Повзе змія

Вибігши на ґанок, Макс побачив темну постать під дощем, що стрімко віддалялася від нього. Стиснувши зуби, Глод кинувся навздогін, але послизнувся і цього разу таки впав, зарившись обличчям у густу багнюку. Матюкаючи вголос себе та все на світі, він підвівся, але постаті втікача перед ним уже не було видно. Та коли вони сюди їхали, він устиг трошки вивчити місцевість: якщо Баглай не кинеться тікати дворами, перелазячи через паркани, то побіжить прямо, а потім ліворуч, через поле навпростець до шосе. За інших обставин він, можливо, шугнув би дворами, але тепер — Глод відчував це — Баглаєві не до маневрів. Він просто бігтиме прямо, куди ноги несуть.

Так воно й вийшло. Вискочивши з двору на дорогу, Максим побачив постать, що віддалялася, і кинувся за нею, намагаючись тримати рівновагу. Добігши до останнього будинку, Баглай раптом кинувся праворуч, де просто перед ним крізь стіну дощу проглядалися контури дерев. Глод не подумав про це, і тепер зрозумів задум втікача: хоч до шосе бігти простіше й легше, але довше, ніж до дерев, між якими простіше сховатися, аніж серед поля. Баглай помчав навскоси, максимально зрізуючи кут, раптом упав на землю, даючи Глодові кілька зайвих секунд фори. М’який невтоптаний ґрунт знову підставив Максові підніжку — цього разу він звалився на ліву руку, біль стьобнув батогом. Перелом чи вивих, туди його, майнуло в голові, але він змусив себе підвестися. Довкола все хиталося, чомусь паморочилося в голові, в рота набилася грязюка, та головне — Баглай знову отримав перевагу й невпинно наближався до рятівних дерев.

— Стояти! Стояти! — Глод закашлявся, стиснув пістолет і рвонувся за ним, підключаючи всі внутрішні резерви. Баглай попереду знову впав, його переслідувач аж заревів із радощів, до того ж той не поспішав зводитися на ноги. Це дозволило Максимові суттєво скоротити відстань між ними. І коли Глод остаточно переконав себе, що знову, вдруге зможе взяти Баглая, постать останнього виросла з дощу просто перед ним. Він не лежав, він повз, дійшло до Макса, він знову готовий атакувати. Обличчя Баглая не було видно в темряві, тільки блищали хижі очі. Глод зупинився — тепер між ними не було й трьох метрів — і виставив перед собою пістолет.

Рука Баглая піднялася, він кинув щось у бік переслідувача, Максим шарпнувся, машинально натиснувши на спуск, гримнув постріл. Глода знову хитнуло і він важко гепнувся на мокру землю. Ліва рука спробувала втримати вагу тіла, та по ній знову пройшов різкий біль, перед очима замиготіли різнокольорові бджілки. Коли вони зникли, Баглай знову опинився далеко попереду, й до Глода дійшло — ця гадюка знову налякала його. Хитаючись, він підвівся і вперто посунув уперед, хоча в голові паморочилося все сильніше. Та він уже розумів власну поразку: Баглай наближався до рятівних дерев.

— Назад! — із неприхованим відчаєм закричав Глод, зупинився, навів дуло пістолета на рухому мішень, що бігла в темряві під дощем, і, зовсім не сподіваючись на успіх, стрельнув ще двічі, а потім набої скінчилися. Але Баглай, що саме добіг до дерев, теж несподівано зник з очей. Чи почулося, чи він справді щось вигукнув.

Так. Глод утямив: він чув крик, причому крик розпачу, крик болю, крик пораненої дичини.

Намагаючись не рухати зайвий раз лівою рукою, він підбіг до того місця, де щойно бачив постать Баглая. І вчасно зупинився, обхопивши правою рукою стовбур і впустивши при цьому пістолет. Навіть зараз, вночі й під дощем він побачив, що опинився на крутому березі. Дерево, за яке він схопився — стара верба.

А внизу, метрів за два, вирувала Десна. Край берега, біля якого стояв Глод, обривався так круто, що злетіти з нього зопалу, та ще й під дощем у темряві, простіше простого. Ризикуючи зламати собі шию, Максим обережно сповз по глинистому урвищу вниз. Відразу опинився по коліна у воді, черевики вгрузли в мул, течія легенько підштовхувала за собою. Схопившись рукою за мокру траву берега, Глод утримався, роззирнувся довкола, намагаючись побачити людину у воді, але не побачив нічого. Голосно, перекрикуючи дощ, вилаявся і поліз нагору, допомагаючи собі тепер і ушкодженою рукою, від болю й досади матюкаючись, на чому світ стоїть.

Рачки видершись на берег, Глод пошукав і знайшов свою зброю, засунув пістолет за пасок джинсів і побрів назад. По дорозі він знову впав, і зайшов до будинку геть знесилений, мокрий та брудний, як бездомний пес. Олена, не відчуваючи холоду, в самому халатику стояла в дверях. Вона з тихим зойком кинулася до нього, заховала обличчя в нього на грудях. Її обличчя було геть мокре — чи від дощу, чи від сліз. Ноги остаточно зрадили Максима — підкосилися, і він опустився на підлогу разом з Оленою, яка ніяк не хотіла відпускати його. Глод міцно притиснув її до себе здоровою рукою.

У такій позі — чоловік у брудному та мокрому верхньому одязі сидить на порозі й міцно пригортає напіводягнену жінку — їх знайшли підняті по тривозі менти з Броварського райвідділу. Стривожені дзвінком вдови Малиновського убозівці послали броварчан ар’єргардом, а самі наспіли хвилин за сорок, коли чоловіком та жінкою вже опікувалися лікарі «швидкої допомоги».

30

Ані самого Богдана Баглая, ані його тіла не могли знайти три дні. Коли на ранок вдалося відтворити ситуацію втечі, всі зійшлися в одному: втікач, побачивши перед собою дерева, справді міг припустити, що то ліс чи лісосмуга, тому й кинувся туди. Насправді це був порослий деревами берег річки, причому — одне з найнебезпечніших місць на цій ділянці Десни. Шубовснувши в воду, Баглай навряд чи зміг відразу впоратися з течією, потім його потягнуло вниз, і він, поза сумнівами, потонув. Досвідчені люди боялися купатися тут навіть у гарну погоду.

Жодних слідів крові на березі не знайшли. У цьому нічого дивного не було: злива вщухла лише під ранок. Тому підтвердження того, що Глод таки вцілив у втікача в темряві, не було. Хоча Максим доводив: навіть серед ночі з доброго дива на березі не посковзнешся. Він навіть із сильним вивихом ключиці втримався на ногах і, вибігши на берег, вчасно оцінив ситуацію, тому й не впав у воду. Олена припустила: Баглай міг навмисне кинутися в річку, відчайдушно намагаючись врятуватися від переслідувача. Адже він виходив і не з таких ситуацій.

Його куртку та парабелум знайшли в парній, і це пояснило, чому Баглай не прийняв бою, а став тікати — проти пістолета він не бачив для себе жодних шансів. Хоча Глод не міг второпати, на що саме сподівався Баглай, тікаючи без зброї та й навіть без верхнього одягу просто в дощ. Можливо, хтось пізніше логічно пояснить дії злочинця. Максимові було не до того. Він не мав права на носіння зброї, і те, що він колишній убозівський опер, його не рятує. Глод розумів — такі дрібниці згодом спустяться на гальмах, але поки що голову йому морочили, а вона й без того боліла — струсу мозку від удару головою об лобове скло він не уник. Олену теж поклали в якусь неврологічну клініку на лікування за рахунок телекомпанії — після всього вона спочатку безупинно реготала, потім запала в якийсь дивний, байдужий до всього стан. Лікарі кажуть — наслідок сильного стресу. За чутками, готується спеціальний телепроект, у якому Олену Суржу представлять жінкою, що врятувалася від маніяка. Запрошували й Глода як героя, та він, особливо не добираючи виразів, відмовився.

…А чоловічий труп виловили вниз по Десні, біля самого Дніпра, через вісім днів після всього. Впізнати його було неможливо. Максима спеціально возили на впізнання. Обличчя побите, тіло розпухле, типовий потопельник. Ось тільки слід на правому стегні… ніби від кульового поранення, хоча експерти точно не бралися сказати. Глод міг би зачепитися за цю деталь, неодмінно почалися б безкінечні експертизи. Та він промовчав.

Краще не впізнавати в потопельнику Богдана Баглая. Нехай це роблять без його, Максима Глода, участі.

Якщо його таки не впізнають, він і далі лишиться в розшуку. Хай це формальність. Але… комусь постійно потрібен Богдан Баглай.

Чи такі, як він.