Нейтральна територія

Десь у підсвідомості ворушилася огидна думка: ліфт не спрацює. Та після натискування кнопки почулося звичне, можна навіть сказати, дружнє гудіння. В усякому разі, на техніку Він впливу не має. Телефон же працює.

— Е, стій!

До ліфта біг знайомий — як же його звати? — лікар, білий ковпак збитий на вухо, сам розчервонівся, як після марафону. Роман швидко скочив у кабіну, натиснув потрібну кнопку. В якомусь відчайдушному ривкові лікар скоротив відстань і, запхавши плече між дверцятами, спробував протиснутися всередину. Роман, лайнувшись, сильно зацідив йому кулаком в обличчя, потім виштовхав геть.

— Псих! — лікар рвонувся тепер вже на нього, та двері встигнули зсунутися перед самим його носом. Їдучи донизу, Роман чув його обурені вигуки.

Він не зовсім розумів, що з ним коїться. Менш за все ним керував у ці хвилини здоровий глузд. Здавалося, після того, як він вирвався з полону власного кабінету, здатність мислити спокійно, розважливо та тверезо остаточно облишила його, лікаря-психіатра, котрого вважали непоганим фахівцем у своїй галузі, остаточно. Романом керував страх. Страх не встигнути. Страх перед тим, що собачий гавкіт переслідуватиме його до кінця життя. Страх позбутися життя, якщо воно стане нестерпним, як зважилися на це мати й сестра Анатолія Гончаренка.

І ще його вела вперед ненависть.

Ліфт зупинився, двері розсунулися. До щитової вів погано освітлений коридор, в кінці якого треба повернути праворуч і впертися в оббиті залізом двері. За весь час роботи в лікарні Роман був у підвалі лише раз, в тій-таки щитовій, розпивав спирт з електриками — його могорич за швидко відновлене світло у власному кабінеті. Аборигени підвалу тоді довго розповідали, скільки тут за бажання можна блукати. Між іншим, підвал розділений на дві частини. З протилежного крила будівлі вантажний ліфт спускався до моргу.

Роман не здивувався, наштовхнувшись на будівельні «козли». Тут, як і в усій лікарні, повсякчас щось ремонтували. Оминаючи їх, він зачепив ногою якусь залізяку. Нахилившись, підхопив середніх розмірів ломик. Інстинкт підказував: треба хоч чимось озброїтися. Вже за мить він зрозумів, що не помилився.

З-за рогу назустріч йому ступив знайомий голомозий амбал з вівчаркою на довгому повідку. Не вийшов, не вискочив — виник, як фанерна мішень на навчальних стрільбах, як Ворог у комп’ютерній баталії. Людина і собака загородили собою увесь прохід, собака злісно гарчав, з пащі капала слина, головне — обидва вороги реальні, жодних тобі видінь. Роман навіть відчував звіряче дихання.

Він позадкував, ударився спиною об кут «козлика», зупинився, відчувши нарешті вагу ломика в руці. Це не сон, прокинутися з криком у холодному поту не вийде. Перед ним, одначе, плоть, а плоть вразлива. Роман зручно перехопив ломик і зробив крок вперед.

Собака стрибнув. Амбал усе ще тримав його на повідку, та повідок був наче з гуми: Роман знову відскочив, боляче стукнувшись об «козлика», а пес, як кулька йо-йо на гумці, повернувся до ніг господаря.

— На кого рипаєшся, підор гнойний! — Голос амбала слабко нагадував людський, Роман просто розумів, що саме він кричить, як підтвердження цьому, голомозий рикнув, собака загарчав йому в такт.

— Пропусти! — Роман знову зробив крок вперед, тримаючи ломик перед собою.

— Фас!

Тепер сильна рука не тримає повідок, вівчарка, відчувши цілковиту свободу і зачувши жертву, метнулася вперед стрімкою чорною блискавкою. Інстинкт знову допоміг: Роман незграбно, але все ж таки спритно і вчасно відскочив до стіни, щелепи клацнули. Ловлячи повітря, звір швидко оговтався і, крутнувшись дзиґою, повернувся до супротивника писком. Стрибок — сильні лапи вже на грудях Романа, сморід з пащі обдав обличчя густою хмарою, зуби тягнулися до горла. Відчайдушно закричавши, намагаючись криком заглушити страх, Роман з силою опустив лом на спину тварини. Замахнутися повноцінно не вдалося, він був притиснутий спиною до стінки, але удар досяг цілі — собака заскавчав, забрав лаписька, знову крутнувся дзиґою. Удар, вочевидь, лише ошелешив його, не завдавши відчутної шкоди. У Романа тепер була перевага — ті частки секунди, поки вівчарка стискалася, готуючись до нового стрибка, явно цілячись у горло і сподіваючись ухопити його точним кидком. Ващенко встиг першим: ломик зупинив собаку вже в русі, удар поцілив точно в середину черепа, промахнутися Роман не міг, не хотів, не мав права.

Морду собаки одразу ж залила кров, біль і запах цієї крові додали їй люті, та не спритності. Удар, ще удар, звук такий, немов гатять по поверхні глиняного горщика, заповненого варевом. Вівчарка скавчала, кров і мозок бризкали Романові на обличчя, руки, білий халат. Тварина вже здихала, він копав і топтав її ногами, поки щось не зупинило його: ти прийшов сюди не вбивати собак. Так, правда. Не по це.

Дивно — голомозий зник. Труп собаки — не примарний, справжній! — валявся біля його ніг, а хазяїн вівчарки наче розчинився. Тримаючи ломик напоготові і очікуючи, що амбал причаївся за рогом, Роман обережно, по стінці, посунув туди. Нікого. Попереду — кінцева мета, двері в щитову.

Вони були зачинені.

У відчаї Роман замолотив по них носаками, кулаком, ломом, навіть стукнувся головою — жодного результату. Сколупнути замок тим-таки ломиком у принципі можна, якщо длубатися тут кілька годин. А у нього не було навіть п’яти зайвих хвилин, без того на собаку пішло забагато часу. Автономний генератор запрацює. Автоматично. Навіть після того, як він встигне вирубати світло нагорі.

Все пропало. Все…

— Якого дідька?

Кричали зсередини. Роман з новою силою замолотив у двері, за ними заворушилися, клацнув замок. Він упізнав котрогось з електриків, імен їхніх він не пам’ятав. Не запам’ятовував просто, цього відзначала бородавка на носі, трохи ближче до правої ніздрі. Неправильної форми карикатурна бородавка.

Чоловік втупився в перемазаного у кров лікаря нерозуміючими червоними очима. Скоріше за все, він тут спав, відзначивши якусь свою особисту урочистість, а може, тут не обійшлося без… Нема часу думати!

— Вирубай! Все! Швидко!

З похмілля мужика важко чимось здивувати. Електрик, певно, подумав, що це такий собі жарт. Зрозуміти йому зараз було важко, а от посміятися за компанію…

— Чого шкіришся? Де тут що? Вирубай машину!

Роман погано усвідомлював, що каже і що робить. Рука знову занесла ломик, чоловік, який нічого йому не заподіяв, скинув руки вгору, захищаючи голову, і позадкував. Привид з перекошеним обличчям, як ластовинням, всіяний кривавими бризками, із роззявленим у крику ротом і ломиком у занесеній правиці, готовий проламати голову, насувався на нього.

— Як! Все! Тут! Вимкнути!

Була пожежна сигналізація. Її огидне ревіння могло викликати підмогу. Електрик потягнувся до потрібного важеля, але трюк не вдався — від могутнього удару ломом з гучним хрумкотом зламалася кисть правої руки.

— Роби, що кажуть! Швидко!

Біль підсилив переляк, і чоловік, стогнучи і навіть схлипуючи, незграбно, лівою рукою, почав тиснути на якісь важельки, кнопочки, второпавши, нарешті, що доктор посунувся дахом і запросто може вбити.

Роман стежив за його хаотичними рухами, а в голові вже крутилася підла й гидка думка: коли він вийде, цей придурок або ввімкне все знову, або якось стане йому на заваді… На заваді — в чому? А яка, до біса, різниця! Потім розберемося. Якщо це «потім» у нього буде. А тепер йому заважають усі.

Коли електрик, закінчивши свої маніпуляції, повернувся до нього, Роман замахнувся і ударив. Убивати не хотів навіть у цьому своєму стані, лиш вивести людину з ладу. Хоча — як вийде… Зойкнувши, електрик осів на підлогу і одразу перестав цікавити Романа Ващенка. Розвернувшись на каблуках, як фігурист на ковзанах, він кинувся назад до ліфта, внутрішньо готовий змести все, що стане на його шляху. Перестрибнув через труп собаки, з гуркотом перекинув «козлика», з розгону, простягнувши руку вже на бігу, втиснув палець лівої — правиця далі стискала лом — у кнопку ліфта. Двері роз’їхалися зразу ж, Роман зайшов і натиснув потрібний поверх.