, розуміючи всі можливі наслідки, тому стараючись поки що не думати про погане. Гірше, ніж є, йому навряд чи буде.

Марія.

Так і не закуривши, Ігор розкришив цигарку в кулаці.

…Вона, звісно, була вдома. Далі сама. Навіть не зачинила дверей, не здивувалася його появі, але й не дала сказати слова, почала першою, щойно Князевич переступив поріг.

– Знаєш… Тільки слухай, гаразд? Є розмова, значить…

– У кого до кого?

– До тебе. Але не в мене. Ігоре, з тобою дехто хоче зустрітися. Проте, розумієш, не так, аби всі бачили. Сам уже переконався – село. Тому до мене… чи через мене… Словом, поки ти десь ходив, людина прийшла до мене сама. Знаєш… – знову повторила, відразу замовкла, не наважуючись говорити далі.

– Що? – сухо спитав Князевич. – Що я маю знати? Вірніше – чого ще не знаю?

– Тебе назвали моїм. Людина… яка прийшла… Так і сказала: передай своєму слідчому.

– Розберемося. Хто такий?

– Ти не знаєш. Тобто знаєш, але… Сам побачиш, під час зустрічі. Не варто нікому більше казати про це, таке прохання.

– Маріє, я сам вирішу, кому й про що розповідати. – Мовивши так, Князевич уже знав – виконає прохання, зараз йому ніхто не потрібен, надто стрімко закрутилося, лише заважатимуть. – Ти не зберегла номер польової пошти свого Колі?

– Він не мій. Мій ти. – Вона, мабуть, хотіла так пожартувати.

– Добре – того Колі. Ну?

– Нема… Чи не знаю… Треба пошукати.

– Пошукай, будь ласка. І знайди. Де мене чекають?

– Урочище Сиве. Це треба йти до бабигалиної хати…

– Знаю, – зупинив її Князевич. – Знайду, вже довелося там погуляти. Граєтеся тут у партизанів.

– Прохання серйозне, Ігоре.

– Та зрозуміло. Будь удома, – повторив про всяк випадок і, намагаючись не дивитися їй у вічі, крутнувся через праве плече.

Урочище Сиве. Дуже добре.

Глибоко застромивши руки в кишені плаща, Князевич рушив до місця зустрічі. Сонце вже стояло в зеніті, день видався ясним, на дощ не збиралося, і це все він сприймав за добрий знак: нині мусить якщо не все остаточно завершитися, то закритися дуже багато питань – це вже так достеменно. Ішов спокійно, на душі раптом зробилося так само легко, як позавчора, коли спадала неймовірна напруга. Щоправда, потім так само випала прогулянка до зачарованого лісу. Але зараз середина білого дня, ліс напевне живе своїм звичайним життям – трава, дерева, птахи.

Жодних темних тіней і перетворень живої води на мертву.

За дивним, проте щасливим, як оцінив він сам, збігом обставин дорогою Ігор майже нікого не зустрів. Минаючи хату парторга, кинув поглядом – з-за паркану ніхто не визирав. Двоє місцевих дідів мовчки кивнули, розминаючись із чужаком на шляху. Здається, баба Галя Дорош ходила подвір’ям, але тут уже Князевич поручитися не міг.

За її хатою скінчилося село.

Дивно було йти отак, у туфлях та плащі, зовсім наче гуляєш міським парком або бульваром. Глибоко вдихнувши, Ігор трошки постояв, дослухаючись до тиші, а тоді рушив уперед, у бік урочища, намагаючись ступати так, щоб зависока трава не гальмувала руху.

Незчувся, як дійшов. Зупинився, витягнув руки з кишень, покрутив головою, гукнув:

– Ну? І хто тут у нас?

Відповіддю було мовчання.

– Я дарма прогулявся? Покажися, де ти там є.

Знову нічого.

Чи це йому так здається? Якийсь рух за спиною. Може, вітер гілку гойднув…

Ні, таки рух.

Князевич іще розвертався, коли наштовхнувся на щось міцне, сильне, безжальне – і світло згасло.

26

Мотузок

Перше, що відчув, повернувшись до тями, – осіннє листя на губах.

Тут же дійшло: лежить долілиць, обличчя притиснуте до землі, він вдихає запах трави, котра не почала ще пріти, лише ледь жухла, відчуваючи своє повільне старіння. Не поспішаючи розплющувати очей, Ігор ворухнувся, даючи зрозуміти тому, хто вовтузився позад нього, прикручуючи одну до одної заведені назад кисті його рук, – мертвим довго прикидатися не збирається. При пам’яті, ба навіть вимагатиме пояснень.

Той, кого Князевич поки не бачив і навіть не до кінця був упевнений у тому, що побачить саме цю людину, поводився з полоненим гуманно. Руки не закрутив до болю, лише міцно зв’язав мотузкою, старанно затягуючи вузли. Одне коліно при цьому впиралося в спину лежачому, і, схоже, чоловік захопився процесом. Нарешті, очевидно вдовільнившись результатами своїх старань, забрав ногу, розпрямився. Узявши Ігоря за плече, м’яко, навіть якось так обережно, перевернув тіло на спину. Лежати, коли зв’язані руки під спиною, було незручно, та в цей момент Князевич не зважав на такі речі. Він дивився просто перед собою, на того, хто височів над ним.

Молодий хлопець. Зовсім молодий, коротко стрижений, коли бути вже зовсім точним – із недавно голеною під машинку головою, волосся на якій поволі почало відростати. Високий, навіть зі свого положення Ігор вирахував метр дев’яносто, похибка мінус два сантиметри, не більше. Він стояв, поставивши взуті в чоботи ноги на ширину плечей, з-під розстебнутої сірої фуфайки визирав світлий, під горло, светр. І переможцем навіть із висоти свого зросту, дивлячись на зв’язаного супротивника, не виглядав.

– Ярчук, – мовив Ігор.

– Ага, – підтвердив Дмитро Ярчук. – Дякую, що прийшов.

– Оце так ти дякуєш? І чому на «ти»?