Нейтральна територія

Вихід? Роман Ващенко, лікар-психіатр, зараз навіть більше, аніж зграї собак, боявся зізнатися собі: є лише один вихід. Ось тільки спочатку треба вийти з власного кабінету.

Дзеленчав будильник. Дзвонив. Дзвінок…

Телефон!!!

Хапаючи трубку, Роман боявся — знову боявся! — почути тишу, але гудки привітали його, все працювало. Від хвилювання він спочатку переплутав третю цифру номера, та з другої спроби вдалося.

— Алло! Там у Фіделя труп у кабінеті! Боже, ну, травонулася людина! Та Ващенко говорить, мать вашу! Бігом туди, швидко, ну! Я в себе, двері ламайте! Та бігом же, я сказав! У Фіделя! Труп, труп, труп! Так! Він сам теж труп! Ну, бігом давайте! У себе, кажу!

Трубку він пожбурив — не кинув на важіль, а саме пожбурив, рухи були різкими, телефон злетів під стіл, тільки для Романа зараз ніщо не мало значення. Він притиснувся до дверей, методично почав грюкати у двері і з радістю відчув, як нарешті ТАМ оживає організм лікарні.

Лікарня справді наче виконала команду: «Відімри!» з старої дитячої гри. В істериці билася Ольга Нечваль, перелякані жінки ловили її руки, намагалися вгамувати, а тремтяча медсестра прилаштовувалася поряд з шприцом напоготові. В сусідній палаті сестри витягали з-під ліжка жінку, яка репетувала і чіплялася худими руками за ніжки і сітку знизу. За стіною в куток забився літній хворий, виставив перед собою табуретку і кричав: «Не підходь! Не підходь!» Молоденький медбрат уже отримав нею по лобі і сидів на підлозі біля дверей, здивовано дивлячись на закривавлену руку.

Деякі сестри сахалися від незрозумілих, а через те ще більш моторошних тіней, що чатували за дверима, по кутках, під столами. Ніхто нічого не розумів: одним було просто страшно, інші намагалися навести порядок, заспокоїти людей хоча б трохи, а потім уже по змозі спокійно розібратися в цьому бедламі.

І ще: в кабінеті завідувача терапевтичним відділенням справді знайшли людину, котра отруїлася великою дозою сильного снодійного, для швидкого ефекту запивши таблетки — були ще обгортки від якихось порошків — спиртом. Багато хто бачив тут дивного старого вже кілька днів поспіль. Але це все потім: з'ясовувати, хто він, що тут робив, де взяв таку купу дорогих препаратів, до чого тут завідувач, де він сам і, нарешті, чому старий зробив це в такому, прямо скажемо, несподіваному місці і в такий непідходящий час. Головне — чомусь він ще живий і його негайно треба везти в реанімацію.

Темрява. Невагомість і темрява.

Він не помер, але й не при свідомості. Ні запахів, ані звуків. Не холодно, не пече. Нічого. Чирва навіть не був певен, чи дивиться перед собою. І все ж таки — через склеплені повіки він якось бачив темряву. Сам він наче розчинився, став невагомим, частинкою густого мороку.

Раптом щось помінялося. Спершу просто перед ним виникла дивна, позбавлена чітких обрисів та форм біла пляма. Поступово вона збільшувалася, набувала форм людського обличчя, ось з'явилися очі, намітилися контури вух, носа, смужки губ. Те, що було перед ним, радше нагадувало маску або голограму, обличчя цілковито позбавлене ознак життя, довкола далі стояла густа темрява. Тієї мізерної частки свідомості, яка ще дозволяла сприймати і оцінювати місце, саме місце, де він опинився, вистачило, аби Чирва зрозумів, хто — що? — перед ним.

«Нарешті ти прийшов».

Губи на обличчі-масці-плямі — не ворушилися, чув Чирва швидше не вухами, а чимось іншим, він розумів, що до нього говорять. Усе відбувалося ніби саме собою, без участі людських органів. Чирва навіть не здивувався, що може відповісти співрозмовнику, хоча не розумів, як йому це вдається.

«Де я?»

«Ти шукав зустрічі зі мною. Я тут. Це місце, я знаю, ви називаєте нейтральною територією. Ви, люди, часто буваєте тут. Тільки згадати про це не можете ніколи».

«Ми, люди. А хто ти?»

Обличчя-маска-пляма наблизилося, зникло на мить, і одразу ж виникло праворуч. Тепер перед Чирвою був Його профіль.

«Я можу стати ким завгодно. Не тут. Ще трохи — і я стану тобою. Ми станемо друзями. Ми потрібні один одному. Твій розум, моя сила. Знаєш, який я сильний?»

«Ще не такий, яким хочеш бути. Колись тебе здолав хлопчисько».

«З ним давно покінчено. Він перехитрив не мене, а того, в чиєму мозкові я був на той час. Не найкращий мозок. Але я захопився цією тварюкою, тут помилка. З тобою мені пощастило. Ти прийшов по мене сам».

«Звідки ти взявся?»

«Хіба страх звідкись береться?»

«У тебе є ім'я?»

«Хіба у наших страхів є імена? У кожного свій страх. Створіння бояться болю і смерті. Аби уникнути цього, вони йдуть на все. Це означає цілковиту покору. Я зрозумів це давно, а на тому тупому мужикові лише закріплював свої знання».

Обличчя-маска-пляма знову щезла, аби виринути з мороку перед Чирвою, але трохи далі, ніж уперше.

«Перемогти страх неможливо. Скільки разів я бачив це, відчував це, розумів свою міць. Сотня полонених, проти них — десяток автоматників. Сотня може задавити десяток, але кожен боїться, що, коли почнуть стріляти, куля дістане його, а не сусіду. Тому сотня баранів покірно йде до стійла. Здоровий сильний мужик боїться п'яного шмаркача з ножем. Гурт дівчисьок боїться однієї манюсінької мишки. Водій боїться людини в однострої та з жезлом. Страх дає владу. Влада тримається на страхові».

«А гроші?»

«Хто пробував купити страх? Золотого запасу всього світу не вистачить, аби той, хто боїться левів, зайшов до них у клітку. Гроші дають ілюзію влади».

Обличчя-маска-пляма знову наблизилася впритул.

«Тепер ми разом повернемося до життя. Почнемо не одразу, поступово. Сил у мене поки що недосить, хоча я за ці дні задоволений полюванням».

«Тебе змогли вбити один раз».

«Повторюю — вбили не страх, а його носія. Але навіть за це вони заплатили. Тепер у мене тут вся сімейка».

«Не вся».

«Хлопчисько знову мій. Ідея з малюнками мене навіть перелякала, але, як бачиш, ти сам показав мені ще одну стежку через нейтральну територію».

Чирва відчув, як потроху набуває ваги його тіло. Щось торкнулося його руки — навпроти теж промацувалася м’яка плоть. Інших відчуттів далі не було, тільки дуже здалеку, наче через могутній шар вати, линули слабкі незрозумілі звуки.

«Ти вже почув? Ти вже відчув? ТАМ рятують твоє життя. І врятують, бо я так хочу».

Тепер щось міцно притиснулося до Чирви, обличчя-маска-пляма зникла, наче за завісою. Чирва, підкорюючись інстинкту, намацав якісь об’ємні обриси і обхопив їх руками. Не так важливо, за що він зараз тримається. Тепер головне — тримати міцно, не відпускати.

«А доктор твій, Фідель, з вікна вилетів. Пташкою. Завжди цього боявся. Мені хіба не знати. Він не затримався на нейтральній території, він там, де спокій і страхів нема».

Голоси чулися вже чіткіше. Свідомість поверталася до Чирви повільно, але невідворотно. Його переграли. Ворог легко вигравав цю партію.

Грубо відштовхнувши санітара, котрий відчинив двері, Роман кинувся до виходу на сходовий майданчик. Санітар навіть не вилаяв його: довкола творилося чорт знає що, та й на підлозі валяється людина, з вигляду — зомліла. Уже в коридорі Роман зупинився, подумав і впевнено натиснув кнопку виклику ліфта.

Час втрачено. В реанімації йому нічого робити, старого старанно відкачують, можливо, він уже навіть дихає. Роман там, у себе в кабінеті, чекаючи, поки наспіють рятівники з ломиками, змусив себе не панікувати, а трохи подумати. Отже, спочатку — в підвал, вирубати аварійний генератор, а вже потім — позбавити струму реанімацію. Первісний план був зовсім іншим, але ситуація проти всіх, і хоча б цей задум вдалося вчасно виконати.

Тільки б не було запізно.

Не думай про це!