Повзе змія

— Міліція, мать вашу! Виходьте по одному на свіже повітря, суки, бо інакше отак голими вас на вулицю витягну! Кожного! Сам особисто витягну! — свою обіцянку він підтвердив другим попереджувальним пострілом, і хлопці, один, прикриваючись простирадлом, інший — руками спереду, обережно вийшли з парної. Біля краю басейну вже стояв Деревій, наставивши на Рожнова пістолетне дуло, а той тримався за поручень драбинки і вигукував:

— Я сам! Я сам! Я сам! Я сам!

— Заїло його, — кинув Деревій Максові через плече, але сам не поспішав витягати хлопця з холодної води за руку. Глод відмахнувся. Затримані перестали його цікавити, тепер більше хвилював стан Корбута.

У роздягальню вже набилося досить багато народу. Наспілі «соколята» тримали за руки Сташенка. Він не дуже й виривався, бо той, хто стріляв у опера, лежав на підлозі в позі ембріона, закривавлений і нерухомий. Та й тримали його бійці не дуже міцно, швидше для порядку, аби вдруге не напав на бандита. Притула поскидав на підлогу весь одяг з лавок і зустрів появу Макса радісним висновком:

— Більше стволів тут немає! Зате диви! — він переможно показав трубку мобільного телефону, котру попри всю довколишню колотнечу акуратно тримав двома пальцями правої руки за краї. — І оце з цього стріляли! Самопал! — так само двома пальцями він тримав у лівій руці револьвер.

— Я щасливий. Не замацай тільки, — Глод іще раз обвів поглядом кімнату, зупинився на столику, заставленому повними й порожніми пляшками, горілчаними та пивними, взяв почату півлітру теплої горілки, ні на кого не дивлячись, зробив солідний ковток, а потім несподівано навіть для себе розгатив її об стіну просто за спинами затриманих.

— Ну! — не стримався один з них, той, що спромігся не забути про простирадло.

— Гну! — гаркнув Глод, не звертаючи ні на кого уваги. — Одягатися, суки, і бігом мені, бігом! Час пішов! Я кому сказав!

Затримані кинулися шукати в загальному рейваху свої речі. Нарешті Деревій привів до гурту останнього — Рожнова, котрий виглядав найбільш переляканим з усіх.

— Я не стріляв! — вигукнув він просто з порога.

— Зате я зараз стрельну! — подався до нього Сташенко, та «соколята» завбачливо взяли його за руки. — Стрельну, стрельну, туди твою маму нехай! Штани вдягай, не відсвічуй яйцями!

Тіло Корбута ніхто не рухав. Не наважився і Глод, лише покликав його на ім’я. «Швидка» наспіла саме тоді, коли троє затриманих встигли абияк одягнутися і стояли, скуті наручниками, а четвертий і далі лежав без ознак життя. Лікарка з медбратом проштовхалися крізь невеличкий натовп, що зібрався біля входу до сауни, оцінила ситуацію і коротко наказала:

— Покладіть пораненого на лавку, на спину, потім — геть звідси.

— Що з ним? — медбрат тицьнув пальцем на побитого.

— Стріляв, — Сташенко обмежився цим поясненням, на що негайно отримав від лікарки відповідь:

— Садисти. Так, давайте хутчіш, мужчини, чи ви хочете, аби звідси трупи винесли?

Тут же, біля рецепції, Глод з’ясував особи затриманих. Рожнов підтвердив — він таки Рожнов Ігор. Той, хто прикривався простирадлом, виявився його другом Євгеном Скляренком. Третій, той, хто намагався напасти на опера, назвався Степаном Домовиком.

— Четвертий хто? Стріляв — хто?

— Дорофеєв… Костик… — нявкнув Рожнов, відразу визвірився на Домовика. — Чого зириш? Не ми стріляли! Ми не знаємо його! Так, за компанію пішли! Товаришу начальник, у нього — судимість, він — бандюга, товаришу…

— Цить! — перервав Глод. — У тебе ще буде можливість допомогти слідству.

Повз них медбрат разом із водієм «швидкої» пронесли ноші з тілом Корбута. Обличчя йому не закрили, це Макс сприйняв за добрий знак. За ношами квапливо йшла лікарка. Глод спробував зупинити її й розпитати, але вона лише відмахнулася. Назустріч цій процесії поспішала інша бригада «швидкої». За кілька хвилин вони винесли на ношах побитого Сташенком хлопця. Сам Стах на всю силу легенів сварився з молодим лікарем, переконуючи його забути в цьому випадку клятву Гіппократа.

— Я напишу доповідну, куди треба напишу, і вас, капітан чи хто ви там, під суд віддадуть! — викрикував лікар. — Скільки можна?

— Він стріляв у нашого працівника!

— Це не має значення! Ви б усе одно його скалічили. Не його, так іншого!

— Слухай, ти…

— Ні, це ти слухай, придурку, ти слухай! Ти зробив хлопця інвалідом, уже зробив, без суду й слідства, я ж бачу, не сліпий!

— А він із нашого товариша трупака зробив, ти розумієш чи ні!

— Виживе ваш колега. Здоровий, як бугай.

9

Додому начальник УБОЗу доїхати не встиг — на початку десятої години вечора з півдороги його перехопив черговий дзвінком на мобільний і коротко повідомив про надзвичайну подію в оздоровчому комплексі «Нептун». Не скидаючи швидкості, Черниченко розвернув свій «Рено» на сто вісімдесят градусів і за десять хвилин уже в'їжджав на управлінське подвір’я. Він не встиг поставити ногу на першу сходинку, як одна за одною заїхали три машини: «дев’ятка» Корбута, оперативна «шістка» і міліцейська «канарка». Розчахнувши поли сірого плаща, розставивши ноги і засунувши руки глибоко в кишені штанів, Черниченко спостерігав, як під дощ виходили його оперативники, разом із «соколятами» і екіпажем «канарки» витягали затриманих і, не церемонячись, волочили їх до приміщення. Присутність начальника помітили не відразу, зупинилися. Вперед ступив Глод, його відсторонив Сташенко, але рапорту не вийшло — з управління вийшов Калита, і Черниченко обмежився коротким розпорядженням:

— Цих — до камер. Окремо. І до мене відразу.

— Ідіть, ми вже самі, — озвався один «соколівець», і четверо понурих оперів у передчутті грози посунули за начальником. Калита пропустив його вперед, затримався в дверях, хотів і собі щось додати, але тільки махнув рукою і зайшов усередину.

Коли за останнім зачинилися двері полковницького кабінету, Черниченко, не знімаючи плаща, сів у крісло, потер обличчя розчепіреною п’ятірнею і промовив рівним голосом:

— Хто?

Стах відкрив було рота, але Глод випередив його:

— Усе йшло спокійно. Ми не думали, що в них може бути зброя.

— Навіть так? — брови полковника скочили вгору, і Максим відразу виправився:

— Думали, передбачали, але ж лазня, самі розумієте… Звідки голий ствола б дістав?

— Сцикун класного опера поклав, ні за хер собачий поклав! — Черниченко з усього маху грюкнув кулаком по столу, аж підстрибнув подарований до торішнього Дня міліції новенький офісний набір. — А ви хавалами хляпали, ви всі! І не кажіть, що винних немає! Дружині його я дзвонитиму чи ти, Сташенко?

— Я, — виступив уперед Калита.

— Для тебе ще роботи вистачить! — Черниченко затиснув зубами «голуазину», прикурив, жбурнув запальничку на стіл. — Тепер так. Допитів сьогодні не буде.

— Чого це? — не стримався Сташенко. — Вони ж теплі…

— Мовчи, я сказав! Тепер, після всього, їх розколоти просто, а на завтра вони оклигають і відмовляться від усього сказаного.

— Без того можуть піти…

— Тихо! Я сказав — відкласти до завтра, отже, так і буде. Нікуди вони не дінуться. Наскільки я знаю, вони всі п’яні, так чи ні?

— Виглядає, що так, — підтвердив Калита.

— Раз так, то допит у будь-якому разі неправомірний, а свідчення ніхто не прийме. Навіть така гидота прочухається й адвокатів почне вимагати, коли вже не вимагає. Мовчать?

— Хто як, — вступив у розмову Глод. — Той, Рожнов, скиглив усю дорогу. Скляренко теж щось там просився. Третій їхній, Домовик, сидів тихо.

— Ось, а тепер я вам скажу, як усе піде далі. Почнете ви їх просто зараз колоти — вони потечуть, хоча б той самий Рожнов. На ранок запросто можуть заголосити про адвоката. Не вони, так батьки захисника знайдуть. Обставини, за яких їх узяли, не секретні, й ми даємо адвокатові зброю в руки: свідчення проти себе людини, котра перебувала на момент написання щиросердного зізнання у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння, не можуть вважатися правдивими.