Нейтральна територія

— Я теж певен, Ромо. Відбувається те, про що я вже колись казав. Так мало статися рано чи пізно. Краще, звичайно, пізніше… Він почав заволодівати людьми. І від нас цей процес не залежить.

Ващенко вже називав зібрання в кабінеті Фіделя Васильовича військовою нарадою без жодної іронії. Війну оголошено, вона вже йде, ворог наступає. Скептиків серед четвірки — як би точніше сказати? — змовників не лишилося. Єдиний факт, який у цій ситуації приносив Чирві задоволення. Йому вірять. Його слухають. Повна боєготовність.

— Все точно, — Гончаренко, здавалося, говорив сам із собою, вкотре повторюючи одне й те саме. — Голос, очі, вираз очей… Ми пили чай, а потім я раптом почув запах горілки, з моїм досвідом та помилитися… І потім, на якусь мить Він здався мені… Тут не поручуся, мені могло…

— Вам не могло! — Чирва різко підніс і опустив руку, немов обрубуючи сокирою останні корені сумнівів. — Ви, Толю, справді бачили тієї миті Його справжнє обличчя. Я не певен, що слідчий пригадає сьогоднішній візит сюди і розмову з вами.

— Все ж таки слідчий?

— Чому ні? Серед них досить сволоти, яку Він охоче використає як своїх, гм, представників. Він використовує оболонку, впливає на мозок, людина перетворюється на своєрідного зомбі. Наш ворог готує своє друге народження, і слідчі органи підходять для цього майже ідеально. Повірте моєму досвідові, молоді люди: серед цієї наділеної владою, нехай мінімальною, публіки є дуже багато садистів, котрі можуть тероризувати на законних підставах будь-кого й будь-скільки, — Чирва від запальної розмови закашлявся. — Подібним садистом був ваш вітчим. Не обов’язково заганяти голки під нігті чи бити ногами по яйцях, можна просто морально вимотати людину, довести до божевілля. Я можу прочитати про слідчих тригодинну лекцію. Тільки, — він сумно посміхнувся, — зараз нема часу, а потім не доведеться. Настає ваш час, Фіделю Васильовичу.

Господар кабінету промовчав, торкнувся ґулі на потилиці.

— Чого Він хотів? І що мені робити? Знову малювати Його?

Гончаренко помітив вдячний погляд Фіделя. Він мусив убити людину, і бути в центрі уваги тепер якось не випадало.

— Гадаю, Він вирішив нагадати про себе. Можливо, розбудити у вас, Толю, давні страхи, з якими назавжди покінчено. Тим самим він отримує нову жертву і додаткову силу. А малювати — Боже борони! Він, радше за все, передбачав подібний хід. Ви вже малювали, і для вас усе скінчилося добре, але, на жаль, лише для вас. Ніхто вас не звинувачує, це Він шукає будь-яку можливість прокласти стежку звідти сюди, перетнути нейтральну територію. Йому потрібні нові жертви.

Чирва сплеснув долонями, як масовик-витівник на дитячому святі.

— Гаразд, хлопчики! Набридло мені це все. Фіделю, — він вирішив відкинути по-батькові і перейти на «ти» з майбутнім катом, — готовий? Не передумав?

— Ви вважаєте… до цього можна бути готовим?

— А ти не бачиш, що робиться?

— Як… ви все це… уявляєте?

— Просто. Купа сильного снодійного і море спиртного. Натщесерце. Смерть гарантована, та не думаю, що Він дасть мені померти. Нагадаю, якщо ти забув, — Анатолій, його дружина, Ольга та ж таки: Ти ламаєш двері кабінету в той час, коли я призначу, але не раніше. Може бути година, дві, три. Можу перестрахуватися: натоптати шлунок пігулками, запити літром горілки, все це зробити, стоячи в зашморзі, а потім розпанахати собі вени…

— Дуже дотепно!

— Можеш посміятися. Але це — варіант. Реанімація гарантована. Ти, як лікар, мусиш знати, як не дати воскреснути тому, хто зібрався померти. Головне — впіймати потрібний момент. За моїми підрахунками, на нейтральній території я буду вже за десять хвилин після того, як опинюся на операційному столі. Туди вас можуть не пустити…

— Не пустять. В реанімацію навіть Президента не пустять.

— Тому я не бачу іншого способу зупинити процес порятунку мого життя, крім, як вивести з ладу всі допоміжні системи. Не розумієте? Вирубати світло в усій лікарні. Або хоча б на поверсі.

Так просто. Світло. Електрика. Темрява.

— Є автономний генератор. Для таких випадків.

— Знаю, — Чирва зберігав спокій. — Поки він увімкнеться, мине час. Нехай це навіть будуть секунди. Там, де буду я — ми з Ним, — вони видадуться годинами. На нейтральній території все залежить від нас двох. Я встигну вбити його. Встигніть і ви. У Фіделя буде цілих десять хвилин, аби влаштувати тут невеличку енергетичну катастрофу. Якщо ти не встигнеш — Він переможе. Іншої нагоди просто не буде, мене врятують, а Він стане вже частиною мене. Боюся, на цей світ я повернуся вашим лютим ворогом, сильним і розумним.

Чирва відчував наступне запитання. Кожному з трійці слухачів хотілося знати, чи будь-кого можна вбити, вимкнувши світло в лікарні. І чому знахарі та чаклуни в старовину обходилися мерехтінням свічок, відблисками вогнища, зіллям та замовляннями. Чому священики, обрані виганяти Сатану з живої плоті, промовляли молитву, від якої нечистого корчило і ламало. Він боявся цього запитання. У нього не було відповіді.

І, таки не почувши його, Чирва не стримався:

— Дякую…

— Потім буде багато різних запитань.

— Так, Ромо, вас запитають. Кожного з вас і всіх разом. Вам ніхто не повірить, підтримкою громадськості ми заручатися не будемо. І листам моїм не повірять, і навіть якщо я касету наговорю. Я, звичайно, спробую максимально відвести від вас біду і зняти провину. Але навряд…

Розмову припинив Ващенко.

— Досить. Ми плутаємося в словах, недоговорюємо. Нас більше, викрутимося. Думаю, вам тепер варто побути самому.

Справді, для чого даремно язиком плескати, коли без того ясно: попереду — ніч, яка повинна вирішити все. Чирва помре, інші приймуть цю жертву. І ніхто, навіть Чирва, не міг уявити, скільки жахливих сюрпризів готує наступна ніч.

Сюрпризи та кошмари приготовані не лише для них. Цю ніч довго пам’ятатимуть десятки людей. Так довго, що боятимуться власної пам’яті.

Додому Фіделя Васильовича не тягнуло. Вранці дружина з донькою намагалися не дивитися в його бік. Переконувати їх, що вони бачили сон, не було сенсу, для цього треба почати розмову першим і потвердити реальність нічного кошмару. Він дзвонив додому кілька разів, та на тому кінці дроту ніхто не озивався. Ближче до вечора набрав номер тещі, почув швидке перелякане жінчине «алло» і поспіхом натиснув важіль. Цікаво, як вони це пояснили? За шістнадцять років — жодної серйозної сімейної сварки, драми, ну, хіба що дрібні розходження з приводу кольору шпалер, меблів, футболу, пізнього приходу додому, та й то Фідель зазвичай поступався… Теща здивується, дуже здивується.

Поривом вітру з брязкотом захряснуло кватирку. Ващенко прочинив двері, провітрюючи прокурений кабінет. Трійця лишилася тут на ніч, спати ніхто не збирався. Роман навіть притяг звідкись будильник, завів його на час, вказаний Чирвою, аби точно за сигналом почати діяти. Старий і громіздкий порівняно з сучасними, майже кишеньковими, він голосно цокав та нагнітав і без того напружену атмосферу. Фідель сперся руками об підвіконня. За вікном — холодний вітер, його свист чувся навіть крізь подвійне скло. Березень видався дощовим, ось і зараз об підвіконня голосно барабанили краплі.

Дощ заколисував. Фідель Васильович не боявся заснути. А біль у потилиці відганяв інший, природний і огидний страх стати вбивцею. Вони перевірили будильник — такий звук мертвого підніме. Коли Роман сказав це, інші глянули на нього вороже, він затнувся і почервонів. Тут дивувало інше: сон, про який у подібні хвилини не думаєш зовсім, повільно, але уперто обволікав кожного. Фідель закурив нову цигарку, схоже, допомогло — сон відступив. Може, це реакція організму така? Чорт його знає… Поспати не завадить, тим більше, під вухом величезний монстр — будильник. Цигарка не допомогла, очі злипаються.

Гаразд, зараз повернуться усі, розмови відволікають від сну. Але чому не можна перекуняти? Агрегат є, розбудить, та й хлопці штовхнуть під бік… Дивно все… Дощ барабанить, тарабанить… Фідель служив у військах зв’язку, само собою, при санчастині, але морзянку вивчав, як належить. Цікаво, якщо спробувати перекласти барабанний дріб крапель на азбуку Морзе, вийде щось? Стук… стук-стук… стук… Притягнуто за вуха… Чи… Стук-стук… стук-стук… Очі злипаються… Схоже, мовою морзянки дощ співає колискову… Коли він був маленьким, йому не співали пісеньок, а розповідали казочки… Жили собі дід та баба, була в них… як там… хто в них був… Вони з того, хто був, здається, щось спекли… А потім взяли мишку з онучкою і пішли витягати… Ох і каша в голові… Коли він малим не хотів їсти кашку, йому казку розповідали… Або нахвалялись не розповідати, якщо каші не їстиме… До чого це… Дурне все… Спати… Просто тут, біля віконечка, так добре, дощик шурхотить… Дощик…