Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 19 из 53

Руслан вибрав друге. Залишившись без даху над головою, взяв ноги в руки і кудись повіявся, благо, тоді саме буяло спекотне літо. В мами від цього всього стався серцевий напад — роками відганяючи мух від хворобливого синочка, вона занапастила своє міцне здорове серце. За рік її не стало. Поховавши маму на сільському кладовищі, тато теж почав дуже швидко здавати. Ще рік — і Юля втратила і тата, і бабусю. Потім, як уже говорилося, чоловіка.

Зате з’явився молодший брат.

— Звідки він упав, гадки не маю, — призналася Юлія. — Коли чесно, я не чула про нього відтоді років зо три. Але варто мені було розкрутитися і побудувати на околиці Жашкова власний будинок, він наче з повітря виринув.

— Послухайте, Юлю, — кахикнув Сахновський, — ось ми з вами вже півтори години балакаємо, я постійно чую від вас про бізнес, а чим займаєтесь — не знаю.

— Вам справді цікаво? — здивувалася вона.

— Ну, а ви як думаєте? Бо я так досі й не збагну, чому ви прийшли до мене, чого хочете від київського лікаря, в якого виникли проблеми зі спадщиною, і взагалі…

— Ну, якщо взагалі, — перебила його Гараніна, — тоді поясню коротко. Наша з вами батьківщина — переважно аграрний край. Великої промисловості тут нема, зате сільське господарство і тваринництво розвиваються. Про кінний завод я навіть не кажу — жашківські коні всьому світу відомі…

— Ви не перебільшуєте?

— А ви — не патріот малої батьківщини! — категорично відрубала Гараніна. — Може, чули, що тут, на Жашківщині, французи свої нові технології розробляють та випробовують? Наші, своєю чергою, теж займаються різними сільськогосподарськими ноу-хау. Такі дядьки по селах живуть, ви б знали! З такими головами ми тут точно не пропадемо. Та годі, лекцій про перспективи розвитку рідного краю я читати не хочу і не буду. Скажу про себе: я керую агрофірмою і маю солідну частку в ресторанному бізнесі. Тобто сама виробляю продукти харчування і постачаю ними понад половину місцевих закладів харчування, частково забезпечую інші міста, працюю з кількома Черкаськими ресторанами, ось домовляюся з київськими торгівельними мережами та рестораторами. Але з Києвом та іншими великими містами складно — конкуренція велика. Хтось комусь хабара зашле — і все: тендер на поставки я втрачаю.

— То ви — фермер? — перепитав Антон.

— Ага, і приїхала до вас просто з ферми! — в тон йому відповіла Гараніна. — Бачите, я в тілогрійці, хустці, гумових чоботах, а руки в мене зашкарублі від важкої роботи, — вона простягнула до лікаря свої доглянуті м’які руки з недавно зробленим манікюром. — Та й гноєм смердю, — Юля наблизилася на ризиковану відстань, аби Сахновський відчув тонкий аромат дорогих парфумів.

— Чого це ви відразу так агресивно?

— А чого це ви відразу так розчаровано? Фе-е-ермер! У вашій уяві фермери — це такі собі голови колгоспів. Чи навіть просто колгоспники, які не розгинаються на полях, мов негри на плантаціях бавовни! Є в мене в господарствах і такі. Вони за свою працю отримують, між іншим, нормальні для Жашківщини гроші! — Юля дедалі більше заводилася. — А я, до вашого відома, менеджер! Я організувала все це виробництво і взагалі — весь цей процес: від картопляного поля до картоплі по-селянськи, запеченої з сиром, яку вам подадуть у пристойному ресторані чи нормальному чистому кафе! Я відраховую в бюджет міста, я лікарню нову будую, обладнання туди закуповую, дитячий садок… Ну вас, іще бісер перед вами метати, виправдовуватися… Дістали! До мене делегації водять!

— Та ради Бога! — Антон виставив перед собою руки в захисному жесті. — Нічого такого, що вас образить, я сказати зовсім не хотів!

— Нічим ви мене не образили, — буркнула Юлія. — Просто зрозумійте: у вашому погребі знайшли не просто невідомого зв’язаного бомжа, якого залишили помирати у вогкій темряві. Це — відома в місті людина, до того ж — рідний брат відомої та впливової в місті й околицях людини. І я вимагатиму, аби злочин розкривали! На гальмах спустити його не вдасться! Навіть при тому, що мій брат, як ви вже зрозуміли, попсував чимало крові і мені, і моїй родині, і багатьом людям у Жашкові. Бо Русик був унікальною людиною: міг знайти купу друзів, які в один прекрасний день ставали його не менш запеклими ворогами. Тепер розумієте? Руслана добре знали в місті. Причому — знали з поганого боку. І бажати його смерті міг хто завгодно.

Ось тепер Антон Сахновський заплутався остаточно.

Усвідомивши це, Юлія Гараніна попросила його не перебивати, зібрала думки докупи, а потім почала пояснювати, чому дивна смерть брата поставила її в не менш дивну ситуацію.



Вони навіть уявити собі не могли, що саме в цей час ситуацію намагаються прояснити начальник міліції Микола Костюк і начальник карного розшуку Олександр Петриківській.

Після впізнання в морзі чоловіки довго не думали — зібралися і подалися в невеличке кафе без особливих претензій на базарі.

Там їх добре знали, принесли пляшку горілки з холодильника, швиденько посмажили по біфштексу з картоплею, накришили по салатику, додали до цього пляшку крижаної мінералки, після чого залишили міліцейське начальство в спокої. У цьому кафе з Петриківського не брали грошей принципово, він без мук совісті користався бонусом, зате це було чи не єдине місце в Жашкові, яке зберігало купу таємниць слідства, розташоване при цьому в людному місці, можна сказати — в реальному центрі міського життя.

— Ну, які думки? — похмуро запитав Костюк, коли випили по першій.

— Жопа, — Петриківський підчепив виделкою шматок помідора, відправив його до рота, почав старанно пережовувати.

— Ти думати теж цим місцем збираєшся? — поцікавився Костюк.

— А про що думати? Юлька сама в дурній ситуації. Спочатку ганяє братика по всьому місту, навіть міліції приплачує, аби його виловлювали та депортували за територію Жашкова. Тоді її пробиває на совість, ставить усіх на вуха — знайдіть Русланчика, бо пропаде зовсім. Після чого забуває, що її братик ніби числиться в розшуку як зниклий безвісти, і ця справа висить на відділі мертвим вантажем. Далі її знову клинить, і ця баба вимагає, аби їй звітували про кожен невідомий труп. Потім цей вантаж справді стає мертвим, і тепер Юлька погрожує поставити нас усіх раком, якщо слідство спускатимуть на гальмах.

— Її би хто раком поставив, — не стримався Костюк, наливаючи по другій. — От же ж дурна баба!

— Бач, нема кому раком ставити, от і біситься, — по-філософському відзначив Петриківській. — І не така вона вже й дурна. Дурна людина, Миколайовичу, так круто себе не поставить. Рахуватися з нею хоч як доведеться.

— Ну, а з тим лікарем як?

— А як із лікарем? Поки слідство не закінчиться, хата, де знайшли труп, формально лишиться опечатаною. Місце скоєння злочину, як не крути. Звісно, лікар може піти по кабінетах, стукати, просити, гроші комусь пхати — і дозвіл зняти печатку отримає. Далі що? Він, гадаєш, так швидко продасть тепер тітчин будинок? Хто його купить? Весь Жашків гуде про покійника з його підвалу. Він, думаєш, почне висвячувати, злих духів викурювати? Геморою забагато, і не варта хата того. Значить, Миколайовичу, цей клієнт повернеться в свій Київ, не буде капати нам на мізки, лишиться тільки Юлька.

— Там, Сашку, не каплі — там цілий дощ на мізки поллється… Вона ж мене діставатиме, сам розумієш.

— Та ясно, — Петриківський покрутив у руці пластянку з горілкою. — Але тут теж є один позитивний момент. Русик, сам знаєш, пасажир був іще той… Крові попсував багатьом. Чому він знову опинився в Жашкові після довгого часу, поки місто від нього відпочивало, я, скажімо, розумію. Сестричку подоїти пора, давно не доїлася. Ось тобі перший пункт: Юлька не могла не знати, що братець тут. Розумієш, Миколайовичу?

Костюк замислено почухав підборіддя.

— Ти глянь — правда… Значить, Юлька могла просто розіграти виставу. А сама знала, що Русланчик повернуся… їй воно треба?

— Нє, — Петриківський кілька разів енергійно гойднув головою. — Тепер глянь, як усе складається. Руслан Гаранін після чергового волочіння світами повертається до рідного міста. Аби за доброю традицією скачати з сестри грошей для того, щоб вона знову не бачила його рік, а то й більше. Лежав Русик у тому погребі щонайменше тиждень. Коли Юлька заявила про розшук братика як зниклого без вісті? Днів за десять до того, хіба не так?