Нейтральна територія

— Значить, так… Вранці завідувачу відділенням подзвонила ваша дружина.

Художник здригнувся з несподіванки.

— Для чого?

— Цікавилася вашим здоров’ям і можливістю, гм, відвідування. Коротше, хоче вас бачити.

— Чого раптом?

— Не розумію вашої ворожості. Ви ж пішли від неї, і, вибачте старому, не дуже, наскільки я знаю, мирно. У вас були на те причини, яких вона не знала. А тепер вона хоче зустрічі з вами. Причин я не знаю.

— Для чого ця розмова?

— Ви не повинні з нею зустрічатися. Якщо потрібні пояснення — для цього є телефон. Особисті контакти треба не просто обмежити — скасувати. Тимчасово. Поки я не дозволю. Поки не впевнюся, що з нею все гаразд.

— А що… не гаразд?

— Вона тісно спілкувалася з вами тривалий час. Тоді, коли Він керував вами і вашими снами. Далі пояснювати? — і, не даючи Анатолієві перетравити інформацію і поставити безліч непотрібних тепер запитань, Чирва сказав: — 3 Ольгою недобре, Толю. Просто-таки зле. Вона спілкувалася з вами.

Історію з пацюками і малюнками Гончаренко вислухав з явним подивом. Навіть після всього, що відкрилося за ці дні, він важко усвідомлював: ще два дні тому через нього в якийсь спосіб передавалася страхітлива руйнівна сила, ім’я якій — Страх. Хай навіть Анатолій прогнав його, але в Його полоні тепер не одна людина. Можливо, його дружина також.

— Як мені поводитися з нею? Зрозумійте, зараз відштовхувати Алю мені не хотілося б, адже все можна ще повернути… Ми разом… Я… — він затнувся, добираючи слова, водночас позбавлені патетики. — Вона потрібна мені… Завжди була потрібна, але тоді, тоді… Ви розумієте, про що я… Коротше, я пішов від неї, аби вберегти… Від себе… І від… від Нього… Тепер я розумію це…

— Гаразд, — Чирві хотілося поплескати розгубленого художника по плечу, як добрий і мудрий кіношний вчитель непутящого, але старанного учня, та стримався, передбачаючи реакцію дорослої людини на подібні вияви сентиментальності. — Добре, Толю, що до вас нарешті дійшло — ви рятуєте жінку від Нього. Уникайте різкостей, а ще — пояснень. Довго, та й вона навряд чи ось так, з ходу, зрозуміє. А зустрінуся з нею я, гаразд?

Відповіді, навіть якби така з’явилася в Анатолія Гончаренка, Чирві почути не довелося. До палати, сильно штовхнувши двері, не зайшов — заскочив Фідель Васильович. Від чіпкої уваги Чирви не вислизнуло секундне вагання — говорити при всіх чи тет-а-тет, — але завідувач рішуче відкинув їх.

— З жінкою горе! — вказівний палець не зовсім пристойно витягнувся в бік художника. — 3 його дружиною! Без чорта не обійшлося, ось що я скажу!

Всі питання Чирви перебило одне коротке:

— Жива?

— Перелом стегна і струс мозку. Як я про це дізнався — пояснити не беруся. Раптом дізнався — і все тут. Чомусь саме мені подзвонили і сказали про це, — Фідель важко дихав, буквально видихуючи фрази: — Вона їхала сюди, переходила вулицю і чекала на зелений сигнал. А потім, свідки кажуть, зірвалася і кинулася просто під мікроавтобус… маршрутку… Ви на це чекали, Степановичу?

Ольга старанно зачинилася зсередини, перевірила вікна і кватирки, увімкнула світло всюди, незважаючи на полудень за вікном, а в кімнаті, крім люстри, засвітила ще й настільну лампу, розташувавши її так, аби лампочка-«шістдесятка» освітлювала темний кут. Їй примарилася на якусь мить пацюча мордочка, але сніп світла прогнав її, навіть якщо вона там і була. Затишку ілюмінація не створювала, зате проганяла страх. Спробувати заснути…

Попередивши по телефону Сухову, що хворіє, і насилу вмовивши не зриватися і не їхати з купою ліків, Ольга лягла на софу і за звичкою закуталася в плед. Сон прийшов майже одразу.

Разом з ним з’явилися пацюки.

Цього разу їх було небагато, менше десятка. Звідки вони повилазили — не зрозуміло, просто виникли раптово на підлозі посеред кімнати. Ольгу немов паралізував вигляд сіреньких жирненьких звіринок. Ознак ворожості вони виявляти не поспішали, взагалі збоку здавалися мирними і навіть у чомусь милими домашніми тваринами. Спочатку вони просто бігали з кутка в куток, незграбно натикаючись одне на одне носами й боками. Один з них, великий і товстелезний, зосереджено вмивався передніми лапками, решта змушені були оббігати його, й Ользі навіть здалося, що хитре червоне вічко звіринки підморгнуло їй. Далі почало робитися щось незрозуміле: пацюки вишикувалися довкола найгрубішого нервовим колом, затиснувши зубами хвости одне одного, тепер Ольга могла їх порахувати — семеро, восьмий з поважним виглядом — посеред кола. Почалося щось на зразок пацючого хороводу, тварюки поводилися, немов у мультику, та, довкола якої всі звіринки дріботіли, ніби як помахала своєю… І раптом Ольга опинилася на підлозі, довкола неї зімкнулися кільцем не семеро, а вже два десятки гризунів, жирний ватажок — яка гидота! — примостився гордо в неї на животі і зосереджено тер лапками писок. Ногою вже вибиралася, дрібно перебираючи лапками, друга тварюка…

Ольга прокинулася з криком і сіла на софі. Роззирнулася. Все гаразд. Світло і спокійно, ніяких щурів. Вона обережно підвелася, пройшла на кухню і заварила собі кави. Спати хочеться дико, та в тому ж і річ — до жаху недалеко. Випити кави, так можна прогнати сон і підбадьоритися, навіть попрацювати трохи, стаття про нові фільми не завершена. Очі злипаються, навіть коли стоїш… Так коні засинають… До чого тут коні? Ольга потерла очі…

…і на плиті поряд із джезвою з'явилася злісна сіра звірина.

— Тікай! — Ольга махнула рукою, збиваючи джезву на підлогу, розливаючи її вміст. Неможливо. Ось так і їде в людей дах, громадянко Нечваль.

Повільно і дуже старанно Ольга витерла підлогу на кухні. Думка переключитися на прибирання квартири народилася несподівано. Геть подарований імпортний пилосос, усе вручну! Миття підлоги справді відволікало, потім настала черга посуду, чистого, але, як виявилося, не ідеально. На доведення тарілок, ложок, виделок, ополоників і каструль до майже дзеркального блиску пішов цілий флакон «Гали-Лимон». Ольга викинула його у відро, тут-таки виникла нова ідея. Упродовж наступної години все, що, на думку Ольги, належало до сміття, перекочувало до сміттєпроводу. Зачинивши двері, Ольга критично оглянула квартиру: годинник свідчить, що прибирання забрало майже три години. Втома накотилася миттю. Організм, змучений з ночі, вимагав відпочинку, як шахтарі — виплати заробітної платні.

Цього разу пацюки завітали не відразу. Ольга встигла навіть розпружитися уві сні, коли…

…з-під софи, просто перед її лицем, вигулькнув вусатий зубастий писок. Зуби заклацали… і Ольга прогнала від себе щура разом зі сном. Неможливо. Перед очима все пливло, голову потроху починав стискати больовий обруч, серце голосно калатало, гупало об грудну клітину. Найстрашніше — очі злипалися, повіки наче хто силою тягнув донизу. Варто було їй віддати себе у владу сну — і одразу пацюки вилазили звідусюди, сновигали по дивану, серванті, збивалися на купу-малу, а найбільші, розміром з доросле кошеня, терлися об її ноги. Ні! Хвицнувши ногами, Ольга знову перетнула кордон сну і реальності. Реальний світ залишався спокійним і знайомим. Сон уперто не здавав позицій. Разом з ним і його володарі — щурі.

Ольга перебралася в крісло, прийняла найбільш незручну позу, на яку виявилася здатна, і увімкнула телевізор, зробивши звук голосніше — зазвичай навіть під тихе бурмотіння «ящика» їй було нелегко заснути. В цей час панували нудні програми. Ольга вперто витріщалася на екран, змушуючи себе дивитися серіали, в результаті втомилася ще швидше і ще більше. Вжиті заходи не заважали і цього разу перетнути ту саму «нейтральну територію»…

…аби опинитися в компанії з гидким чорним щуром. Його Ольга вже бачила: велика тварюка, більша за типових пацюків, з не по-щурячому розумним, просто-таки людським поглядом. Вишкір зубів, привітальне махання лапкою, — зустріч давніх знайомих.

— Як життя, дорогенька? — паща не розтулялася, тварюка сиділа до Ольги боком, вмостившись на подушках, голос лунав незрозуміло звідки, і все ж таки говорив пацюк: — Скучала без мене?