Повзе змія

— Е, начальник, а посцяти?

— Кажу ж тобі — дві хвилини. Хвилина на малу потребу, хвилина, — він сам усміхнувся із власного каламбуру, — на велику похмільну. Час пішов, давай.

— Може, ти зі мною?

Перспектива заходити в задушливий підвальчик, де точно тусується вся довколишня алкашня, Глода не привабила. Краще постояти на свіжому повітрі.

— Чого мені за тобою ходити? Не стій, сам же час тягнеш.

— Тоді гривню дай.

Від несподіваного нахабства Глод не стримався і гикнув.

— Що тобі дати?

— Бабки вдома, — не змигнувши, пояснив Вова. — Тут сто грамів — гривня, і шматочок огірочка десять копійок. Солоний огірок, видно, домашній. Десять копійок у мене ще є, — він поліз у кишеню куртки і разом із лушпайками соняшникового насіння витягнув два п'ятаки.

— Може, тобі ще шнурки попрасувати?

— Для чого? Начальнику, не дійду, горе ж буде, сам час тягнеш, ну-у-у…

Манько вже підстрибував на місці, і Глод, швидше для того, щоб здихатися клопітного супутника, аніж справді розуміючи його стан, витягнув гаманець і простягнув Вові зім’яту купюру. Той, радо затиснувши гроші в кулаці, задріботів сходами вниз і щез у нетрях кафе-бару.

Тільки тепер Максим оцінив свої дії за десятибальною шкалою й поставив собі тверду «одиницю». Видно, він справді цього ранку загальмований, день почався паскудно, нічого хорошого далі не обіцяє. Сплюнувши, засік на годиннику час. Коли секундна стрілка зробила два кола, він дав Манькові ще одну хвилину, а тоді рішуче посунув донизу.

Кафе-бар був невеличким напівтемним приміщенням з барною стійкою і чотирма брудними стоячими столиками. За одним із них зручно розмістилися троє хануриків, на іншому затишно вмостився Вова Манько. Він сперся на столик усією вагою свого тіла, поклав руки на його поверхню, на руки поклав голову. Поруч стояв порожній одноразовий стаканчик.

— Скотина! — процідив крізь зуби опер і штурхонув Вову в плече.

Результат виявився несподіваним: Манько ковзнув униз і сповз на підлогу. Трійця за сусіднім столиком зацікавлено спостерігала за цією батальною сценою. З недоречною бадьорістю, притаманною ефірові вихідного дня, хрипко репетувало радіо з кутка за баром.

— Е, мужик, давайте з розбірками на повітря! — гаркнула з-за стійки огрядна тітонька непевного віку.

— Скільки він випив? — наблизився до неї Макс.

— Вовка?

— Ви його знаєте?

— Його тут усі знають. На роботу щодня через нас ходить.

— Він же заходив сюди у нормальному стані!

— Для нього оце, — барменка кивнула на лежаче тіло, — вважай, нормальний стан. Щось він сьогодні низький старт узяв. Видно, вчора добре постарався. Поплив від ста грамів.

— Точно?

— У нього грошей більше не було. А ти взагалі для чого тут такий цікавий?

— Міліція, — Глод тицьнув жінці посвідчення майже під носа, аби краще роздивилася в напівтемряві.

— Міліція, — підтвердила барменка. Краєм ока Макс помітив, як трійця хануриків після її слів хутко рушила до дверей. З проблемою під назвою Вова Манько капітан Глод лишився сам на сам.

Присівши біля лежачого, опер навідліг ляснув його по щоці, потім — по другій. Після третього удару Вова розплющив очі, щось пробурмотів і почав підводитися. Глод допомагав йому, підтримуючи під руки. Він, доживши до тридцяти років, уже мав справу з різними покидьками, але огиду такої величезної сили відчував уперше. Цікаво, що в цьому мудодзвонові знайшла дівчина, молодша за нього на десять років, хоч якою вона була…

— Догрався Вовчик, — барменка активно коментувала появу міліціонера. — Він же шкоди особливої не робить, хіба напивається, але ж то собі шкода. Тут жалівся на жінку постійно, каже — покинула…

Манько вперто не бажав триматися не ногах. Глод нарешті остаточно і повною мірою усвідомив ідіотизм ситуації. Розтиснувши руки й дозволивши Вові сповзти по стінці на підлогу, він знову дійшов до стійки.

— Телефон у вас є?

— Службовий. У вас хіба нема?

Справді, хіба нема? Глод лапнув кишеню куртки, не знайшов мобільника, пригадав раптом, як учора тицьнув трубку Наталці, аби поставила на зарядку, а ранком з важкої голови забув. Дружина теж не нагадала, вона так само була сьогодні в якомусь непевному стані. Добре, з цим потім, спочатку чортів алкаш Вова, щоб його, падлюку, розірвало на хрін.

— Нема. Терміново треба подзвонити.

— Директор забороняє відвідувачам користуватися службовим телефоном.

— Тьотю, ви не зрозуміли нічого? Мі-лі-ці-я!

— Хоч дві міліції. Мене з роботи виженуть.

— Тебе раніше виженуть. Ти погано прочитала, хто я і звідки? Бандитів ловлю, тьотю, а ти мені заважаєш зараз! — Глод розпалювався дедалі сильніше, вихлюпуючи на барменку всю свою накопичену за сьогоднішній ранок лють. — Телефон, я сказав!

Видно, жінка за стійкою зрозуміла, що вже достатньо продемонструвала свою невеличку владу і водночас сумлінність щодо виконання обов'язків, тому мовчки виставила з-під шинквасу телефонний апарат. Озирнувшись на Манька, котрий мирно спав на підлозі, Глод вирішив не ганьбитися остаточно й не набирати номер ані чергового, ані Калити. Замість цього накрутив «02» і повідомив: працівник УБОЗу потребує допомоги. Назвавши адресу, вийшов на повітря і сумно закурив. Ото буде патрульним про що сьогодні потріщати! Недобре, та іншого виходу все одно немає.

Патрульна машина з'явилася, щойно Глод докурив. Лейтенант і два сержанти з автоматами неквапом наблизилися до капітана. Глянувши на «корочку», лейтенант кивнув, навіть для чогось козирнув, хоча Максим був одягнений не по формі.

— Яка проблема?

— Отам, внизу, на підлозі лежить.

— Труп?

— Майже. П'яний до мертвого стану.

— Ми не витверезник, капітане, — лейтенант озирнувся на сержантів, чекаючи підтримки, і ті дружно закивали.

— Мені повторно назватися? — Глод відчув, як у ньому знову закипає лють. — На собі я його не потягну, він потрібен… Не важливо. Потрібен і все. Для знешкодження особливо небезпечного злочинця. Слухай, лейтенанте, чому я тобі мушу щось пояснювати і вмовляти тебе, наче дівку-целочку? Накази для тебе існують?

— У мене своє начальство є. Лежить п'яний не на вулиці, громадського порядку не порушує, адміністрація кафе міліцію не викликає. Інструкцій ми не порушуємо.

— Ти звідки такий гоноровий, лейтенанте?

— Звідти, звідки й ти, — в тон йому відповів лейтенант. — Нам повідомили — щось серйозне…

— Слухай, ти, серйозний, — Глод підійшов до старшого патруля майже впритул, фіксуючи боковим зором, як сержанти теж присунулися ближче, готові будь-якої миті втрутитися. — Ти можеш зараз розвернутись і поїхати, але вже сьогодні тебе викличуть. І не моє начальство, навіть не твоє. Не хочу називати прізвищ і посад, аби не подумав, що тут на понт тебе беруть. Але особисто поцікавлюся, що саме скажуть лейтенантові, котрий своїми діями ускладнює працівникам шостого управління знайти та знешкодити особливо небезпечного злочинця Богдана Баглая. Орієнтування отримували?

— До чого тут…

— До всього! — на Максимів крик повернули голови люди біля тролейбусної зупинки. — Сказано — беріть мужика, грузіть у машину, доставляйте, куди скажу! Чи ти таки хочеш відповідати за бездіяльність?

— Баглай, Баглай, — пробурчав лейтенант, збавляючи оберти. — Вуха болять від того Баглая. Так би і сказали, нема чого в бутилку лізти.

— А я, лейтенанте, сказав, як вважаю за потрібне. Ворушіться, ми тільки час тратимо.

…Коли брудного і п'яного Вову Манька вивантажили з патрульної «канарки» на убозівському подвір'ї, подивитися на видовище вийшли навіть із чергової частини. Затриманого під здивовані погляди дотягли до Глодового кабінету. По дорозі Максим наштовхнувся на не менше за інших здивованого Калиту, буркнув на його німе запитання:

— Ось, привів. Виховуйте.

— І як це розуміти?

— Отак і розумій. Вова Манько, власною персоною. Колишній чоловік імовірної коханки Баглая. Проспиться — допитаємо. Якщо раніше не знайдемо адреси без його, гм, допомоги. Зробив усе, що міг.