Нейтральна територія

— Сержанте, — Роман не впізнавав свого голосу, — ми поїдемо на експертизу, ми складемо потрібні протоколи, я все підпишу. Тільки завези мене від нього… від них… від цих… Відірвися, ти на службі, правила не для тебе написані, — слова лилися й лилися з нього, ніби з фонтана. — Мені з тобою легше розібратися, ображеним не будеш, куди я від тебе подінуся? Ти ж за кермом? Я не боюся, ти не думай…

— Нічого я не думаю. Зв’язуватися неохота, скажи? Без них проблем по зав’язку. Пощастило тобі, чувак, — цю публіку я також не люблю. Якщо він номер твій не змалював…

— Я — лікар-психіатр, віриш? У нього мізків, як волосся на голові. І потім, він нічого не підозрює.

— Теж правильно.

Сержант упевнено рвонув на червоне світло, Роман не встиг опам’ятатися, як вони вже завернули праворуч, потім ще петляли по якихось вулицях й виїхали, зробивши солідний гак, майже туди, звідки приїхали. Роман бачив, що «пасат» кинувся за ними, але після того, як вони завернули втретє, відстав і зник з поля зору. Сержант навіть на побитій машині знався на своїй справі.

Коли в поліклініці брали кров на аналіз, Роман смикнувся, чим здивував медсестру середніх років: «Ви боїтеся, як мала дитина». Сам він за собою давно не помічав подібного і ще раз визнав: страх повернувся і оселився в ньому. Уже не стискає горло, але його холодок уже відчувається десь у борлаку.

Собаки.

Тепер він не міг пригадати, скільки йому тоді було, вісім чи дев’ять. Мама любила гриби збирати, батько — їсти. Ліс він любив, як усі корінні городяни, проте грибник з нього був нікудишній. Єдина спроба батька долучитися до «тихого полювання» закінчилася тим, що він, за висловом тьоті Полі, визбирав усі поганки в лісі. Відтоді як тільки вони приїздили — обов’язково підгадуючи під грибний сезон — до тьоті Полі, батько розташовувався неподалік від машини і чаклував над багаттям, а мама з тіткою вирушали на пошук грибів. Зазвичай Ромця крутився біля батька, але одного разу причепився до жінок, знайшов під їхнім наглядом свою першу сироїжку, і наступного разу він подався разом з ними.

Далеко від себе мама його не відпускала. Якщо хлопчисько зникав з виду, його одразу ж шукали перегуками, причому порядок завели суворий: не бачиш маму чи тьотю Полю — гукай. Ромцеві ця гра так подобалася, що він свідомо тікав з поля зору і гукав, страшенно радіючи огогоканню у відповідь. Але того дня він, зробивши кілька кроків убік від дорослих, знайшов білого гриба.

Він знав, які вони, і перед ним, просто біля берези, схований лише тінню від куща, стояв справжній король лісу, наче з картинки: боровик — корінний лісовик. Ромця затамував подих, присів перед ним, обережно простяг руку і торкнувся світло-коричневої, оксамитової на дотик шляпки. Ось-ось гриб оживе, візьме руки в боки, як у мультику, підморгне, затанцює, а поряд з’являться ще грибки, великі й малі, всі обступлять Ромцю і заведуть веселий грибний хоровод. Він розтулив рота, аби гукнути маму й тьотю Полю, щоб їх, підкорювачок сироїжок, завидки взяли, щоби…

Кущі ворухнулися, і просто на Ромцю вишкірилася вовча морда.

Хвилину тварина і дитина їли одне одного очима. Потім Ромця зрозумів, що його роззявлений рот не може кричати, а сам він — рухатися. Але думав: з’явився сторож, охоронець короля грибів, і на хлопчиська, котрий зазіхнув на Його Величність, чигає смерть від гострих зубів. Звір поки що не виявляв ворожості, дивився своїми червоними очима на хлопчика і дихав, висолопивши язика. Так вони зиркали один на одного ще якийсь час.

Від сидіння навпочіпки затерпли ноги, і лише цей нестерпний стан потіснив на деякий час жах, і Ромця поворухнувся, намагаючись якщо не підвестися, то хоча б змінити позу чи взагалі випростатися. Тварина загарчала — і хлопчик, заточившись, гепнувся на сідниці. Звір подався вперед, цілковито паралізувавши волю дитини, яка геть віддала себе страхові. Ромця спробував-таки посунутись назад, та грізне гарчання перепинило й цю спробу втечі. Здалося чи ні, але з пащі звіра капала слина, зуби враз стали величезними. Заплющити очі…

— Ро-о-ом-цю!

— Ма-а-аркі-із!

Хлопчик і тварина здригнулися одночасно. Лісовий хижак гавкнув, відгукнувшись на кличку, і став звичайною чорною німецькою вівчаркою, гавкіт випустив на волю крик хлопчика, послабив водночас сечовий міхур, і до страху додався сором, Ромця заплакав.

Далі він пам’ятав погано. Збіглися дорослі, почався скандал, мама і тьотя Поля насідали на господарів вівчарки, товстого чоловіка в спортивному костюмі і жінку, навіть даму — її навіть брезентова куртка і косинка лишали дамою! — звинувачуючи їх у тому, що не можна тягати по лісу псюру без намордника і спускати з повідка, он як дитину налякали, а могло бути гірше, така пащека… І взагалі, може, собака скажений. На що чоловік заявив, що Маркіз — дуже сумирний собака, ніколи нікого не кривдить, що вони вивезли його на природу і навіть подумати не могли, що він може налякати, тим більше — вкусити дитину. А дама на зауваження тьоті Полі відповіла, що вона сама скажена. Пристрасті розгорялися, мужчина заспокоював даму, мама — тьотю Полю, але все вирішив обурений загальним неспокоєм собачий гавкіт. Ромцьо знову заревів уголос, і довелося розійтися без кровопускання. Звичайно, прогулянку було зіпсовано.

Відтоді собак, будь-яких за розміром, віком і породою, Ромцьо став сахатися, а гавкіт нагадував про ганебне намочення штанців. І лише те, що дорослі, надто чоловіки, собак нібито боятися не повинні, примусило Романа з віком взяти себе в руки, тим більше, що майбутня професія давала зброю для боротьби за власну здорову психіку.

До сьогодні.

— Спиш? — сержант труснув Романа за плече.

— Так… Втомився дуже, задумався. Ну?

— Нема в твоїй крові алкоголю. Ось, — сержант нерішуче потупцяв на місці: — Як далі? Може, ти хворий?

— Знову обстеження, і лікарі напишуть — на мені орати можна, — на Романових губах з’явилося щось схоже на посмішку. — А якщо так: не спав усю ніч, знайомій стало погано, морочився з нею, «швидку» викликав. Не спав, перепсихував, на секунду виключився, а коли зрозумів це — вдарив по гальмах. Не можна собі такого дозволяти? Так. Порушення? Так. Тільки не хворий, не п’яний, просто дико стомлена вимотана людина. Права за таке забирають?

— Штрафом обійдемося. Без протоколу не можна — напарник тебе бачив.

Натяк був відвертий, і Роман хотів було погодитися на протокол, але щось довбало в голові, вмовляючи не лишати навіть на дурному папірці сліди нинішньої пригоди.

— Ну його, протокол. Домовимося, тільки грошей при собі не маю. Під’їхати треба…

Чирва дуже хотів глянути на малюнки, але навіть розуміючи, що вже не істотно, розгляне він їх чи ні, не дивлячись, склав усі аркуші вдвоє, з зусиллям розірвав, половинки перервав ще раз і попросив у Гончаренка сірники. Той, нічому після бурхливих подій не дивуючись, подав йому коробку, і Чирва, зачинившись у туалеті, спалив їх в унітазі, а попіл змив водою: джерелом зарази менше, хоча проблема не зникла.

Фідель Васильович поділився з ним своїми передчуттями, і Чирва зрозумів: із скептика завідувач перетворився на вірного союзника, до того ж за одну ніч. Його кортіло спитати, чи не мучать Фіделя кошмари, але якби це було, Фідель про свої моторошні сни розповів би сам. Передчуттів мало, вимагати більшого поки що неможливо.

— Мене скоро випишуть?

Анатолій Гончаренко за короткий час змінився. Певність у собі направду змінює людей на краще. На ліжку сидів худий, з мішками під очима, виснажений довгою — тривалістю майже в половину життя — боротьбою, але таки переможець.

— Тримати вас тут, Толю причин більше нема. Не думаю, що Він до вас повернеться, а якщо це станеться — ви знаєте, як діяти. Але у мене до вас прохання… І серйозне…

Чирва умовив Фіделя Васильовича надати йому можливість розв’язати несподівану проблему. Якби вона виникла бодай три дні тому, Чирві довелося б довго пояснювати. Але Ольга… І Роман не зовсім подобався йому сьогодні…