Таємне джерело

Якби Князевичу не сказали, що тут школа, він шукав би шкільну будівлю деінде. Своє враження він не тримав при собі, тут же висловив Козубу:

– Як для себе будували.

– Так і було, – піддакнув дільничний. – Коли мені в перший клас було йти, її саме відкрили. Попередню, ту, яка була, нічні спалили.

– Хто? – не зрозумів Ігор.

– Ну… – знітився Козуб, – бандерівці. У нас їх так кликали, бо по ночах приходили. Я малий був, та пам’ятаю добре: вдень більшовики командують, уночі – хлопці з лісу. І тим коритися треба, і цим відмовити страшно, так тут люди жили.

– Я щось таке чув, – мовив Князевич, хоча насправді про те, що коїлося в тутешніх краях по війні, знав досить мало та уявлення мав поверхове, хіба з брошур «Політвидаву». – Навіщо спалили?

– Показова досить історія. – Дільничний пожвавився. – Село, як ви встигли вже побачити, досить віддалене. Року десь до сорок четвертого тут усе контролювали наші… – Він затнувся, швидко виправився: – Тобто бандерівці. Школа лишилася ще з Польщі. – Говорячи, Козуб наголосив на останньому складі. – Але коли територія контролювалася, тут, у Гайвороні, школа була… ну… як би сказати…

– Кажіть уже, як є. І таке… Нам тут якийсь час працювати, спілкуватися, давай на «ти».

– Давай! – легко погодився дільничний, простягнувши Ігореві руку долонею догори, той потиснув, Козуб повів далі: – Значить, школа була українська, але не совіцька… Тобто не радянська. Коли влада змінилась остаточно, а хлопці засіли в лісах, тут почали викладати російську мову, історію ВКП(б), короткий курс, знаєш, таке інше. Тоді, значить, приходить із лісу листівка: мовляв, не пускайте, українці, своїх дітей, тобто нас, у більшовицьку окупаційну школу. Батьки подумали – і перестали пускати дітей. – Схоже, дільничний захопився. – Тоді по хатах пішли агітатори. Люди, мовляв, схаменіться, це ж ваші діти виростуть неписьменними. За ними пішли чекісти, вже з автоматами – чиї діти без поважної причини не підуть до школи, того оголосять пособником бандерівських наймитів. Хоч-не-хоч, а треба йти. Ну, нічні недовго думали – взяли та й запалили школу, вчителів приїжджих постріляли. Я, пам’ятаю, злякався тоді, мене баба під ліжко загнала. У травні сталося. За літо школу наново збудували, спеціально везли сюди машини з цеглою. Тут уже люди самі включилися, справді не можна без школи. Так що, Ігоре Степановичу, вважай, таки для себе будували, правильно вгадав. Ну, чого стоїмо, пішли влаштовуватись. Ось, до речі, Григорович, твій, так би мовити, ключник.

На шкільний ґанок саме вийшов немолодий чоловік, зупинився, дивлячись на них, привітався кивком голови.

Князевич порився в пам’яті. Чесно визнав: не зміг пригадати, чи стикався колись по роботі чи по життю зі шкільними сторожами.

– Ось, Григоровичу, сусіда вам. Аби не нудились.

– Та я, Василю Павловичу, не те щоб дуже нудився. Та веселіше буде, слушно. Надовго в наші краї?

– Як уже вийде.

– Не те, так лишайтеся, може? У нас тихо, спокійно, чужі забрідають рідко. Природа, свіже повітря…

– …Люди водою отруюються, – підхопив Ігор.

Козуб кахикнув.

– Ну, ви тут гомоніть, я пішов, справи ще є. Коли треба що – я завжди поруч.

– Розберемося, – кивнув Князевич.

Дільничний пішов, а нові знайомі лишилися стояти на порозі.

Тепер Князевич зміг роздивитися шкільного сторожа краще.

Прості штани, здається – від гарного колись міського костюма. Джемпер на ґудзиках, за інших обставин під такі брюки не вдягався б. Сірий легкий дощовик, важкі черевики. Смугастий картуз прикриває кучму сивого волосся. І очі – блакитні, цей колір зовсім не асоціювався в Ігоря з немолодою людиною. Глибокі, уважні, чомусь безнадійно сумні, хоча на губах Рогози грала легка усмішка.

– Чого стоїмо, ходімо до вашої хати.

Вони зайшли до вестибюля, і по ходу Ігор встиг зачепитися оком за незмінний портрет Брежнєва на стіні. Кімната, до якої сторож провів гостя, була в самому кінці коридору, в правому крилі. На дверях категорично висів масивний амбарний замок, сусідні двері були прочинені.

– Тут я живу, – кивнув Рогоза. – Зручно. Живеш на роботі, ніколи не спізнишся.

– Давно?

– Що? А… Ось першого вересня було п’ять років.

– Де раніше жили?

– Це вже допит?

Князевич знизав плечима.

– Чому обов’язково допит?… Просто ви самі сказали, що тут і живете. Значить, у Гайвороні ви хати не мали або…

– Без «або», товаришу…

– Можна просто Ігор. Князевич моє прізвище.

– Так без «або», Ігоре. Я справді жив раніше не тут. Переїхав, спокою захотілося. Чому ж вас і запитав, раптом теж надумаєте. Директор школи цієї мій… скажімо так, давній знайомий. Прихистив, виділив оцю комірчину. Якась копійка на життя є, витрачатися мені особливо нема на що. У нас їдальня при школі, годують. Місцевий голова видає талони на харчування в чайній.

– Тільки вам?

– Не тільки. Працівники освіти та культури мають якісь такі можливості їсти за кошт бюджету чи влади, може, держави… Слухайте, я в це не втручаюся. Вистачає мені тут усього. До речі, телефон у мене, так що можете у справах дзвонити. Чи дружині.

– Нема в мене дружини.

– Тим паче лишайтеся. Дівчата тут гарні, добре виховані, ґаздині. Господині по-вашому… Не дурні, що теж важливо. Знаю, бо всі ж вони в цій школі вчилися, в мене на очах, кожна вітається.

– Добре. Як надумаю, будете сватом.

Видобувши з кишені штанів в’язку ключів на чорному просмоленому мотузку, Рогоза розв’язав вузол, зняв один, простягнув Ігореві:

– Впораєтеся?

Князевич легко відімкнув закритий на два оберти замок, зняв дужку, штовхнув двері, ступив через поріг.

Кімната виявилася невеликою, але не здавалася тісною – через мінімум меблів. Біля стіни, просто під вікном – койка-«полуторка» з панцирною сіткою. Застелили її по-солдатському, подушку виставили трикутником. Поруч примостився старий комод, він напевне правив тут за тумбочку. Просто коло дверей стояв дерев’яний вішак, явно саморобний, ручної роботи. Дві табуретки вздовж стіни. На одну з них Ігор відразу кинув сумку.

– То як вам?

– Жити можна.

– Можна, – з неприхованою радістю погодився шкільний сторож. – Саме тут і так можна зараз жити, не інакше. Рукомийник там далі, біля кухні. Інші вигóди я покажу, знайти неважко. Ось службовий вхід, двері зачинятиму тільки на клямку. Вийдете у двір – відразу прямо.

– Діти теж так ходять?

– Оббігають школу. – Рогоза негайно змінив тему: – То я, так розумію, буду вам потрібен? Напевне ж розказали вже, хто знайшов перше тіло. Зараз поговоримо чи відпочинете? Я ж тут завжди, за стіною.

Князевичу справді хотілося прилягти. Та випите за обідом уже почало свою справу – кортіло активних дій тут і тепер.

– Для чого тягнути? Присядьмо.

Рогоза причинив двері, вмостився на вільний табурет. Ігор сів на койку, витягнув цигарки, запитально глянув на сторожа.

– Ні, я не курю. Тут загалом школа…

– Потерплю. Накурився вже. – Князевич поклав пачку на комод. – Почнімо з початку.

– Протокол буде?

– Без протоколу. Тим більше що під протокол ви вже розповідали. Він десь є, я його не читав, та навряд чи скажете щось нове.

– Там і про що було, багато не розкажеш. Пішов я до лісу по флору…

– Тобто?

– Лікарські рослини, знаєте? Це я так говорю взагалі – флора. Все йде в діло: мати-й-мачуха, чистотіл, шипшина, калина, кропива, календула, ромашка…

– Ясно. Займаєтеся фітотерапією?

– Це все приймають у кооперації. Теж варіант – здати на фармацевтичний пункт, – пояснив Рогоза.

– Багато платять?

– Грошей не дають. Є дещо цінніше за гроші. Талони. У вас є в Києві? Ну, видається спеціальний талон. Ви потім можете їх отоварити в райцентрі. Краще – взагалі в Тернополі, туди продукти чи речі частіше завозять. Речами брати ліпше, суха ковбаса в селі не потрібна.

– Ви ж кажете, всім забезпечені…

– Тому й забезпечений, – розвів руками сторож. – Я можу продати свій талон. Чи обміняти в якоїсь господині, на ті ж яйця, сир, молоко. Чого ви так дивитесь? У нас по селах ніхто без роботи не сидить. Можеш не вчитися, працювати мусиш. Діти, наприклад, з понеділка підуть на картоплю та буряки. Із четвертого класу це обов’язково для всіх учнів. Дівчата, хлопці – не має значення.