Повзе змія

— Ми почали адвокатів боятися? — знову не витримав Сташенко.

— Тобі, карателю, самому адвокат знадобитися може. Від справи тебе поки що усунуто, додому поїдеш. І сиди там, лікарняний візьми, поки, як кажуть, не почалося.

— Капнули вже?

— Ти як думав!

— Цікаво, хто встигнув і коли. Менше ж години минуло…

— Не про це думай, а про те, як погони не втратити. Значить, хай вони покиснуть у камерах і посушать голови, за що їх сюди притягнули. Ще один момент не треба забувати, — Черниченко потроху заспокоювався. — Я уже говорив про цю обставину: Скляренка і того, третього, як його…

— Домовик.

— Ось, Скляренка і Домовика ми, виходить, затримали за компанію. У нас нема чого їм поки що висунути. Тому розмов про ментівське свавілля не уникнути. І в разі, якщо вони просто зараз розколються, на нас усіх, не на когось конкретно, начеплять подвійну провину. Допит п'яного і безпідставне затримання. Навіть за підозрою в убивстві Микитенка не пройде: трупа немає. Ні, трійця мусить поваритися до завтра. Про четвертого окрема розмова. Той, вважайте, собі вже вирок підписав, там хоч вагон адвокатів — зуби зламають. Із цим усе зрозуміло?

— Куди вже ясніше, — Сташенко висловив загальну думку.

— Тепер — по кабінетах, пояснювальні писати. І про те, що сталося, і за фактом застосування зброї. Чим більше напишете тепер папірців, тим краще для вас же. Папірці здати Калиті, потім — спати. Вільні. Калита, лишися.

Говорити між собою операм ні про що не хотілося. Мовчки придумавши пояснювальні доповідні, більше схожі на виправдання, вони, не змовляючись, попростували до найближчого бару, що працював до глупої ночі. Узяли дві пляшки горілки та кілька бутербродів, у перервах між наливанням та випиванням обмінювалися незначущими фразами, та все одно розмова невпинно поверталася до з’ясування традиційного в подібних випадках питання: «Як це так сталося?» Коли все було випито, Глод, Деревій та Сташенко розійшлися по домівках, а Притула повернувся в управління — зранку вкотре посварився з дружиною, тому вирішив переночувати на канапі в черговій частині або на стільцях у кабінеті. Він практикував подібні ночівлі не вперше, поки що проблем не виникало, коли можливість ночувати на стільцях замість подружнього ліжка вважати за нормальний стан речей…

Під ранок надійшло кілька новин, здебільшого невтішних. Прогнози лікаря «швидкої» справдилися частково. Капітан Сергій Корбут помер тієї ж ночі на операційному столі — втрата крові плюс ушкоджені життєво важливі органи від кулі самопального револьвера. А Костянтин Дорофеєв, найстарший із четвірки затриманих, отримав численні переломи. Крім того, розлючений Стах постарався на совість і роздушив йому мошонку. Отже, фактично, зробив двадцятирічного хлопця інвалідом.

І навіть приємна звістка не переважувала того ранку значущість неприємних, хоча за інших обставин стала б надзвичайно вагомою. На кермі «опеля», котрий належав зниклому Русланові Микитенку, знайдено серед інших чіткі відбитки пальців Степана Домовика. А за ручки передніх та задніх пасажирських дверцят останніми хапалися Ігор Рожнов, Євген Скляренко і Костянтин Дорофеєв — останньому пальці відкатали в лікарні.

10

— Ти де мобільник узяв?

— Це не мій!

— Брешеш, Рожнов, причому по-дурному брешеш, — допитувати його Калита взявся сам, бо відчував найслабшу ланку ланцюга. Як і прогнозував Черниченко, Домовик відмовлявся говорити зовсім, а Скляренко вимагав адвоката. Кожному з них уже можна було розповісти про результати дактилоскопічної експертизи, та поки що в жодному разі не зводити разом, навіть на хвилину. — Інші стверджують, що ти мобілку від самого початку тягав із собою.

— Початку чого?

— Всього. Ти трубку так залапав, на десять експертиз вистачить. Твоя?

— Хто?

— Мобілка — твоя?

— Ну… припустімо… Я ж не стріляв!

Цю фразу Калита почув, щойно затриманого Рожнова завели до нього в кабінет. І чув її періодично.

— Не стріляв, факт, — звично погодився з ним майор. — Ми про телефон говоримо. Твій?

— Мій, — буркнув під ніс Рожнов і опустив голову.

— Дивися на мене і не бубони. Ще раз: твоя мобілка?

— Моя.

— О, так краще. Так і запишемо: мобільний телефон «Нокіа» належить мені, тобто, тобі, Рожнову Ігореві Степановичу. Де ти, Ігоре Степановичу, його взяв? Знайшов чи купив?

— Чому знайшов? Не гриб же…

— Гриби любиш шукати? Грибник?

— Колись ходив… з бабою… До лісу…

— З бабусею, Юлією Гнатівною?

— Ви її знаєте?

— Знайомилися. Отже, купив чи знайшов?

— Купив… Розпродаж був, беушні мобілки за півціни продавали, я й повівся, придбав. Зручна річ, без неї… — Ріг затнувся.

— Що без неї? Ти ж договорюй, Ігоре Степановичу. Так що там у нас без мобілки?

— Не поважають… дівки не люблять…

— Серйозний аргумент. Так воно і є, Ігорьок, так і є. Значить, коли саме купив? Давно, не дуже, вчора, тиждень тому?

— Десь… — Ріг старанно наморщив лоба, — десь днів чотири тому.

— За скільки?

— П’ятдесят баксів, фігня.

— Бач, поперло тобі як, Ігоре Степановичу. Так і запишемо: мобільний телефон «Нокіа» я, тобто ти, придбав за п'ятдесят умовних одиниць…

— Нє, це я так про бакси сказав, тобто мені сказали, я еквівалент заплатив!

— Хай так, — погодився Калита, — за суму в гривнях, котра становить еквівалент п’ятдесяти доларам США за курсом Національного банку під час розпродажу… Де розпродаж був, магазин назвемо. Чого мовчиш, палицю ковтнув?

Рожнов знову вивчав лінолеум на підлозі.

— Чого мовчиш? Забув, де купував?

— Забув, — погодився Ріг.

— Нічого, тут допоможемо, пам’ять освіжимо. Зробимо запит, проведемо оперативну перевірочку й дуже швидко встановимо, де саме чотири дні тому відбувався розпродаж мобільних телефонів, котрі були у використанні. А якщо жодного розпродажу, тоді як, Ігоре Степановичу?

— Ви ж не перевіряли, — промовив Ріг, витримавши майже хвилинну паузу.

— Правильно, тобі нема куди квапитися. Ми згаємо час, але результат я тобі просто зараз скажу: не було ніде такого розпродажу, ні чотири дні тому, ні тиждень. Просто нам доведеться починати розмову спочатку, і вже іншим тоном. Бо я тобі офіційно доведу, Рожнов, що ти брешеш. Бо перед тим, як ми почнемо перевірку, ти підпишеш оцей протокол, — Калита помахав перед затриманим аркушем. — То як, Рожнов? Де ти взяв телефон?

— Купив…

— Знову за своє?

— Та ні… Я з рук купив, на базарі, у невідомого мені хлопця. Я його не знаю, а описати зможу, — Ріг запоспішав: — Старший за мене, морда коняча, брюнет, на зріст ми однакові, пальто чорне, простоволосий. Мабуть, наркот або алкаш… Або сам украв десь… Точно, украв і задешево зіпхнув мені, дурному!

— Чому ж збрехав про розпродаж? Для чого збрехав, Ігоре Степановичу?

— Ну… сам не знаю… — Ріг знову дивився собі під ноги.

— То я знаю, — Калита з гуркотом відсунув стілець, підвівся з-за столу, обійшов його, присів на його краєчок стільця, взяв правицею Рожнова за підборіддя, підняв голову. — Цей телефон ти вкрав у підприємця Руслана Микитенка. Знаєш такого?

— Не знаю! — відповідь вирвалася механічно, в очах Рожнова оперативних прочитав переляк. — То в нього хтось украв, а я кажу ж — купив, купив!

— Не хвилюйся. Все може бути, таке теж часто трапляється, згода, — Калита відпустив підборіддя. — Тоді як пояснити, що ти катався на машині незнайомого тобі чоловіка? Того самого Руслана Микитенка, котрий зник три дні тому? З дому він виїхав на машині, мав при собі мобілку, оцю саму, з якої ти дзвонив спочатку своєму знайомому Моніну, а потім — домовлявся з проститутками. Може, хочеш свій голос послухати?

— Яка м-машина…

— «Опель». Ось ця, — жестом фокусника Калита витяг із бокової кишені піджака фотокартку, тицьнув Рожнову. — Роздивився? — поклав фото на стіл, розгорнув тоненьку течку і взяв верхній папірець: — Читай. Висновки експертів: на внутрішній стороні ручки правих передніх дверцят автомобіля… ну, це пропускаємо, ага, ось — відбитки пальців співпадають із відбитком за номером «два», котрий належить Рожнову Ігореві Степановичу. Сидів біля водія, командорське місце. Керував хто?