Чужі скелети

— Я оце так слухаю вас, Юлю… Здається, ваш покійний братець вважав себе кимось на зразок гіпі…

— Не знаю, ким він там себе вважав… Я тоді, слава Богу, вступила в Києві до університету, жила в гуртожитку і гризла науку. Часом Русик навідувався до мене. Я, самі розумієте, намагалася нечасто їздити додому. То батьки пакували мені продукти в сумку і відряджали з нею Русланчика. Провідай, синку, сестричку… Звісно, в дорозі він губився. Вірніше, губився вже в студмістечку. Мав талант знайомитися з усіма кругом, при ньому — торба з харчами, чого б не вписатися хорошому пацану в якусь із кімнат якогось із гуртожитків… Серйозно, Антоне, в мого братика такі фінти виходили що не рік, то все краще й віртуозніше.

— Я вам вірю, вірю…

Гараніна докурила чергову цигарку, поміркувала якусь мить, вагаючись, чи не витягнути наступну, та передумала: заховала пачку в сумочку, а сумочку рішучим жестом відставила подалі, просто поклавши на крісло.

— Сам він учитися не хотів, принаймні в той час. На роботу теж не поспішав влаштовуватися: мовляв, йому з його хронічними хворобами не кожна пасує. Важка, наприклад, не для нього.

— Чим же він займався?

— Так, чим прийдеться… Тут більш меткі друзяки допомагали. На щастя, і він, і всі, хто крутився біля нього, повиростали. З віком прийшло розуміння: тепер просто так хворим Русиком не прикриєшся. Знайшовся там один розумник, подумали-помикитили — і порадили Русланові робити собі групу інвалідності. На час, поки всі, хто міг, рухали справу, братик заспокоївся, став навіть чемним і шовковим. З ним, чесне слово, стало приємно спілкуватися. Потім, ставши офіційним інвалідом, він одразу отримав масу пільг. Приятелі, хто розумніший, тут-таки почали радити, як цим треба користуватися… Словом, за бажання я можу накреслити вам кілька цілком легальних схем, котрі допоможуть на власній та чужій групі інвалідності заробити не захмарні, але цілком пристойні гроші. Ну, а потім, — Юлія замовкла, і Антон відчув — зараз вона збирається сказати щось дуже для неї важливе, — потім сталася катастрофа. Не відразу, звичайно… Але щось таке рано чи пізно мусило статися.

Парубок, який ніколи в житті не працював, нужденним одначе не був.

Руслан Гаранін мав дах над головою. Батьки годували його і трусилися над своєю хворобливою молодшою дитиною, незважаючи на вибрики, котрі ставали дедалі непередбачуванішими. В людей, особливо тих, хто бачив його вперше, хлопець викликав довіру та симпатію, і пояснити причину такого феномену навряд чи було можливо. Психологи називають це харизмою. І Руслан Гаранін, доживши до двадцятьох п’яти років, розібрався в собі повністю. Знав, чим узяти людей, як їх використати з користю для себе, і головне — впевнився в своїй абсолютній безкарності.

Ось тільки Русик проґавив одну дуже важливу обставину: він уже не дитина, не школяр, не підліток. Заступництво батьків, ладних лягти за хворого нещасного синочка кістьми, для дорослого юнака, котрий мусить у такому віці сам відповідати за власні вчинки, тепер уже не могло врятувати від необхідності самому сплачувати свої рахунки. Але в результаті за глупства самовпевненого парубка все одно поплатилися батьки, і мало не поплатилася старша сестра.

Руслан Гаранін у якийсь момент вирішив, що готовий займатися власним бізнесом.

Остаточне переконання прийшло потому, як Юлія почала поволі рухати власну справу. Спочатку вчорашня студентка допомагала своєму майбутньому чоловікові. Але життя і тут повернулося несподіваним боком. Юля виходила заміж, Руслан, звісно, був запрошений на весілля, там, як водиться, напився і почав чіплятися до людей. Гості з боку Гараніних чудово знали, що являє собою Русик, тому просто не звертали на нього уваги. Та наречений, якого Юля до останнього намагалася вберегти від знайомства з братиком, спочатку здивувався. Справді, на кожному весіллі трапляються п’яні. Завжди є один, котрий починає поводитися нестерпно. Але в таких випадках мужики швиденько локалізують конфлікт, а тут Руслана, який чимдалі гірше розперезувався, навіть пальцем ніхто не зачепив. Ба більше — зауважень на його адресу не робили. Його просто намагалися не помічати, а він, відчуваючи це, ліз на очі. Особливо — тих, від кого відчував найбільшу огиду в свій бік.

Зрештою, коли Русик нахабно лапнув за груди подружку нареченої, молодий відтягнув його вбік і зацідив кілька разів по пиці. Цього могли й не помітити, та Русик не був би Русиком, аби не здійняв галасу і не виконав при цьому свою обов’язкову програму з хапанням за серце і пусканням піни з рота. Остаточно зіпсував весілля не він, а Юлині батьки — зять насмілився підняти руку на їхню нещасну дитину. Перший день закінчився скандалом, другий день узагалі довелося згорнути, молоді з друзями принципово поїхали на річку догулювати окремою компанією. Звісно, про подальше нормальне спілкування не могло бути й мови, і Юля з чоловіком надовго припинили стосунки з Гараніними.

Пізніше Юлія картала себе за це. Вона вважала: якби їм удалося помиритися і вона б частіше бувала в батьків, того, що сталося, можна було б уникнути. Вона б швиденько з’ясувала ситуацію і змогла її врятувати. Між іншим, коли вона все ж таки спробувала щось зробити вже після катастрофи, чоловік зайняв жорстку позицію: батьки образили її і його, вони самі зробили свій вибір, захищаючи Руслана і прощаючи йому абсолютно все, й ось тепер поплатилися за все. Тому не варто навіть намагатися щось діяти: будь-яка допомога батькам одночасно стане допомогою паразитові Русику. Словом, подружжя за рік потому, що сталося, спочатку перестало жити разом, потім — розлучилося, Юля взяла собі дівоче прізвище і стала тим, ким стала.

А відбулося ось що.

Руслан, уявивши себе бізнесменом, почав позичати гроші на розвиток власної справи. Раніше його лише використовували, хоча все одно багатьох успішних справ без його формальної участі як офіційного інваліда підприємливі приятелі ніколи б не закрутили. Та, втративши відчуття реальності, Гаранін-молодший вирішив — у нього все піде легко. Бо люди його люблять, довіряють йому, жаліють і в разі чого все пробачать, бо він, як не крути, лише нещасна людина, котрій не поталанило. Більше того: його, Русика, ніхто не кине в біді.

Дивно, але попервах йому справді давали гроші. Переважно через те, що весь цей час Руслана пов’язували з серйознішими людьми, біля яких хлопець постійно крутився. Між іншим, у деяких випадках Гаранін козиряв прізвищами цих серйозних ділових людей. Потім знайшлися такі, хто, побачивши, як легко Русик знаходить потрібні суми, почали користатися цим. Словом, за дуже короткий час Руслан Гаранін заліз у шалені, як на Жашків, борги, причому завинив, серед інших, досить солідним кредиторам.

Проясняючи згодом ситуацію, Юлія спромоглася прорахувати головну схему: в якийсь момент знайшлися мудрі люди, котрі зрозуміли істинну ціну бізнесовим планам її молодшого братика. Тому, поки грім не гримнув, швиденько обробили Руслана таким чином, що всі його борги опинилися під закладом батьківського будинку. Лишалося дочекатися, поки Русик цілком очікувано не прогорить, поки не прийде термін віддавати борги, а тоді поставити перед фактом навіть не його, а батьків: або продавайте будинок і розплачуйтесь, або вашому синочку-придурку, котрий ці борги наробив, за двадцять чотири години амба. Причому могилку йому доведеться батькам копати власноруч. І, головне, це не врятує, борги сина хоч як доведеться платити. Ось тут пішли в хід документи, підписані батьками, що називається, не глядя. І приносив ці папери синок — просив підписати, бо цим батьки йому допоможуть. А батьки раділи: нарешті синочок знайшов себе…

Перелякані батьки, рятуючи Руслана, продали будинок.

На щастя, їм було куди відступати: в селі Пугачівка Жашківського району доживала мама Гараніна-старшого, бабуся Юлі та Руслана. Стара жінка, незважаючи на вік, була при ясному розумі. Тому поставила жорстку умову: вас прийму, але онука — зась. Нехай стає людиною — або нехай живе, як знає.