Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 49 из 53

Змінити психологічний клімат.

— Це означає — опинитися в середовищі, яке подобається, — коротко розшифрував Антон. — Ну, їсти, що любиш. Слухати улюблену музику, читати улюблені книжки… Коротше, ми з Ромео на п’яну голову подзвонили вчора тому Шабанову, телефон його Кравцов іще вчора записав. Розбудили, та нічого, швидше відповідав, значить, не гальмував. Запитали, що Оксана любила найбільше. Той спочатку спробував з’їхати на «не знаю», та потім витягли з нього — дівчина любила ліс. Мріяла навіть колись оселитися десь біля лісу, ну, все таке… Просікаєш, до чого веду?

— Не зовсім… Хіба… Вона може ховатися десь у лісі, ти це хочеш сказати?

— «Ховатися в лісі» — це про партизанів. Чи, вибач, про твого брата. Та й він навряд ховався по лісах — там же людей нема, з кого йому крівцю пити…

— Тобі добре від того, що постійно тиснеш на мозоль?

— Вибач, вихопилося… Значить, «ховатися в лісі» — поняття досить розтяжне. Не живуть же вони з Олегом Родіоновим у курені. З Умані ця парочка, коли вірити Шабанову, забралася десь навесні. Жити в лісі — ідеальний варіант. Хто живе в лісі, крім диких звірив та лісових гномів?

Господи, невже все настільки просто?!

— Лісники! — вигукнула Юлія. — Лісники, Антоне! ЛІСНИКИ!

— Оцінка «п’ять», — задоволено всміхнувся Сахновський. — Далеко від Умані вони забратися не могли.

Треба шукати по лісництвах у межах області. Скільки тут лісництв? Ти, як підприємець, зав’язаний на агрофірмах, мусиш знати. Скільки займе часу перевірити по твоїх приватних каналах, де, в якому лісництві потрібні були лісники? І хто влаштувався на цю роботу з весни поточного року? Навряд чи Олег Родіонов оселився під чужим іменем… Та й робота офіційна, підроблений документ чи усна домовленість не проканають. Ти як, діяти можеш?

Гараніна простягнула Антонові порожню чашку.

— Тримай. І дай мені мобільник та записник. Телефон на столі в кімнаті, записник — у сумочці.

Це забрало трохи більше часу, ніж вона собі планувала.

Та по обіді Юлія отримала бажаний результат.

У Золотоніському лісництві, в приватному лісовому господарстві одного народного депутата України, шукали лісника. Попередник звільнився: депутат, жадібний, як усі депутати, мало платив, а кричав багато. Новий кандидат на це місце виявився абсолютно невибагливим, тому взяли без зайвих розмов. Дарма, що без належної освіти. Тепер криза — працюють із тими, хто є, а не тими, в кого дипломи.

Прізвище лісника — Родіонов.

Ще кілька дзвінків, уже зовсім приватних — і Юлія дізналася: справді, бачили там, на господарстві, ще й дівчину. Як звати — не відомо. Не заважає вона нікому. Зарплати не вимагає ні від кого, а коли так — хай живе. Аби на хазяйстві лад був.

Принагідно Гараніна довідалася: лісничий має мисливський квиток і дозвіл на користування вогнепальною зброєю.

— О, здоров, баклан! — Ігор Крамар простягнув Антонові розчепірену правицю; той, кілька секунд повагавшись, потиснув її. — Ну, як справи? Чув, Юльчин братик такого накосячив — бульдозером не розгребеш?

— Це вже менти хай займаються.

— Хай, — легко погодився Крамар. — Паскудний вони народ і лінивий. Всю роботу за них ми з тобою, братан, зробили.

— Як це?

— Легко! Ти трупака надибав. Я ментам злив, як діло було. Ну, Русик на сестричку наїхати хотів, загрався, убогий, і коні двинув, скажеш, нє?

— Скажу «так», — кивнув Антон, — Слухай, справа є.

— Давай-давай, ти пацан свій, реальний, я тебе ще тоді просік. Вали на купу!

— Зброя потрібна.





Здається, Крамар зовсім не здивувався.

— На фіга — не питаю. Не моє діло. Стріляти чи лякати?

— Взагалі — лякати, — чесно признався Сахновський. — Але той, кого треба налякати, може відрізнити гумостріл від справжньої пушки.

— Це гірше, — промовив Крамар. — Аби травматик[5] — я б тобі так дав. Позичив. Без проблем. А стволи, навіть легальні, ніхто нікому не позичає.

— Я куплю.

— Купиш, — погодився Ігор. — Тільки тут, братан, теж проблемка… В мене і моїх пацанів на легальні стволи всі дозволи, які треба, є. Стрельнеш кудись — слідок залишиться. І не до тебе приведе, а до мене. Пояснюй потім довбодятлам різним, де це я стріляв…

— Проблему ж можна вирішити.

— Та можна, — кивнув Крамар. — Є «брудні» стволи. І разом із цим — свої нюанси. Кожен такий пестик десь уже стріляв. Значить, теоретично зброя в розшуку, з хазяїном разом. І в такому разі зроби собі зарубку, братан: не будеш обережним, шмальнеш — усе, прив’язаний до всіх грішків такого ствола. Тому порада така: навіть якщо шмаляти не будеш, викинь. Потім, коли свої справи закінчиш. За будь-яких розкладів викинь. У річку найкраще. О'кей?

— О’кей, — посміхнувся Антон.

— Чого либишся? Для чого тобі ствол — не питаю. Пацан пацана про таке ніколи не запитає, вкурюєш? Тільки дивись, знімай із запобіжника. Бо якщо ти ним, як кастетом, махати хочеш, давай я тобі краще кастет продам.

— Та дякую, — Сахновський сховав посмішку. — Все зрозумів, інструкції прості.

Виїхали з самого ранку.

Звісно, навіть мови не було, аби поставити міліцію до відома. Юля навіть відмовилася бути присутньою при ексгумації. «З мене досить», — коротко пояснила вона, і це пояснення начальника міліції та прокурора Жашкова цілком задовольнило. Зрештою, вони чудово розуміли стан Юлі Гараніної — самі перебували не в кращому. «Як викопали, так і закопайте», — фраза далася Юлії важко, все ж таки йшлося про її рідного брата. Але коли вже викреслювати Руслана з подальшого життя — то починати треба тепер.

їй усе одно, попри все, що сталося, шкода Русика. Пам’ятаючи з далекої шкільної програми книжку про злодія на прізвисько Чіпка,[6] жінка не хотіла піти шляхом його матері: та, за сюжетом, не витримала і здала свого злочинця-сина поліції, тим самим зрікшись рідної крові. Тоді на уроці навіть дискусія виникла — правильно зробила мама чи ні. У розмову тоді втягнулися навіть однокласники, котрим загалом плювати було на літературу. Хлопці, котрі кричали — мама не права, накотивши на сина, потім, після школи, пішли в рекет, когось навіть убили… Хай там як, Юлія ще опиралася підсвідомості, котра вимагала чимшвидше забути Руслана. Здоровий глузд вимагав учинити інакше, проте Гараніна все ще не хотіла вважатися зрадницею.

Потім, коли все закінчиться, вона замовить по братові заупокійну. Поставить пам’ятник — скромний, але пристойний. Платитиме невеличкі гроші комусь, хто не погребує раз на місяць прибиратися на його могилі.

На цьому — все. Поки що хай його труп залишить її в спокої.

Антонові, який вів її машину, вголос Юлія цього не сказала. Вона й без того надто швидко і глибоко пустила його в своє життя. Чи шкодувала? Ще не вирішила. Час покаже. Поки що вони їхали в бік Золотоноші, що кілометр наближаючись до остаточної розв’язки цієї непростої історії.

…Потрібне лісництво знайшли не відразу, довелося трохи поплутати. Та кінець кінцем заїхали, куди треба. Будинок, названий Антоном «офісом лісничого», здавався порожнім — може, Олег пішов на територію. Де Оксана — теж не ясно. Може, в хаті. Може — з ним. Швидше за все — з ним.

— Тут правда спокійно, — промовив Антон, вийшовши з машини.

Юля теж вийшла, глибоко вдихнувши наповнене запахом глиці повітря. Підняла голову, подивилася, як вітерець хитає верхівки сосон. Довкола стояла тиша, вона чомусь видалася їй первозданною. Ну, а якщо спуститися з неба на землю, до мети їхнього приїзду в цей куточок соснового раю, то психіатр Кравцов і тут виявився правий. Місце ідеальне не лише для реабілітації, а й для елементарного сховку.

Тим часом Антон Сахновський витягнув з бардачка зброю — звичайний пістолет Макарова, проданий Крамарем за чотириста доларів під приказку «для своїх пацанів — знижка». Пам’ятаючи настанову, він тут-таки клацнув запобіжником, опустив озброєну правицю вздовж тіла і зробив крок до будинку.

5

Травматичний пістолет, стріляє гумовими кулями. Така зброя в Україні продається, та отримати дозвіл на користування нею складно: травматична зброя прирівнюється законодавством до вогнепальної.

6

Йдеться про Чіпку (Ничипора) Варениченка, героя роману класика української літератури Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні».