Повзе змія

— Хотів би і я його послухати, та знаєте — наслухався. Нового нічого не почую, він у нас хлопець нахабнуватий. Борзий, можна сказати. Але своєрідний, зі своєю філософією навіть. Знову ж таки — вірші он пише. Значить, Лєно, ми домовилися: як запишете Баглая — чекаємо групу тут, поїдемо повечеряємо. Не кожен день для телебачення знімаємося.

Група «S-каналу» сиділа в Слобожанську з вівторка. Повернувшись із підготовчого відрядження, Олена не витримала — влаштувала Романові маленьку істерику на предмет того, що вона не подолає всього обсягу робіт, не впорається, не стане в новий формат, взагалі — у формат цієї програми. Малиновський вислухав її аргументи на диво спокійно, потім особисто витер сльози з її очей хусточкою і звелів іти до архіву, в кімнату для переглядів. Туди Олені принесли з десяток тригодинних майстер-касет із «Кримінальною Росією» та іншими подібними програмами. Завдання Роман поставив просте: переглянути всі ці касети, кімната в повному її розпорядженні, ніхто не потурбує. Після того сказати йому, чого досить, чого занадто, а чого бракує. З урахуванням передбаченого формату «Кримінальних портретів». Уже після п’ятої години перегляду в Олени боліли очі та бомкало у вухах, але бажаного ефекту Роман досягнув. На трупи та злочинців вона вже дивилася спокійно, без емоцій, навіть не розрізняла бандитів за іменами, прізвищами та прізвиськами. Нарешті, як вона зрозуміла, почалося «саме воно». Вона змогла безсторонньо оцінити побачене й зробити висновки, чого їй хочеться в програмі, а чого слід уникати. Пізно ввечері Малиновський нарешті звільнив її і терпляче вислухав усі міркування. Тоді звелів теорію, яку Олена нарешті неупереджено зрозуміла, оцінила та освоїла, накласти на практику. Тобто на зібраний фактичний матеріал. І вже після цього всього на свіжу голову скласти сценарний план.

— Бачиш, дитино, не так усе страшно, — похвалив він результат роботи. — Фішку січеш, уже добре. Все, можете їхати, оформляйте відрядження. Краще з вівторка, понеділок починається з нарад, та й узагалі дурний день.

І ось тепер, по обіді в четвер, її група чекала в залі Слобожанського обласного апеляційного суду Богдана Баглая, основну, на задум Малиновського, «фішку» пілотної програми.

…Його доставили із запізненням на двадцять хвилин. Спочатку до зали зайшов знайомий уже Олені начальник слідчого ізолятора з прізвищем, що дуже пасувало до його посади, Постовий, привітався з групою, руку Харламова затримав у своїй трошки довше:

— Ти теж, Борисе Марковичу, будеш присутній?

— Хіба це заборонено?

— Та при чому тут… Просто дивлюся, аби зайвих людей не було. Так, хто тут у нас, — Постовий звірився з якимось папірцем, що витяг із кишені кітеля. — Суржа Олена Андріївна, Корнієнко Ігор Васильович, Потолоча…

— Потороча, — оператор завжди в таких випадках приховував роздратування.

— Правильно, це я не так написав. Потороча Сергій Миколайович. Усе правильно. Тридцяти хвилин вам вистачить?

— Думаю, цілком, — на це запитання Олена відповідала Постовому вже вшосте за третю добу.

— Ви з ним обережніше.

— З клітки може вискочити?

— Не в тому плані. Вам же треба, аби він щось говорив, так я розумію? — Постовий, інструктуючи Олену, зняв кашкета, провів по ньому всередині хусткою, знову надів на голову. — Задушливо тут.

— У вас прохолодніше? — поцікавився Корнієнко.

— Провітрювати складніше, — Постовий для чогось обсмикнув кітель.

— Він у нас ображається часто. Слово не так скажете — все, вважайте, ви його вороги. Злопам’ятний, капосний, паскудний, коротше — щось не сподобається, відмовиться від розмови. Ви йому повинні вдячні бути за згоду на цю зустріч. Тримається так, наче весь світ йому троячку винен.

— Ваш… не знаю, як правильно сказати, — на язиці Олени крутилося слово «персонал», — ну, в себе, там, у тюрмі, ви з ним так само тримаєтеся обережно?

— Знаєте, в нас усякі сидять. Якраз на Баглая увагу мало хто звертає. Чим ми можемо йому нашкодити? Сидить в одиночці, такий порядок. Чекає, поки його етапують на місце постійного відбування покарання. Карцером його не налякаєш уже, хіба урізноманітниш цим його життя. Про вас турбуюся, бо він хлопчина такий: учора погодився зустрітися з журналістами, а, сьогодні прийде сюди, аби просто плюнути на вас і відмовитися. Він, аби ви знали, своєму слову хазяїн лише тоді, коли сам собі його дає. Наприклад, поставив перед собою мету вбити когось — і ніхто його не відмовить. А пообіцяє комусь… ну, не знаю, що такі типи можуть кому пообіцяти… Не важливо. Для нього забрати слово назад так само просто, як дати.

— Він про себе на попередньому слідстві такого нагородив — на два ділити треба, коли не на три, — підтримав розмову Харламов. — Я вам, здається, розказував цю історію, про розчленований труп, — Олена похитала головою. — Можете, до речі, використати, це в стилі Баглая. Признався він у вбивстві. Каже, жінку зарізав, порубав на шматки, загорнув кожен шматок окремо і в різних місцях Слобожанська заховав. Збирайте, коли не ліньки. А коли нічого не знайшли, коли час даремно витратили, він просто так запитав: «А ви що, громадяни менти, раз мене зловили, то й кожному слову моєму вірити будете?» У цьому весь Баглай.

— Вичерпна характеристика. Дякую за попередження, — Олена нервово поглянула на годинник. — Півгодини вже чекаємо. Може, щось сталося?

— Нічого не могло статися, — Постовий машинально глипнув на свій годинник. — Швидко в нашій системі нічого не робиться, пора б звикнути. Куди Баглаю поспішати, тим більше — конвою? Він сидить, хлопці на службі. Ага! — на стіні біля вхідних дверей загув виклик телефонного апарату. Постовий зняв трубку, коротко розпорядився: «Давай!», — повісив її назад на важіль, повернувся до групи. — Ну, а ви боялися. Привезли вашого клієнта. Кілька кроків назад відступіть.

Всі, навіть слідчий, слухняно відступили на кілька кроків далі від клітки. В залу першим зайшов офіцер, по всьому — старший караулу. За ним увійшли кремезні хлопці в камуфляжі та червоних беретах, стали з обох боків дверей. Офіцер відчинив двері клітки, теж відійшов убік, даючи дорогу засудженому.

Богдан Баглай рухався спокійно, ні на кого не дивився. Одягнений він був у спортивні штани з лампасами, кросівки та футболку. Можливо, через відросле волосся на голові Олені здалося, що він постаршав. Адже зафіксовані на відео слідчі експерименти відбувалися впродовж усього минулого року. Тоді поголена під машинку голова Баглая нагадувала кулю для боулінгу. Тепер Олена бачила чоловіка, що помітно подорослішав. Принаймні на свої двадцять шість із невеличким хвостиком він точно виглядав. Ну і, ясна річ, він схуд, але «шклявим», за висловом Корнієнка, його назвати вже не можна. Саме зміни в статурі підказали Олені перше запитання, бо ще зранку вона не знала, як почати розмову. Конкретної поради не міг дати навіть Роман — він теж ніколи не спілкувався з особливо небезпечними злочинцями, засудженими на довічне ув’язнення. Проте одне правило Олена запам’ятала для себе міцно: в жодному разі не ставити запитань на зразок: «Як ви дійшли до життя такого?» або «Чи важко вбити людину?». З урахуванням особистості Баглая він пошле її якнайдалі, почувши подібне.

Поки вона так розмірковувала, засуджений зайшов у клітку й дочекався, поки офіцер замкне за ним ґратчасті двері, тоді звично повернувся і просунув руки крізь ґрати. Солдат відімкнув наручники, Баглай потер зап’ястя і вмостився на лавці.

— Здрастуйте, Богдане, — Олена свідомо не побажала людині в клітці «доброго дня». — Мене звати Олена. Дякую, що погодилися на розмову.

— Не думаю, що найближчим часом у мене випаде побачення з жінкою. Гріх не скористатися такою нагодою, — Баглай говорив твердим, ледь хриплуватим голосом. — Аби кореспондентом виявився мужик, я б відмовився. Це ваша камера? — Він кивнув гострим гладеньким підборіддям на оператора, що саме налаштовував об’єктив.

— Камера?

— У мене не така. Трошки більша.

— Ти до чого це ведеш, Баглай? — втрутився Постовий. — 3 тобою тут не в кавеен граються. Поговори з людьми нормально.