Повзе змія

Яєчню з ковбасою він ковтав через силу. Про повноцінний сніданок не хотілося навіть думати — внутрішній голос провокативно нагадував про пиво, навіть більше — про сто грамів горілки, котрі дозволять організмові прийти до тями. Зате міцний чай з м'ятою Макс випив охоче, попросив іще й відчув себе у більш-менш пристойній формі. Потрібний йому Вова Манько справді жив недалеко, можна прогулятися пішки і трошки провітритися. У його стані піша прогулянка мусить допомогти.

15

Двері в квартиру номер сорок шість на шостому поверсі дев'ятиповерхового будинку довго не відчиняли, хоча Глод, натиснувши пальцем кнопку дзвінка з третьої спроби, не відпускав її. Навряд чи Вова Манько, судячи з оббивки на дверях — стовідсотковий пролетар, чмихнув кудись суботнього ранку. Не ночувати вдома він теж не міг, хоча, за визначенням, вважався чоловіком холостим. Глод надто добре знав подібну категорію людей: невідомий йому Вова скоріше приведе жінку до себе, аніж попхається до любки на ніч. Розрахунок простий — на ранок він не буде господарем у чужому домі, тоді як на своїй території почуватиметься набагато впевненіше.

Нарешті двері прочинилися, і опер подумки похвалив себе. Він не помилився у припущеннях. Мужик в обвислих спортивних штанях, несвіжій смугастій майці зі скуйовдженою кучмою волосся на голові цілком відповідав не лише Максовим уявленням про колишнього чоловіка невідомої йому Людки, котру він, швидше за все, тероризував з міркувань альфонсизму, тобто періодично стріляв у неї грошові знаки. Господар квартири майже на сто відсотків відповідав теперішньому ранковому стану капітана міліції Глода. Але про мужика, що стояв на порозі й тримався за двері, аби не впасти, Макс не міг точно сказати: він ще п’яний чи вже похмелився.

— Манько?

— Ну то й що? — погляд господаря квартири був розфокусованим, язик, що називається, гуляв.

— Вова?

— Володимир Мик-гик-колайович, — гикаючи, виправив гостя Манько.

— Міліція, — Глод обмежився демонстрацією посвідчення, представлятися Володимиру Миколайовичу йому розхотілося, так само, як і називати його на «ви». — Сам удома?

— Ну то й що?

— Нічого, — Максим посунув на нього, Вова позадкував, відпустив двері, втратив рівновагу, поточився, але вчасно обперся рукою об стіну. Глод зачинив зсередини, підійшов до Манька впритул — його обдало густим перегаром. Максим мимоволі поставив себе на місце Вови, а Наталку — на власне місце, уявив собі її реакцію, поморщився й відчув відразу до Манька. Можливо, вранішня розмова у ванній — своєрідна реакція дружини на стан чоловіка, який дружині доводиться періодично терпіти. Прогнавши від себе непотрібні тепер думки, Глод труснув Вову за кощаве плече. — Нічого. Збирайся, зі мною підеш. Прогуляєшся.

— Не хочу, — чітко промовив Манько і раптом почав осідати на підлогу. Глод спритно підхопив свідка під руки, вирівняв, притулив до стіни, притиснув.

— Думаєш, мені цікаво з тобою валандатися? Одягай штани, підеш зі мною. Там розкажеш про свою колишню дружину і даси нам її теперішню адресу. Поставиш свою закарлючку, після цього — лети на всі чотири сторони. Це якщо по доброму. Не хочеш — викличу сюди зараз наряд, і тебе закриють до понеділка. Причину тобі придумати? Льогко! Дружину колишню переслідуєш, погрожуєш, життя не даєш, вона міліцію викликала. Сьогодні субота, до понеділка з тобою точно ніхто розбиратися не стане, пересидиш вихідні в камері з бомжами. Ну, дійшло?

— Вона сука, — вираз обличчя Вови так і не поспішав ставати осмисленішим, хоча, судячи з усього, він розумів у загальних рисах, про що говорить йому несподіваний вранішній гість із міліцейською «корочкою».

— Хто?

— Людка. Я її… той… ого-го… А вона… блядь… ментів… Спочатку бандитів… Ось! — Вова виставив руку. — Приходили, мудачйо… Отут ледь не зламали. Боліло тиждень, а бюлетень тепер хто дає? Отак! Це я на неї заяву напишу, хай її туди посадять. Скажи?

— Скажу. Підемо зараз зі мною, там сядеш і все, як треба, напишеш.

— Ти її посадиш?

— Льогко! Давай, не копайся.

Дивно, але перспектива посадити колишню дружину за ґрати трохи привела Вову до тями. Принаймні він досить зграбно вдягнув штани, причому — просто на спортивки. Підняв з підлоги сорочку в клітинку, в кожен рукав влучав рукою з другої спроби, сорочку заправив у штани, наверх вбрав старий турецький светр, абияк причесався п’ятірнею. Коли взувався, таки гепнувся на підлогу, Глод мусив допомагати йому піднятися. Нарешті Вова вдягнув куртку, дерматинового картуза і навіть хвацько притупнув ногою.

— Усе. Зраз ми її того… Не буде більше… буде знати…

— Буде, буде, — Глодові цей тридцятичотирирічний п’яниця починав відверто набридати. Послати б самого Калиту сюди, от було б радості.

Зачиняючи двері ззовні, Манько втрапив ключем у замкову щілину з першої спроби. У ліфті він мовчав, поки йшли до тролейбусної зупинки — теж мовчав, якщо не зважати на періодичні нецензурні закиди щодо погоди. І вже біля самої зупинки став як укопаний, дружньо штовхнув ліктем Глода й хитро підморгнув.

— Отут.

— Що отут?

— Ну… Слухай, ти наче того… Ну, нормальний мужик… Хоча мент і все таке…

Тролейбус, що саме підійшов до зупинки, Максим вирішив пропустити — народу, незважаючи на ранок вихідного дня, у салон набилося по саму зав’язку.

— Ти, Вова, мене вже замахав, чесно тобі кажу. Я б для тебе персонально статтю придумав, — Глод навіть перестав відчувати муки похмілля. Це — природна реакція, коли комусь іще гірше, тобі стає трошки краще від усвідомлення цього факту. — Ти посцяти не сходив?

— Не сходив, — чесно признався Манько і відразу додав: — Я теє, не дійду. Далеко нам чи нє — без різниці. Будь людиною, мужик, для чого так оце… Я вам у ментовці засцяний потрібен? Отут, недалеко, — він кивнув головою в напрямку найближчого до зупинки будинку. — Підвальчик там. Усьо є.

— Не дури голову, — Глод уже починав усвідомлювати: свідок стає для нього серйозною проблемою.

— Боїшся, що втечу? Куди тікати? Ми ж мою сучку саджати йдемо, так? — довелося кивнути. — Бачиш, нема чого тікати. Хочеш — пішли зі мною, тілько скоро, бо не теє…

— Давай, тільки бігом. Веди, — рішуче налаштований чимшвидше спекатися остогидлого вже Вови Глод легенько штовхнув його в спину. Манько побіг підтюпцем, Макс ступав за ним по грязюці великими кроками. Коли вони наблизилися до будинку, Глод справді побачив вхід у підвальчик і непрезентабельний напис над дверима: «Кафе-бар. 8.00–22.00». Більше інформації не потрібно. Коротко і ясно. Вова, з усього видно, належав до завсідників цього непримітного пивного закладу. Поставивши ногу на першу сходинку, що вела донизу, він на мить завмер, потім знову повернувся до Макса.

— Мужик, я правда не дійду.

— Вірю, вірю, кажу ж тобі — роби своє діло.

— Я не про те… Про те так само, але… Труби горять, ти пойняв мене?

— Видно. Можеш навіть не рекламувати, що ви вчора пили.

— Сам розумієш… Усі ми люди… Не дійду я, соточку б того…

«Мені б теж», — подумав Глод, але швидко прогнав від себе провокаційні думки, суворо гримнув на Вову:

— Ще чого! Ти мені тверезий потрібен.

— Так я ж нетверезий! — чітко, без жодних затинань видав Манько, і опер мусив з ним погодитися. — З мене, мужик, толку нема ні грама. Я сотку потягну — і тоді буду человєк. Такого тобі про жінку та її трахалів розкажу — рука затерпне протокол писати! Так лікуємося? Давай разом, ну?

Від перспективи похмелитися Вова став балакучішим, говорив переконливо, але якби Глод був у кращому стані, Манько ніколи б не зміг умовити його піти на поступку. У цю хвилину Максові хотілося одного: доставити цього ідіота в управу, пред’явити Калиті красеня Вову, аби він сам з ним вошкався, а самому нарешті піти і з почуттям виконаного обов’язку випити пляшку світлого пива. Тепер, у присутності Вови, капітанові міліції не хотілося виявляти слабкість.

— Іди, пий, тільки махом. І не дай Бог затримаєшся довше, ніж дві хвилини!