Таємне джерело

Від мертвої води.

Ігор уявив, як Софія Новицька, доцент, викладач наукового комунізму, лежить десь у темряві, намагається бодай підвестися, спирається руками об підлогу чи об землю – залежно від того, на чому вона лежить. Люди завжди так чинять, коли намагаються встати. Іншого способу, ніж допомогти собі руками, природа для живої істоти не придумала. Тварини допомагають собі передніми лапами, люди – кінцівками.

Так чи інакше, від контакту з поверхнею, на якій лежиш, лишаються сліди.

Хорошому експертові цього досить, аби підказати, що це за місце і де воно може бути. Той, хто все це спланував, напевне трошки розбирається в таких речах. Через те руки кожної жертви старанно вимиті – з них змито не просто рештки землі чи пилу, а характерні сліди, здатні визначити місце утримання полонених.

Мурахи перестали бігати. Князевич клацнув пальцями.

Готово. Є реальний вузол, краї якого можна шукати й тягнути за них. Є що розмотувати.

У двері знову постукали. Тепер сторож зайшов, не чекаючи на дозвіл, приніс чайник зі знайомим уже духмяним варивом. Хотів щось сказати чи просто поговорити, та Ігор жестом дав зрозуміти – зараз старий трошки заважає. Той, зовсім не образившись, налив ароматного відвару в кухоль, секунду подумав, залишив чайник на столі.

– Як ще захочете. Сніданок чекає, вам загріли.

– Спасибі. Зараз іду, Григоровичу. Пропав би без вас.

Коли Рогоза вийшов, Ігор узяв кухоль, погрів на ньому руки, відпив. Справді, сторож нині заварив свіжого. Треба буде, як повернеться, справді всерйоз підсісти на травичку. Фітотерапія, чи як це зветься…

Чи то від трав’яного чаю, чи від складеної нарешті картинки Князевичу стало враз дуже легко і спокійно. Цього стану не порушували навіть кілька серйозних, можна сказати – базових перешкод, котрі робили вузол, що його слід почати розв’язувати, міцнішим.

Старий шкільний сторож не вважає жодного з трьох справжніми жертвами. Поза сумнівами, про вибрики сексуально заклопотаної Новицької й такого самого комсомольського ватажка Боровчука знали або напевне дізналися на момент смерті всі, хто почав працювати зі справами. Випадок із відставним чекістом Лизгуновим – узагалі окрема історія. Нікого ветеран не ґвалтував, зате тих, із ким він довго і сумлінно боровся, тут, у цих краях, ворогами зовсім не вважають. Навпаки, якщо хтива інститутська викладачка й комсомолець-ґвалтівник мають конкретних ворогів, чиї прізвища відомі, то відставний офіцер держбезпеки, за ідеєю, мусить мати не лише ворогів у конкретному селі, а взагалі – ненависників у масштабах цілого регіону. Бабою Галею Дорош не обмежишся, бери ширше.

Хоча тут теж є підказка. Ігор відчув її, коли допив до половини: двоє з трьох не місцеві. Сюди, за диявольським планом невідомого або невідомих, їх треба було доставити. Непомітно.

Без машини не обійтися. Багажник – наймиліша річ, найзручніший та перевірений спосіб переміщення викрадених людей. З такими випадками знайомий кожен слідчий. А хто в Гайвороні має автомобіль? Таких небагато, значить, коло підозрюваних швидко звузиться. Хоча б Кудімов, фельдшер. Скривджений владою фаховий медик напевне мусить чудово знатися на отруйних речовинах…

Добре, тут є над чим подумати. Та все одно була ще одна річ, здатна перекреслити всю логіку й повернути Князевича туди, звідки все почалося.

Те, що з ним сталося вчора.

Нічні тіні, зачарований ліс.

Уночі в тутешніх лісах із людиною може трапитися те, чого ніколи не станеться вдень.

Не лише з людиною.

Жива вода здатна перетворитися на мертву.

Після вчорашнього Ігор на крок наблизився до того, щоб у це повірити…

24

Tuesday

Решта дня минула в клопотах.

Уже пополудні Князевич фактично окупував робоче місце лейтенанта Козуба. Коли заявився в офіційну сільську установу як був – спортивний костюм, кирзові чоботи та ще недоречніші куртка й картуз, лиш обережне ставлення до київської людини, посланця міністерства, змусило самого Поліщука й усіх, хто був у цей час на місці, сприйняти маскарад стримано. Ігор не мав жодного сумніву – щойно піде, язики засверблять одразу в усіх. Однак його й у Києві не надто обходили такі речі. Тут же й поготів.

Настрою, з яким приїхав, наче й не було. Князевич тепер остаточно переконався – не переконав себе, саме впевнився в правильності висновків і подальших дій. Звісно, в телефонній розмові, навіть коли розмовляєш із керівництвом, усього не скажеш. Давши дільничному змогу долучитися до зрушень у справі, Ігор розшукав телефоном своє київське начальство в його присутності, але обмежився загальними бадьорими фразами. По тому все ж таки попросив Козуба виділити йому окремий стіл, ручку й папір, кілька наступних годин мовчки сопів, пишучи попередній звіт, а далі, вже ближче до кінця робочого дня, розпорядився, щоб дали друкарську машинку та залишили самого. Рукопис, щедро покреслений, слід передрукувати.

З епістолярним жанром Князевич, на відміну від значної кількості колег, трошки дружив. Тож підозрював: уміння системно та грамотно, без зайвих речень, викладати думки й висновки на папері теж стало не останнім чинником, чому розбиратися з тутешньою чортівнею відрядили саме його. Проте вже давно, як не сказати – жодного разу, паперова частина слідчої роботи не захоплювала й не поглинала Ігоря ось так, просто з головою.

Від вечері, на яку кликав дільничний, відмовився, пославшись на втому. Хоча нічого вже на плечі не тиснуло. Просто чітко уявив: доведеться не тільки випивати, а й, керуючись неписаними правилами такої собі професійної етики, відповідати на масу запитань, котрі напевне назбиралися в Козуба. Навіть якщо не говорити всього, бодай частково ситуацію доведеться прояснити. Узявши до уваги ту обставину, що, по-перше, дільничний хоч і їздив на велосипеді, проте мав у гаражі мотоцикла з коляскою, а по-друге, до смерті Лизгунова справді міг виявитися дотичним хто завгодно й дільничний хоча б формально потрапляв під підозру, Ігор не хотів зараз нічого обговорювати не лише з ним – узагалі ні з ким із місцевих. Навіть до сторожа Рогози, з яким ніби так навіть і трохи заприятелював, теж мав певні застереження.

Хай хто б виявився організатором і виконавцем злочину, замаскованого, як уже не сумнівався Князевич, під дію місцевої легенди про таємне джерело, переважна більшість селян мовчки схвалює те, що сталося з чекістом, комуністкою та комсомольцем. У них тут кругова порука. І в чому Ігор теж не мав жодного сумніву – таємна змова проти нього. Це проти своєї волі, навіть не усвідомивши, дала зрозуміти вчора Галина Дорош.

Що відбувається в лісі – окрема тема. Про нічну пригоду Князевич завбачливо не написав.

Він упорався з писаниною, запакував належним чином і дочекався, доки дільничний від свого начальства по телефону персонально дістане вказівку, як доправити пакет швидко й за призначенням. На той момент магазин уже зачинився, хоча світилося вікно закладу, де керувала сувора Василівна. Одначе Ігор підозрював: окрім кислого пива й, можливо, тараньки нічого там не надибає. Тож, обдуривши Козуба, що втомлений і не голодний, вирішив добити нарешті свої рибні консерви та заїсти їх рештками галетного печива. Чаєм розживеться в сторожа, той залюбки заварить.

Подумавши так, Ігор почвалав через сільський майдан, глибоко засунувши руки в кишені куртки. Саме вона раптом нагадала про Марію – речі треба повернути та забрати свої, кінець кінцем, це вже починає непристойно виглядати. Дорогу до її хати пам’ятав, проте пертися туди в таку годину знову не наважився. Молода жінка, напевне, повернулася з поля і, хоч сільським до роботи не звикати, – спить, мабуть, ніг під собою не чуючи. Відтак у Князевича після сьогоднішніх висновків намалювався зовсім не формальний та не приватний привід поговорити з учителькою. Є кілька питань, котрі варто уточнити. Ігор сподівався – тепер слід просто й упевнено копати в заданому напрямку.

Рогоза не зустрів Ігоря в коридорі. Та чекав на його прихід. Причепив на свої двері аркуш із зошита в клітинку, де акуратним професорським почерком вивів: «Чайник на кухні. Заварив свіжий. Загрійте, мене нема». У старого справді не світилося, Князевич сказав записці: «Дякую», знайшов у їдальні на кухні чайник, іще теплий, зі знайомим духмяним варивом. Навкруги стояла тиша, яку можна, якщо є охота, назвати цілковитою й лункою. Дійсно, Ігор ніколи не міг подумати, що почутий десь вислів про лунку тишу таки правдивий. Враз чітко усвідомив: у школі він сам-один, світло ніде не горить, за шкільними стінами – ліс, уже знову занурений у темряву і так само моторошно-тихий.