Повзе змія

— А я поки що нормально говорю. У мене справді не така камера. Але я поміщаюся і в свою, і в їхню. Я ж зараз у вас усередині, правда?

На порожні балачки дорогоцінний час витрачати не хотілося. Олена взяла мікрофон, критично подивилася на нього. Причепити петличку до краю його футболки ніхто не дозволить, а з мікрофоном доведеться підходити впритул до клітки, бо сам Баглай, як її попередили, до ґрат наближатися не має права. Мікрофон у кадрі, та ще й на відстані від того, хто говорить, зіпсує всю картинку. До того ж рука може втомитися, цього вона боялася цілком небезпідставно. Почне тремтіти разом із мікрофоном, остаточно зіпсує кадр, відволікаючи на себе увагу глядача. Та інших варіантів просто не було. Вона подивилася на Поторочу, той махнув рукою, даючи знак починати. Роблячи поправку на ситуацію, він пообіцяв, що візьме самого Баглая якомога крупнішим планом, аби в кадр точно не потрапила Олена і лише час від часу з’являвся мікрофон.

— Поїхали, можна, — вголос підтвердив оператор свою цілковиту готовність, а режисер уголос нагадав:

— Прохання до всіх — тихо! Давай, Лєно.

На мить Олена схрестилася поглядом із Баглаєм, прочитала в його очах очікування того самого, першого запитання. Це не вбивця вісьмох людей, сказала вона собі. Це традиційний і звичний для неї гість спокійної, такої домашньої, затишної, білої та пухнастої програми «Кухонний базар». А ставити запитання їм Олена за сезон насобачилася дай Боже. Схрестивши вказівний та середній пальці на лівій руці, вона почала:

— Богдане, коли ви востаннє грали в шахи?

9

Він готувався цілий ранок. Лежачи спиною на нарах і вкотре вивчаючи погано побілену стелю, він прокручував у голові можливі варіанти запитань. Він не чекав від журналіста, тим більше — від журналістки, нічого оригінального. Просто відчував стандартний інтерес до своєї персони, тому, за його розрахунками, вже кілька перших запитань просто повинні обурити та образити його. Це дасть підставу перервати інтерв’ю, передумати, попроситися назад у камеру і зірвати непроханим цікавим гостям важливу для них справу. Від нього не приховалося хвилювання дівулі, він подумки похвалив себе за точний розрахунок. І на тобі, здрасьтє…

— Богдане, коли ви востаннє грали в шахи?

Камера працювала, і якщо в нього зараз вирветься: «До чого тут шахи?» — те саме перше, що прийшло на язик, він матиме щонайменше дурнуватий вигляд не лише в її очах, а й у очах слідака та вертухаїв.

— Коли відбував перший строк, ще по малолітству. Сидів під Одесою, там завідувач виховною частиною нормальний мужик був. Бібліотеку своїми силами збирав, сам комплектував, газети туди якісь виписував. Карти саморобні в кожного другого були. Знаходили — рвали, тільки їх знову малювали. Зате в шахи мало хто грав, пацанва, малолітки кончені. А вони в бібліотекаря зберігалися. Там у вільний час партійку-другу розігрували, знаходив собі партнерів. На всю малолітку троє-четверо пацанів, що вміють короля від пішака відрізнити, завжди є. Та й дядя Вітя, це майор той самий, з виховної роботи, теж нормально фігури пересував. Казав — колись розряд заробив. Видно по ньому, я сам у школі міг на розряд здати.

— Чому ж не здали? Охололи до шахів?

— Багато до чого охолов, — він відчув, що надто розговорився, але переривати розмову тепер не хотілося самому.

— І до поезії?

— Що ви називаєте поезією?

— Я читала ваші вірші. Вони, на мою думку, досить зрілі та сформовані.

— Мене дядя Вітя до випуску стіннівки залучав. Пашка Коза танки і салют малює, я до Дня Перемоги рядки римую. Потім ще приїжджала до нас комісія якась міжнародна, — несподівано для самого себе пригадавши той візит, він мимоволі посміхнувся. — Найшли, урюки, міжнародну комісію! Вісім наших, двоє шведів, ги-ги. Втирали нам про свою програму — типу творчість дітей за ґратами. Самі вони діти, блін, — відчувши, що почав захоплюватися, трошки стримав себе. — Записували тих, хто малює, по дереву вирізає, ще якісь ремесла, чи таких, як я — типу поетів. Кажуть, виставка потім була в Києві. Це мої типу віршики хтось ще й читав.

— Чому ви так себе оцінюєте? Типу поети, типу вірші. Невже для вас це ніколи не було серйозним захопленням?

— Хочете сказати — якби я зафанатів на поезію, не опинився б у тюрязі? Не знаю, і гадати не збираюся. Я, розумієте, став тим, ким став. Тільки давайте зараз обійдемося без розмов про те, що вбивати погано, грабувати погано, закони треба поважати, людей любити.

— Ви не згодні із цим, Богдане?

І як це в неї так вийшло? Почала з шахів, потім про вірші потринділи, і ось уже на теми моралі перейшли… Він знову спробував змусити себе зупинитися, але не зміг. Його далі несло, і єдине, чим він міг зарадити собі — справді стримувати непотрібні стороннім спостерігачам емоції.

— Дивлячись, хто ті закони написав і хто судить порушників закону. Коли пацанів у армії вчать стріляти, ходити в атаку й освоювати прийоми рукопашного бою, передбачається, що стрілятимуть вони не холостими і не в фанерні чи паперові мішені. Порівняно з тими, хто сидить у Міністерстві оборони, я взагалі можу вважатися ангелом. Бо поводжуся чесно. Я на війні, в руках у мене зброя. Правда, стріляти мене у війську не вчили, але якби навчили, а я прийшов на дембель і застрелив парочку придурків — судили б лише мене. І навіть не згадали б про того, хто навчив мене стріляти. Тим більше ніхто не віддав під суд Калашникова. Того, хто автомат придумав. Він, здається, живий ще. До чого я веду? Люди придумують зброю і вчать нею користуватися інших людей для того, аби вбивати. Захист чи напад — один хрін, — він усе більше розпалювався. — Чи ти напав, чи погрожують тобі, результат один — тебе судять за вбивство. Але зброю не забороняють, вона далі продається, і немає різниці, є в мене на неї дозвіл чи ні. Коли вже на те пішло, людину я можу вбити кухонним ножем, сокирою, цвяхом, молотком, осколком скляної пляшки, голими руками — як із цим бути? Той, хто застосовує зброю за призначенням, поводиться чесно. Тим, хто боїться злих, але чесних, нічого не лишається, як придумувати проти них закони. Оце моя така думка.

— Отже, ви вважаєте, що вас зумисне засудили?

— Як ви самі думаєте: коли я не визнаю оцих законів, невже я визнаю законність свого перебування тут?

— На вашу думку, які закони повинні діяти, аби ви їх визнали?

— Це не до мене запитання. Я закони, пункти та параграфи не пишу. В мене, скажемо так, інша орієнтація. І знаєте що, — він нарешті зміг впоратися з потоком власних, висловлених уголос думок, — давайте вже закруглятися. Спільної мови в нас не вийде. Я думав, розмова буде інакшою.

— У нас є ще трохи часу, Богдане. Я, коли чесно, зовсім не хотіла порушувати тему вашого особистого конфлікту з законом, бо вирок уже в силі… Ви займаєтеся тепер спортом?

— Я й раніше ним не займався. Так, різні вправи для підтримки форми. Швидше вони потрібні мені для мене ж самого. Що вас ще цікавить?

— Газети, книжки читаєте регулярно?

— Бібліотека тут не фонтан. Усе достойне уваги вже давно прочитано, як у межах шкільної програми, так і незалежно від неї. Але таких книжок мало, в тутешні бібліотеки списують в основному мотлох, який нікому не потрібен. Особливо тепер. Газети ніби носять, чи то привілей у мене такий… Коротше, вертухаїв прошу, попкарів — вони, коли в них газетка з’являється, самі прочитують і мені потім віддають. Хоча кілька останніх років мене цікавили виключно комерційні видання. Хто що продає, купує, міняє, оголошення про оренду квартир. Дуже корисне читання, між іншим. Завжди можна приблизно вирахувати, скільки в конкретної людини грошей. Тепер нарешті став вдячним читачем газет, і хочу, щоб це прозвучало, не вирізайте: Богдан Баглай дуже любить читати газети. Я навіть знаю, що маю право проголосувати і обрати державі президента.

— Без тебе його не оберуть, — не стримавшись, реготнув Постовий.

— Просили ж, — режисер кинув на нього роздратований погляд.