Таємне джерело

Виходячи з такої логіки, застудитися він точно не зможе.

Пошукавши і знайшовши білий вафельний рушник, витер ним ноги досуха, натягнув сухі шкарпетки, поворушив пальцями. Так краще. Шкарпетки звичайні, нитяні, та все одно якось затишніше. Розстебнув сорочку, скинув, завмер, тримаючи в руці. Потім поволі опустився на простирадло, не зважаючи на брудні штани.

Значить, підсумки.

Є мотив, котрий під час розслідування будь-якого злочину – а в тому, що події в Гайвороні таки наділені ознаками кримінального злочину, Ігор Князевич геть не сумнівався – має для слідства першочергову вагу. Софія Новицька, Андрій Іванович Лизгунов, Юрій Боровчук – кожен із них мав ворогів у селі, в околицях якого їх знайшли мертвими. Уточнення: руки кожної жертви були чомусь чистими, це зафіксовано у процесі огляду тіл, хоча жодного значення цьому фактові ніхто не надав. Учора, побувавши в зачарованому – але потім про це – лісі, Ігор рук після повернення не мив. Кинув сорочку поруч із собою, розчепірив пальці на долонях, підніс мало не впритул до очей.

Не такі вже брудні.

Але й не надто чисті. Словом, не такі чисті, щоби привернути до себе спеціальну увагу криміналістів. Ті фіксують, що бачать, не як аномалію чи прикмету, просто зазначають факт: руки чисті.

Далися йому ті руки!

Князевич сховав обличчя в долоні. Міцно, до легкого болю в повіках, заплющив очі. Розплющив, забрав п’ятірні з лиця, дочекався, поки перестануть бігати перед очима різнобарвні цяточки.

Вода.

Мертві тіла без слідів насильства. Смерть від отруєння. Постачальник смертельного токсину, фактичний убивця – бліда поганка, гриб. Учора його лікували зіллям, приготованим на основі отруйних грибів.

Баба Галя. Дорош Галина Таназіївна. Місцева… хай буде знахарка, знавець народної медицини, від слова «відьма» відгонило містикою, якої Князевич принципово старався уникати в зв’язку зі справою.

Комсомольський ватажок Юрій Боровчук – син людини, котра написала донос на її чоловіка. Чому не помститися батькові? Хіба може бути щось сильнішим за помсту татові, ніж смерть його сина, його дитини?… Невже баба Галя, котра вчора рятувала його, здатна до такої жорстокості? Досвід не просто підказував – мало не за руку підводив Ігоря до розуміння: людина здатна ще й не на таке. За родом діяльності він мав справу з людськими пороками, збоченнями, вадами, тому будь-яке припущення, навіть стосовно літньої жінки, годилося. До того ж Юрій фактично цькував стару, тож навряд чи вона – якщо це вона – довго мучилася докорами сумління…

У двері делікатно постукали. Князевич стрепенувся.

– Да! Хто там?

– Ігоре Степановичу, з вами все добре? – голос сторожа.

– Щось сталося?

– Просто ви від самого ранку не виходите, вчора зле виглядали, я хвилююся все ж таки.

– Дякую, нормально. Котра година, до речі?

Зрозумівши враз, що вони перегукуються крізь зачинені двері, Ігор підвівся, висмикнув спортивку з сумки, натягнув на себе на ходу, відчинив. Рогоза дивився зацікавлено і стурбовано водночас.

– Доброго ранку. Так що з часом?

– Початок на одинадцяту. Даєте ви…

– Свіже повітря, – коротко пояснив Ігор. – Ганьба мені, проспав ніби роботу… З іншого боку, находився вчора… гм… нагулявся позавчора.

Він помітив за собою, що говорить із старим сторожем, як зі своїм, давнім знайомим і добрим сусідом. Видно, коли знаєш, що розмовляєш із професором, справжнім ученим, хай відлюдником, це таки впливає на ставлення навіть до малознайомого.

– А відпочивайте, куди вам спішитися. – Віктор Григорович осміхнувся. – Солдат, як кажуть, спить, добові йдуть.

– Офіцер, – вирвалося в Ігоря. – Хоча, за великим рахунком, краще бути солдатом.

– Узагалі?

– В наш час. Тут і тепер.

– Чому? – Брови старого скакнули догори.

– Думати менше.

– Вам хочеться менше думати?

– Мені набридло ухвалювати непотрібні рішення, – чесно зізнався Князевич. – Ви тільки мене навідати? Знов побазікати?

– Вчора я з вами не базікав. – Осмішка зникла. – У нас просто звичка, як бачу, – слова без протоколу.

– Це погано?

– А Бог його знає. Поснідаєте? В нас їдальня працює, для молодших. Старші…

– Знаю. Ви самі їли?

– Мені… ну… в моєму віці краще їсти за розпорядком. Дівчата на кухні вас радо нагодують.

– Чаю б спочатку. Гарячого. Такий добрий учора пили…

– А, то це легко. – Рогоза повернув собі усмішку. – Сходжу поставлю чайник, заварю. Особливий рецепт, як у таких випадках кажуть.

– Помітив уже. Відчув, посмакував.

– Так я скоро. Урок саме почався, до дзвінка ще півгодини. Я тут дзвінки даю, – пояснив для чогось сторож, розвернувся і зник за своїми дверима.

Князевич, знов лишившися сам, зачинився, замислено зміряв кроками відстань від дверей до ліжка.

Десять.

Дурня якась.

Тим не менше пройшовся ще двічі від койки до дверей і назад, стягнув штани, перевдягнув труси, натягнув треники з лампасами, для чогось пострибав на місці. Затим повернувся до вікна, звідти було видно невеличкий сільський майдан. До сільради саме підходив дільничний, чимось дуже заклопотаний. Мабуть, тутешні, не менш важливі, ніж у приїжджого, справи.

Значить, баба Галя.

Галина Дорош.

Ігор схрестив руки на грудях. Тіло не подавало жодного сигналу, мурахи з дрижаками не турбували, отже, він або думає не в тому напрямку, або… або… або…

Вода. Повернімося до води.

Хоч би звідки взялася отрута, хай хто б її приготував, змусити жертву випити смертельно небезпечний напій, як уже напевне зрозумів Князевич, насправді досить просто. Для цього нічого не треба робити. Дати склянку води. Ну, не склянку, просто один попросив водички – інший дав. Пляшку, флягу, іншу посудину, куди можна набрати води саме з того джерела, до якого тут мало не кожен знає дорогу і підступи до якого нині суворо охороняються.

Знову ж таки – чому? Якби там справді знайшли токсини, його, Князевича, не посилали б сюди, до Гайворона, шукати іншу, не таку природну й усім зрозумілу, найпростішу причину смерті. Чому потрібен привід для порушення кримінальної справи, чому необхідно почати слідчі дії?

Та повернімося до води. Ігор раптом почав відчувати якусь тоненьку, непомітну ще ниточку. Рибалки називають це покльовкою, тепер слід обережно підсікати, відкинути зайві емоції, відсунути корисну, цікаву, та все ж таки – тепер непотрібну інформацію. Тілом таки пробігли знайомі мурашки.

Ну, ну, ну…

Є!

Не стримавшись, Ігор плеснув у долоні, балетним па розвернувся спиною до вікна, ступив до ліжка, сів. Дотягнувся до бляшанки з кількою, підкинув на руці, раз, другий, третій – так закріпляв усе, що несподівано для нього самого склалося в цілком очевидну картину. Просту і зрозумілу, яку міг побачити лише той, хто складе докупи три на позір не пов’язані між собою дрібні елементи.

Отрута, бісів аманітин. Джерельна вода. Чисті руки жертв.

Задачка насправді для шкільного підручника, задоволено посміхнувся Ігор. Токсин можна вивести з організму, якщо вжити заходів протягом доби, максимум двох, це він уже встановив. Жертва разом із водою отримувала, судячи з усього, доволі сильну концентрацію отрути. Проте цього все одно не вистачить, аби вбити на місці. Значить, людину просто треба тримати певний час десь подалі від медицини, не втручаючись і даючи токсину зробити свою справу. Ймовірно, жертва не докумекала, від чого це її так розібрало, і дістала ще хоча б одну дозу аманітину. Між зникненням кожного з трьох і знайденням трупа – якраз дві доби.

Князевич, не стримавшись, підкинув бляшанку так сильно, що та вдарилася в стелю й упала на ліжко. Притримав, щоб не скотилася на підлогу.

Жертва знала вбивцю.

Кожна.

Або хоча б настільки довіряла йому, що підпустила близько до себе, без жодного застереження пригостилася водою. Потім вбивця – той, хто дав воду, – десь утримував жертву потрібну кількість часу. Новицька, Лизгунов і Боровчук перебували там, де були приречені повільно вмирати і де їхні крики про допомогу ніхто не почув би. Причому руки-ноги кожного мусили лишатися вільними, без слідів мотузок, ланцюгів чи навіть кайданів на руках і ногах. Словом, на тілах – жодної ознаки насильства: це мало на меті показати природну мученицьку смерть.