Пророчиця

Вночі жінка дзвонила в міліцію — чоловік зник. Відповідь виявилася прогнозованою: загуляв. Не з’явиться за дві доби, несіть заяву, вже ж приймемо. Не знаючи, що діяти, Галина подзвонила другові сім'ї, такому собі Олегу Познякову, аби той приїхав і зробив що-небудь. Єдине, на що спромігся Позняков, — знову подзвонити в міліцію, проте отримав аналогічну відповідь. Під ранок змучена Галина, випивши після наполягань Олега коньяку, заснула.

Приблизно о шостій під вікнами проїхала машина.

Зупинилася. Посигналила.

Коваленки мешкали в приватному секторі, тому, якщо автомобіль зупинявся біля їхніх воріт та гудів попід їхніми вікнами, це означало лише одне: приїхали до них. Від різкого звуку Галина тривожно прокинулася. Позняков, схопивши для чогось кочергу від коминка, поквапився на двір. Поки біг, машина поїхала.

Залишивши під ворітьми на брудній мокрій землі мертве тіло Миколи Коваленка.

Кульове поранення в голову.

Розтин показав: смерть настала між пів на дванадцяту й по дванадцятій ночі. Треба буде визначити точнішу годину — визначать. Але поки що і цього досить.

До ранку тіло жертви лежало на бетонній підлозі — експерти виявили відповідні часточки на одязі. Слідів насилля, крім дірки в голові, на тілі Коваленка не було. Він підпустив убивцю до себе впритул, значить — знав його і, мабуть, довіряв. Нарешті, його тіло привезли просто під хату, але не викинули, поїхавши геть, а перед цим попередили домашніх, аби ті виходили і забирали тіло. Значить, це могла бути якась демонстрація. І це дійство зайвий раз підтверджує: вбивця знав не лише жертву, а також — домашню адресу Коваленка і, ймовірно, міг бути знайомий із його дружиною. Чи й навіть із другом сім’ї Олегом Лозняковим.

Ну, і наостанок інформація для роздумів. На зустріч зі своїм убивцею Микола Коваленко поїхав після того, як поговорив з опером Андрієм Шполою, вирішив не писати заяви, не повідомляти міліції про нещодавнє пророцтво щодо власної смерті. Натомість попередив жінку про якісь нагальні справи, хоча ще кілька годин тому дзвонив Галині, питаючи, що купити поїсти, бо вже вибирається в бік домівки.

Його плани різко помінялися після візиту в міліцію.

Коваленко або про щось здогадався, або… або… або…

Так чи сяк, пророцтво невідомої ворожки дивним чином справдилося.

Все це Шпола виклав увечері Горілому. Перед тим по телефону просив лишитися ще на ніч, якщо, звичайно, Сергієві нема зараз чого робити. Термінових справ у вчорашнього в’язня справді не було, нетермінових — теж. Горілий узагалі не мав жодних планів на найближче майбутнє, навіть перехотілося повертатися до колишньої жінки і бити морду її коханцю за вчорашнє. До брата додому теж не надто тягнуло, хоча там лишилися нехитрі речі — сумка зі зміною білизни та чистим светром.

Обійдеться. Тепер до вечора похмільна голова Горілого була забита історією з убивством чоловіка, якому провістили смерть. Він так само, як і Шпола, бачив жертву і говорив із нею за кілька годин до вбивства. А значить, відчував себе певною мірою причетним до всієї пригоди. Хоча й усвідомлював: хто-хто, але звільнений одинадцять днів тому з місць позбавлення волі колишній працівник міліції має найменше шансів вписатися в процес пошуку істини. Але, як уже говорилося, колишніх оперів не буває. Горілий, як хорт, зробив стійку на здобич.

— Що думаєш? — діловито запитав Сергій, коли чоловіки нарешті сіли за стіл, відіславши Ліду до дитини, і традиційно випили по першій.

— Поки нічого, — знизав плечима Шпола. — Взагалі ніхто нічого ще не думає. Нічого ж сенсаційного, людей щодня вбивають. І ти, Сірий, краще за мене це знаєш.

— Щодня вбивають тих, кому напередодні напророчили смерть?

— З цим якраз усе досить каламутно, — зізнався Андрій. — Цілий день займалися оточенням цього Коваленка. Людина як людина, всі, хто знав його, відгукуються позитивно. Особливо не пив, курити кинув, по бабах не бігав…

— Це тобі жінка… ну… вдова сказала?

— Вдова, Серього, взагалі поки що нічого не каже. Побачила труп у грязюці — зомліла, коли «швидка» приїхала і люди в білих халатах привели її до тями, почала істерику. Їй укололи таку дозу заспокійливого — навіть коли очуняла трошки, все одно була неадекватна. До завтра з нею марно говорити.

— А що друг родини?

— Здебільшого він свідчив. Про вбитого — тільки хороше.

— Ну ясно, друг усе-таки… У них спільний бізнес? Чим узагалі Коваленко займався?

— Інтернетом, кабельним телебаченням, сателітними антенами. Позняков йому не конкурент, цей більше на поліграфічних послугах спеціалізується. Реклама там різна, візитки, коротше — в обох бізнес невеличкий, більш-менш стабільний і поки що принаймні видається абсолютно чистим.

— Бач — поки що. Сам сумніваєшся…

Шпола з мовчазної згоди друга налив іще по одній.

— Ти б не сумнівався… За щось же мужика грохнули. Причому — з «тетешника», зброя не така вже й рідкісна для наших палестин. Хто завгодно міг стрельнути, і причина могла бути будь-якою. Тут самого жмурика розробляти в першу чергу слід. Надто вже без гріха. Принаймні так про нього Позняков говорить та інші різні там колеги, знайомі…

— Машина, з якої трупака викинули, наслідила?

— Аякже! — заклично піднісши чарку, Шпола махом випив, захрумкав квашеною капусткою, почекав, поки друг зробить те ж саме, повів далі: — Але толку з цього — нуль. Машину самого Коваленка за містом знайшли. Сам розумієш, жодних слідів. Видно, той, хто вбивав, спочатку відігнав тачку якнайдалі від місця скоєння злочину. Потім акуратно протер салон машини, і часу на це не пошкодував. Грамотний. Ну, а потім взявся до утилізації трупа.

— Марку машини хоч вирахували?

— Ти наче маленький! Є в цьому смисл, явний чи прихований? Приміром, експертиза покаже — труп привезли… не знаю… на «вольво». Знаєш, скільки в Конотопі «вольво»? Мене насправді поки що ота відьма найбільше цікавить.

— Яка відьма?

— Конотопська, — Андрій криво всміхнувся на власний жарт. — Коваленко ходив до ворожки, та напророчила, пророцтво справдилося. Питання перше: за яким хріном він до відьми поперся? Питання друге: звідки такі пророцтва беруться? Ти віриш у всяку таку містику?

Тепер прийшла черга Горілого всміхатися.

— Коли вже ти сам назвав усе це містикою, значить, припускаєш — містика існує.

— Поки що це збіг, — фраза прозвучала не надто впевнено.

— Отже, Андрюхо, ти віриш у збіги, — ще ширше посміхнувся Горілий, але не приховував штучності цієї посмішки. — Для опера це нормально?

— Тобто, — заговорив по паузі Шпола, наливаючи ще по одній, — тут треба або повірити в потойбічні сили, зокрема — в те, що пророцтва різних там бабусь і тітоньок часом справджуються, або — погодитися, що, всупереч логіці та нашому з тобою оперативно-розшуковому досвіду, такі збіги обставин справді можуть бути. І якщо така собі ворожка…

— Відьма, — уточнив Сергій.

— Нехай відьма, — кивнув Андрій. — Так ось, якась відьма говорить людині від фонаря: «Ти помреш!» — після чого ця людина за деякий час справді помирає… Ну, що реальніше?

— Якщо хворому на рак сказати, що він скоро помре, це буде не пророцтвом, але й не помилкою. Тим більше — не брехнею.

— Коваленко ні на що таке смертельне не хворів. Розтин, знову ж таки, показав. До того ж, якби він і хворів, це означало б: ворожка або якось побачила недугу, або…

Відчувши, що починає заплутуватися в лабіринті власних припущень, Шпола, замість довести думку до кінця, випив, у останній момент стримавшись і не перехиливши до денця, а лиш переполовинивши.

— Так чи йнак, треба шукати цю відьму, — сказав він.

— Раніше, здається, наш відділ відьмами не займався…

— А хто у нас по відьмах? — парирував Шпола. — Хіба «шахраї», — він мав на увазі відділ карного розшуку, котрий займався жертвами шахрайських схем, серед яких траплялися потерпілі від різноманітних ворожок і гіпнотизерок.

— То запитайте в жінки, тобто — у вдови. Коваленко нам сам же казав, пам’ятаєш? До ворожки його дружина повела. Сама до неї ходить. Ну?