Таємне джерело

– У Вавилоні, – заспокоїв Князевич, уже пошкодувавши, що вирішив блиснути ерудицією.

– А, то не страшно, – відразу заспокоївся дільничний. – Василівну не пройме. Значить, її просто попереджаю суворо. Скаржникам потім вставляю: менше треба по чайних сидіти, роботи вдома в кожного повно, а вони напиваються. Це я до чого. – Козуб налив пиво з пляшки в високу гранчасту склянку. – Пляшкове не розбавиш. Тож наші хлопці за ним у сільмазі й полюють. Тонька ж часом домовляється десь із кимось, аби їй закинули кілька ящичків. Ви не думайте – хоч сільський магазин, а плану вимагають, як від міського, ви що! Ось жіночка й крутиться. Давайте, з приїздом і за знайомство.

Для Ігоря все відбувалося так, наче він – не київський слідчий, присланий з’ясовувати, без перебільшення, містичні обставини мало не політичної справи. Він почувався дорогим гостем, котрий приїхав до родичів, однокласників, із якими давно не бачився, чи однокурсників – відзначити ювілей випуску. Замкнутий простір напевне мав свої переваги перед великим містом, де кожен тобі чужий чи незнайомий, де сусід не знає, як звати сусіда з квартири під ним, зрештою – де пиво й кольоровий телевізор купити простіше, хоч так само процес перетворюється мало не на свято.

Склянки дзенькнули.

Князевич випив, утомившись боротися з іншими та з собою.

Горілка входила м’яко, та виявилася незвично міцною для нього, корінного киянина. Очі наповнилися слізьми, і, не бажаючи показати себе слабшим за інших, він швидко почав їсти борщ, зрозумівши заодно – таки давненько не їв гарячого та ситного, справді зголоднів за кілька останніх днів. Інші чоловіки теж заходилися їсти, запиваючи борщ і сало пивом. Козуб знову потягнувся за пляшкою.

– Ти не спішися, Пантелійовичу, – зупинив підполковник. – Тут людям ще працювати. Введи краще товариша капітана в курс справи.

Ігор мимоволі зиркнув на голову. Це не пройшло повз увагу дільничного.

– У нас тут, Ігоре Степановичу, всі свої. Таємниць нема, селяни переймаються. А ще й надто через Юрка. – Він кивнув позад себе, маючи на увазі померлого комсомольського лідера. – Три трупи, такого з війни не було. Село гуде, народ хвилюється.

– Що кажуть? – поцікавився Князевич.

– Не це головне, – включився Палійчук. – Тобто зрозумійте – у нас не важливо, що кажуть. Більше важить те, що думають. А це, товаришу дорогий, різні речі, зовсім різні.

– Говорять одне, думають інше, роблять третє, – кивнув Ігор. – Ситуація не нова, товариші. Так усюди.

– Не всюди, – заперечив підполковник. – Павло Павлович має рацію, капітане. Я попереджав: регіон особливий, місцевість специфічна. Раз ми тут зовсім свої й одне діло робимо, то скажімо: ось тут, – він окреслив рукою коло в повітрі, – народу дай лише привід, будь-який, нехай малесенький, дрібний. І народ наш відразу поставить під сумнів радянську владу як таку. Люди тут радше повірять у Божу кару та побояться її. Виходить, те, що відбувається, оці всі смерті та чутки, для тутешніх людей насамперед шкідливі.

– Чому? – не зрозумів Ігор.

– Бо так ми тихо собі живемо, нікого не чіпаємо, – знову перехопив ініціативу голова. – А так, бачте, міліція зачастила, з Києва присилають, шукають диверсії якоїсь. Воно нам треба? А вам воно треба?

Додати більше не було чого. Поки кожен за столом обмірковував почуте, дільничний таки налив по наступній.

– Як їхали, церкви не побачив, – зауважив Князевич.

– Правильно, бо нема. Була ще років десять тому. Та спочатку капличку, ту, біля джерела, прибрали, прочан порозганяли. Потім церкву розібрали, буквально знесли. Примудрилися якось техніку сюди пригнати, спеціально ж старалися, – пояснив Палійчук.

– Люди як це сприйняли?

– Мовчки. У нас тепер усе мовчки. Та й тоді… Церква є у Величаві, туди й ходять.

– Десять кілометрів?

– Трішки менше. І потім – не буквально ходять, не ногами. Хто ровером, хто на фірах, у кого мотоцикли є, з колясками. По великих святах прямо ціле паломництво.

– Кладете цьому край?

– Що я вдію? Для того лекції проводимо, говорив же. Агітатори, товариство «Знання». Часто тут лишаються. Ми вас, Ігоре Степановичу, до речі, там само поселити плануємо, де всіх. Ви ж, як я розумію, хочете окремо, не на квартиру?

– Такої вказівки не було, – осміхнувся Князевич. – Та мислите правильно, краще окремо. І щоб телефон недалеко.

– Про що ж я кажу! Маємо тут у школі спеціальну кімнату. Ніби для гостей. Такий, гм, одномісний готель. Біля сторожа якраз. Той має ключі від усіх кабінетів, у разі чого можете телефонувати або від директора, або там ще бухгалтерія є. Ну, і на вахті, бухгалтерія з нею на одній лінії, апарати розведені. Вигóди, щоправда, на вулиці…

– Розберуся. – Рука Ігоря потяглася до чарки проти його волі, пальці міцно стиснули скляні боки.

– Правильно. Не розберетеся, то хоч відпочинете. Повітря в нас чисте, вода так само.

– Про воду хто б уже казав.

Князевич пошкодував, що дозволив собі розслабитися й не стриматися. Атмосфера, котра за обідом уже встигла стати дружньою, одним махом зіпсувалася. Взнаки ніхто не подав, лише дільничному нервово смикнулося повіко – Ігор сидів точно навпроти, побачив це. Випили в цілковитій тиші, тепер уже не чаркуючись.

– До того ж, – сухо, вже зовсім іншим тоном, наче доповідаючи, проговорив Козуб, – шкільний сторож, Рогоза Віктор Григорович, може бути і напевне буде вам корисний.

– Чим саме? – Слідчий теж налаштувався на ділову розмову.

– Тіло тієї жінки, Новицької, знайшов саме він. Може, почуєте щось корисне з перших вуст, чого ми тут не почули. – Він наголосив на слові «ми». – Оглядав її лікар наш, точніше – фельдшер, Кудімов Роман Миколайович. Лікарні як такої в селі ж нема, мале дуже. Є у Величаві. Тут аптечно-фельдшерський пункт, так це у нас зветься.

– Медик хоч постійно?

– Знаєте, тут нам, я б сказав, поталанило, – втрутився Палійчук. – Загалом фельдшери чергують, спеціально приїздять із районної поліклініки. А наш Роман Миколайович у Гайвороні одружився. Жінка його в нас у школі, завуч. Переїхав аж із Тернополя, таке теж буває. Ну, оформили йому тут ставку, колгосп виділив окреме житло.

– Прямо так і виділив?

– Ну, не те щоб буквально… Але матеріали на те, щоб будуватися, йому виписували, вважайте, задурно. Цегла, бетон, шифер, вапно – це все, я вам скажу, в сільських умовах не так просто роздобути. Так що вважайте, шановний товаришу, колгосп допоміг забудовнику досить конкретно. А роботи в Кудімова як такої не густо. Він приймає там, де живе, практично завжди вдома. Як треба серйозно втручатися – машиною завезе до Величави чи навіть у Кременець, «Москвич» є в нього.

– Добре, – кивнув Ігор. – Значить, оглядав тіла тутешній фельдшер, далі?

– Всі чомусь до нього бігли, потім уже до мене… до нас сюди, – провадив дільничний. – Далі так: зверніть увагу на Галину Дорош… Галину Таназіївну, тут її бабою Галею всі звуть. Вона знайшла Юрка Боровчука, і взагалі… з нею треба поговорити, раз будете займатися такими речами… Розумієте якими.

– Неодмінно. Дякую за інформацію.

– Прошу дуже. В нас тут усі перед очима.

– Лизгунова хто знайшов?

– Діти. Точніше, підлітки. Перелякані побігли до Рогози, вони шкільному сторожеві довіряють. Його діти тут узагалі люблять, вуйко Вітя кличуть… Далі традиційно, покликали Кудімова. То що, по третій і до справ?

Гостеві забракло сил відмовитися. Добре, що пляшка після третього кола спорожніла.

Потім рудовусий підполковник поїхав, давши перед цим якісь традиційні керівні настанови дільничному. Той слухняно кивав: не кожен день сам начальник районного управління приїздить, вставити пістона – свята справа. Як зараз нема за що, так авансом, зайвим не буде.

«Нива» зникла з очей.

Ігор Князевич лишився сам.

13

Чисті руки

Одноповерхова шкільна будівля виглядала порівняно з селищною радою не надто новою.

За прикидками Ігоря, її звели десь після війни. Йому випадало не так багато нагод поїздити по селах навіть рідної Київщини. Проте дещо Князевич усе ж устиг побачити, тож порівняти міг. Висновок його базувався на досить простій логіці. Якщо здебільшого сільські школи навіть без спеціальної таблички непомильно нагадували навчальний заклад, так само як більшість адміністративних приміщень та навіть будинків культури, і побудовані були практично за одним, не надто старанним проектом, то ця будівля вирізнялася добротністю й навіть певною оригінальністю.