Повзе змія

— Ну, де ти там? Погратися хочеш, позлити мене трохи?

Шафа під тиском ззовні посунулася ще на кілька міліметрів.

Олена таки вщипнула себе за руку, вийшло боляче. Вона не стримала зойку — і раптом справді прокинулася. До неї дійшло: вона сидить на підлозі біля ліжка й чекає, поки Смерть прийде за нею, чекає спокійно, наче баранець у загоні. Баранець — і той бігає, його так просто не зловити. Всяка тваринка не дається просто так. Чому ж вона бездіяльна?

Вона підвелася, дивуючись власній рішучості. Баглай стояв за дверима, він знав — подітися їй нема куди, але не міг припустити, що звичайний щипок розбудив у Олені навіть їй самій невідомі, незвідані раніше інстинкти. Вона обсмикнула халат, роззирнулася. Сумочка… У ній манікюрні ножиці, малесенькі та гострі. В американських фільмах жінки застромляють їх нападникам в очі, але чи зможе вона зробити так само? Це ж видається страшнішим навіть за смерть…

— Тук-тук, ти там не спиш? — певно, терпець Баглая почав уриватися, бо цього разу він штовхнув двері сильніше. — Не мовчи, ти там? Думаєш, загородилася? Боїшся? Нічого, ти ще не знаєш, як треба боятися.

Вміст сумочки вивалився на ліжко, правиця стиснула ножички — єдину річ, яку можна досить умовно вважати зброєю. Хоча… чому єдину? Фен і далі сиротливо валявся на покривалі. Погляд Олени стрибнув із фена на пригвинчену біля самого одвірка розетку. Ще не зовсім обміркувавши, як і що саме вона хоче зробити, вона рвонула на себе дріт, що звисав із ручки, знову рвонула, знову, а потім пустила в діло ножички. Відрізати дріт вдалося лише з третьої спроби. Фен упав на підлогу.

— Е, ти чим там кидаєшся? Запросиш мене чи ні?

— Я… одягаюся, — вичавила із себе Олена, аби лиш не мовчати, — так ставало ще страшніше, хоча вона не уявляла, як може бути ще страшніше.

— Дуже довго. Ти там сукню для коктейлів знайшла чи просто хочеш мені сподобатися? Нічого, я все зрозумію, кицю, — він знову натиснув на двері, цього разу — сильніше, шафа посунулася ще на кілька сантиметрів.

Не пригадуючи до пуття, де саме вона це бачила, Олена, вправно орудуючи ножичками, зачистила кінці дротиків, взялася лівою рукою за ізоляцію, наче тримала отруйну змію, обережно наблизилася до дверей. Баглаю, очевидно, набридли порожні розмови, він штовхнув їх іззовні ще сильніше, швидше за все налетів на них із розгону. Шафа відсунулася далі, тепер у шпарину між дверима пролізла його рука. Лишалося натиснути ще раз, максимум — два.

Олена змусила себе підійти майже впритул до шпарини. Над рукою вона побачила краєчок його обличчя, одне око, що хижо зазирало всередину. Рука заворушила пальцями, посунулася далі, навіть торкнулася пальцями за вилоги її халата.

— Давай. На хрін твою барикаду, — почулося з того боку дверей.

Вона сама здивувалася спокою, з яким устромила штепсель у розетку і приклала оголені кінчики дроту до його руки. Від викрику вона здригнулася, рука смикнулася і зникла, а Олена, випустивши дріт, хутко навалилася на шафу, присунула її знову впритул до дверей, навалилася на неї всім тілом. І вчасно: розлючений ворог, не перестаючи кричати, всім своїм тілом почав бухкати у двері. Від ударів шафа здригалася разом із тілом Олени. І знову незрозуміло яка сила змусила її крикнути:

— Ти живий там? Тобі мало? Ще хочеш?

— Ти в мене сама проситися будеш! — удар. — Те ж саме зроблю! — удар. — 3 тобою! — удар. — Проситися! — удар. — Будеш! — удар. — Сука!

її ноги ковзали по підлозі. Вона сама дивувалася, звідки беруться сили витримувати штурм. І не здивувалася, коли відчула: приплив скінчився, ноги раптово підкосилися, вона знову сповзла по шафі на підлогу, забувши, що кілька хвилин тому намагалася вбити того, хто проривався до неї, електричним струмом. А Баглай шаленів, він штурмував спальню невтомно і затято, Олена не могла навіть підвестися, лише рахувала удари. Один… Другий… Вона сунулася підлогою разом із шафою.

Третій…

Ні!

Звук цього удару був зовсім іншим. Не сильне тіло навалилося на двері — щось важке гупнуло об якусь тверду перешкоду. Причому подолало її з першого разу. І це відбувалося не за дверима спальні, а за її вікном, яке виходило на подвір’я. Звук такий, ніби молотом гепнуло по чомусь залізному…

Ворота! Хтось проломився крізь залізні ворота!

Штурм дверей раптово припинився. Видно, Баглай теж почув новий для себе звук. А через мить тишу порушили нові звуки, вони линули звідкись знизу і нагадували хлопки пробитих голкою святкових кульок.

За вікном стріляли. Стріляли у вхідні двері.

Той, хто хотів зайти, стріляв у замки.

29

…врятували тільки мокра земля та реакція: нога втопила гальма до самої підлоги, руки крутонули кермо праворуч, колеса ковзнули по мокрій землі, стовбур опинився десь ліворуч, «Шкоду» крутонуло до нього лівим боком, крило стукнулося об дерево, машину розвернуло на узбіччі, вона вклякла на місці. Водія кинуло вперед, він з усього маху вдарився маківкою об скло, на якусь мить довкола стало порожньо, та за хвилю туман у голові розсіявся, він опритомнів.

Глод сидів під дощем у побитому авті, руки міцно стискали кермо, голова лежала на ньому, обличчям щось текло, по даху стукотіли краплі. Він труснув головою, перемагаючи біль, подивився вперед. Просто перед ним на лобовому склі розходилися в різні боки нерівні павутинки тріщин. Він обережно помацав голову, пальці відчули щось липке. Біль та кров повертали до тями. Рука сама намацала ключі, повернула їх, нога витиснула зчеплення. Двигун ожив, Глод зітхнув і обережно здав назад. Колеса забуксували, він посунув трохи вперед, а потім рвучко вивів машину на трасу, вирівняв її, запізніло перехрестився і, раптом згадавши, куди поспішав, рвонув уперед крізь дощ.

Вів машину і ні про що не думав. Навіть факт, що лише диво врятувало його щойно й на цьому Боже покровительство вичерпало на нього свої ліміти, не стримував — стрілка на спідометрі невпинно піднімалася. Але до Рожнів він дістався вже без пригод, зорієнтувався в сльоті, звернув у потрібний бік і, заїхавши на вуличку між хатами, нарешті скинув швидкість: тут розганятися в темряві справді було ризиковано. У пошуках потрібного будинку Глод теж не помилився: лише в ньому одному вікна обох поверхів світилися. Уже під’їжджаючи до воріт, він наддав газу і висадив їх із розмаху, розбиваючи обидві фари.

З авта він викотився мало не на ходу, ноги ковзнули по мокрій траві, він заточився і мало не впав, утримався на ногах лиш схопившись за дах машини.

На ходу витягаючи пістолет, Макс кинувся до ґанку, перестрибнув через сходинки, шарпнув вхідні двері, стукнув по них долонею, а потім, ступивши пару кроків назад, навіть не маючи сумніву, що все робить правильно, вгатив у кожен замок по дві кулі, смикнув зовнішні двері на себе, садонув ногою по внутрішніх, знову розстріляв замок, налетів на них усією своєю вагою і ввалився до передпокою.

Глод би й так не втримався на ногах, але сильний удар в обличчя, яким його зустрів хтось, кого він не встиг розгледіти, звалив його на підлогу. Другого удару Макс уникнув. Він навіть не помічав за собою раніше тієї спритності, з якою перекотився по підлозі. Нападник, другий удар якого знайшов порожнечу, замахнувся дуже сильно, тому теж втратив рівновагу. Глод почув, як поруч із ним на підлогу падає чиєсь тіло, відкотився далі, потім підвівся на коліна й виставив озброєну руку перед собою.

— Стій!

Але нападник рухався не менш, блискавично. Можна навіть сказати — більш стрімко. Він швидко став рачки, а поки Глод зводився на рівні ноги, миттєво вийшов із сектора обстрілу і так само випростався. На Максима дивилися холодні очі Богдана Баглая.

— Стій! — повторив Максим, зробивши крок назад, але Баглай і не думав виконувати його наказ. Праворуч від нього чорнів дверний отвір — у короткій сутичці вони помінялися місцями, і тепер Глод опинився біля сходів на другий поверх, а Баглай — поряд із дверима. Він кинувся в рятівний отвір відразу, випередивши Глодів постріл, під кулею брязнуло і розлетілося на друзки овальне дзеркало.