Нейтральна територія

А потім усе забулося…

Поки Аліна не пішла до чоловіка в лікарню. В не найкращі для їхнього сімейного життя дні вона теж бачила бридкі сни, в яких неодмінно фігурувала четвірка монстрів з давньої весняної ночі. А два дні тому, вийшовши на вулицю з метою провідати чоловіка, вона побачила їх наяву. Коли їй здалося, що вони прискорили рух і женуться за нею, вона рвонулася через дорогу.

Потім — удар і темрява.

Темно. Треба розплющити очі.

Спочатку світло різонуло боляче, але тут-таки біль відступив, і Аліна побачила лікарську палату і людей у білих халатах. Тепер можна спробувати посміхнутися. Монстрів нема. Все позаду.

У кіно та в книжках, що претендують на показову реалістичність, слідчі мають вигляд саме такий. Безбарвний. Описати такого складно, не знаєш, які фарби дібрати, зате цей «несупермен» виявляється розумником і великим трударем.

Уже коли вони виходили з дверей лікарні, Гончаренко відзначив про себе, що не зможе згадати при нагоді не лише його зовнішність, але й ім’я. Звичайно, він відрекомендувався. Пояснив: шукати чоловіка потерпілої йому підказали саме тут, у лікарні, та й де ж йому бути, якщо йти за логікою. Анатолій знав, що дружина прийшла до тями, та до неї поки що не пускають, він потупцяв біля дверей реанімаційного відділення. Аліна потрапила сюди за досить незвичних обставин. Кинулася під колеса… А ти, Гончаренко, таблетки ковтав…

Як ніхто інший, Анатолій відчував — Він десь поруч, і треба бути біля дружини.

Можливо, Гончаренко надто глибоко занурився в думки, тому й здалося — непоказний чоловік у накинутому на плечі білому халаті наче виник з повітря. Назвався, сказав — треба поговорити, але не тут, тут не зовсім підходяще місце. Здається, Анатолій сам запропонував вийти на повітря: вести незнайому людину, тим більше — слідчого, до кабінету Романа чи Фіделя Васильовича він не ризикнув. Захопив Романову куртку, не пускаючись у довгі пояснення, і разом зі слідчим — ну, як же його звати? — вийшов на свіже повітря.

За дверима лікарні Гончаренко зрозумів: від справді свіжого повітря він одвик. Таким воно буває ближче до кінця березня: уже не сирим, але ще не наповненим теплом, що обіцяє швидкий розквіт природи. І відразу ж, у продовження теми, прийшло — а давно так просто не насолоджувався весняною полуденною прохолодою. Зазвичай, сосновим повітрям він насичував похмільний організм, сидячи на порозі дачного будиночку в очікуванні, поки місцевий алкаш Юріч — саме так, Юріч — не принесе «лікарство».

— Заскучали?

Анатолій аж здригнувся. Він зовсім забув про свого супутника.

— Не зрозумів…

— Ну, засиділися в задусі? Пахне там ліками, тільки повітря, на жаль, не цілюще. Не те що в соснячку…

Він просто так сказав чи на щось натякає? Звичайно, він слідчий, вже дізнався, що потерпілу покинув чоловік-алкоголік і пив на дачі, серед сосон.

— Требе гуляти, треба… Може, присядемо десь?

— Тут я бачив кафетерій, — слідчий кашлянув. — Чайку б. Погода.

І вік його Анатолій не зміг би вказати точно. Їх що, навмисне такими роблять?

— А там зручно, гм, бесідувати?

— Ми без протоколу, — новий знайомий незграбно ляснув Анатолія по плечу, мабуть, бажаючи підбадьорити. — Ходімо.

Кафетерій без назви, просто «Кафе», через дорогу. Всередині — пластмасові столики і кілька пар відвідувачів. Війнуло цигарковим димом і нудьгою. Такі місця звичайно звуть «гадючниками».

Вони вмостилися за вільний столик. Слідчий сходив до шинквасу і повернувся з двома чашками. Обидві з відбитими вушками, в кожній парував окріп і купався пакетик з чаєм. Анатолій поліз до кишені, та слідчий відмахнувся.

— Ой, я вас умоляю! Я цукор перемішав.

— Дякую, — Анатолій, щоб чимось зайняти себе, підняв за шворочку пакетик і занурив його назад в окріп. Вода стала темнішою. Слідчий зробив те ж саме, тільки інтенсивніше, сьорбнув з чашки.

— Отже, розмова без протоколу. Але серйозна.

— Ясно. Слідчі даремно не приходять. До речі, наскільки я читав у детективах, для вашої появи потрібні підстави.

— Детективи брешуть, але тут — правда. Підстави є, — він знову сьорбнув, смішно чвакнувши губами.

— Потрібна як мінімум заява якась там, — Анатолій далі демонстрував свої пізнання в юриспруденції.

— У вашому випадку — ні, — знову ковток чаю.

— У моєму… випадку?

— У вашому. Той мужик за кермом машини, Нечипорук, по-моєму, його прізвище, — Анатолій мало не вигукнув: «Знаю!», — не порушував правил, був тверезий і потерпілу бачив уперше. Поки що криміналу нема. Припускаємо варіант, — ковток чаю, — що хтось замовив її вбивство. Дурниці? Дурниці! Від кримінального світу вона далека, у неї нема коханця, якого вона шантажує, і рідних, котрі зазіхають на житлову площу. А Нечипорук — найбезпечніше створіння на білому світі. Стежите за моєю думкою?

— Якщо чесно, ви зараз казна-що верзете, вибачте. Ідіотизм якийсь, але поки що логічний.

— Добре, що ви вловили логіку. Отже, причин підозрювати когось у спробі вбити вашу дружину нема. Згодні?

Гончаренко кивнув, вирішивши цього разу промовчати.

— Тоді — як трактувати пригоду?

— Нещасний випадок.

— Спроба самогубства.

Тепер вони нарешті дивилися один одному в очі. Або Анатолій від несподіваної новини трошки посунувся глуздом, або… очі в слідчого мінялися. І те, як вони мінялися, щось нагадало Анатолієві — Толику! — Гончаренку. Щось… чи когось… Чи мізки не того… мало-мало…

— Чому ви так вирішили?

— Повторюся: розмова без протоколу, але серйозна. За доведення людини до самогубства за бажання теж можна притягти до відповідальності. А в мене після всього, що я дізнався, є бажання показово покарати вас, Гончаренко.

Голос його теж ставав інакшим. Злим. І… ні… знайомим… ні…

— Що ж я такого страшного зробив? — Анатолій намагався триматися впевнено, на секунду — під поглядом! — голос зрадницьки здригнувся, але художник з подивом і радістю відзначив — йому вдається тримати себе під контролем. Слова слідчого його не лякали. Бентежили — так, але чомусь не страшно.

— Ви покинули дружину. А до того влаштовували на квартирі п’яні погроми. Ви били жінку, вона кричала, кликала на допомогу. Декларуючи власну геніальність, ви пропивали з дому речі. Навіть коли пішли, не давали їй спокою. Вона ходила до лікаря, діагноз — психічні аномалії на грунті глибокого нервового виснаження, — очі буравили Анатолія, але голос не підносився, ставав злішим, і тепер Гончаренко не мав сумніву, чиї очі бачить і чий голос чує. — Вже з лікарні, куди ви потрапили після невдалої спроби з п’яної люті накласти на себе руки, ви підсилали приятелів, ті дзвонили і погрожували. Мовляв, вона, стерво, винна в тому, що світ ледь не втратив генія з великої літери «Ге». А ви й справді велика літера «Ге»… Жінка почала пити, і, коли ви зробили її життя зовсім нестерпним, вона кидається під машину.

Слідчий — слідчий? — голосно й важко дихав, очі налилися кров’ю, і на мить Анатолій побачив знайомі риси. А потім раптово все зникло. Непоказний чоловік допивав свій дешевий чайок.

— Ось так, — навіть голос став таким, як раніше. — Притягнути вас до суду за бажання легко. І виписати постанову про арешт, відвезти просто з лікарні до СІЗО й запхати до задушної камери, в приємне товариство фахівців із встановлення справедливості через дупу. Можна дібрати контингент, підготувати його належним чином. Подумайте, — він відсунув стілець, підвівся: — Ви знаєте, про що. Якщо треба буде — я все життя спокою вам не дам. Не люблю я таких, як ви, Гончаренко.

За спиною Анатолія раптово грюкнуло, наче щось упало, він мимоволі озирнувся, а коли повернувся, дивного непоказного слідчого вже не було. Лишився тільки ледь вловимий запах горілчаного перегару, цього ні з чим не сплутаєш.

Свого чаю Гончаренко так і не покуштував.

— Ти певен?

Чирва відповів раніше за Анатолія: