Пророчиця

— Скажу, — відповів Горілий, переступивши з ноги на ногу, аби розім’ятися, втомився стояти на одному місці. — Бо ось так кидатися звинуваченнями справді тупо. Але спочатку ти мені скажи, підполковнику, маю я рацію чи ні, якщо маю, то наскільки, і головне — для чого все це? Чим заважав Коля Коваленко і кому? Тобі чи депутату Воропаю, тепер уже одному з лідерів нової політичної сили, яка, як я чув краєм вуха, сама на вибори націлилася?

— Ти правда цього хочеш? — здивування Зарудного звучало щиро. — Нехай, давай дограємося до кінця. Без цієї частини історії справа дійсно не матиме ніде ваги, — тепер він переступив із ноги на ногу, зробивши при цьому крок у бік Горілого. — Віддаю тобі належне, Серьожо. А також визнаю можливості банкірів і бандитів славного міста Конотопа: вони накопали чимало відомостей, із яких у твоєму, згоден, не такому вже тупому баняку вималювалася досить правдива картина. Дурникові Коваленку тоді справді вдалося заткнути пащу. Платити гроші — надто жирно. Для чого, коли є міліція? Я попрацював із тими засранцями з його компанії, вони від усього відмовилися. Навіть принагідно розповзлися з міста. Але Коля, мудак, повернувся, бізнес тут закрутив. Усе б нічого, але збанкрутів ВІН, криза. Та ще й із банком проблеми, Саша Момот уміє їх підкидати. Це ж наша специфіка, Серьожо, — тиснути на всіх, хоч у банку працюєш, хоч у розшуку. Але Коваленко, до всього, ще й телевізор дивиться. Не знаю, чому він вирішив нагадати Воропаєві стару історію. А те, що за його поламаними пальцями Воропай стоїть, я тоді від Миколи не надто й приховував. Чого боятися, з корупцією ж у нас на Майдані покінчили. Коля й подумав — часи помінялися. Ну, якось дав знати Воропаєві: дядько ґвалтівника ще при владі, високо стоїть, прізвище те саме носить. Преса зараз таке друкує — нічого не боїться. Ось він і розкаже, як у дві тисячі п’ятому році в Конотопі одну гучну кримінальну справу, в якій фігурували певні прізвища, спускали на гальмах. Не знаю, чи злякався той вельможний дядько, гадаю, більше перепудив Воропай. Бо він зі мною говорив… не говорив — волав: «Позатикай там у себе роти!»

— І ти заткнув?

— Як бачиш. Сам розумієш, зібрати установочні дані на Коваленка та його родинну ситуацію мені нічого не коштувало. Для цього навіть оперсклад залучати не довелося: повно нештатних інформаторів. Затикати рота треба було назавжди. Той, хто не змовчав раз, обов’язково повернеться до цієї теми. А проблем із владою мені точно не треба.

— Сам на Київ націлився, га, підполковнику? Місцинка в міністерстві? Чи яка тобі з Воропая користь?

— А цього тобі, Горілий, ніколи в житті не збагнути.

Тому не пояснюватиму. Хочеш слухати по суті — слухай: просто так убивати Колю теж не варто було. Одне діло — кримінальна справа, інше — історія з пророцтвом. Смішно, сам же сміявся. Та я його до останнього не хотів убивати, Олеся повинна була тільки попередити, налякати.

Люди бояться незрозумілого, це не погроза по телефону: «Заткни хавало, бо голову відірву!» Микола поперся в міліцію з заявою. Але передумав, здуру подзвонив мені — треба зустрітися. Уяви собі, Горілий: цей довбодятел настільки втратив відчуття реальності, що вирішив шантажувати мене! Каже: знаю, мовляв, що ви тепер — начальник карного розшуку, то я все про вас розповім, ви всі одна банда! Ні, ну не дитячий садок?

— Як він на тебе вийшов?

— Прямо, Серьожа, прямо. Я, коли він у місто повернувся, зустрівся приватно, нагадав про себе, телефончик лишив. Тільки не сказав, хто я тепер. Він і так знав, що я з міліції і не остання там людина. Не заморочувавсь я такими, як Коваленко, ясно тобі?

— Мені інше ясно. Тоді, в управлінні, коли Коваленко заяву ніс і на нас із Андрієм наштовхнувся, ти саме Шполі дзвонив, мене шукав. І Шпола назвав Коваленкові твоє прізвище й посаду. Тому-то він одразу здав назад. Для чого йому заяву писати, якщо вона до тебе потрапить все одно? Толку не буде. Але він дещо зрозумів, і таки спробував останній шанс — відігратися хоч якось за поламані пальці, собі власну значимість довести. Ні на що він насправді не сподівався, просто Колі за свою тодішню легкодухість завжди було соромно. Як це: в країні боротьба з корупцією, а він, потерпілий від неї, мовчить? За таким самим принципом покійний Гена Корсак діяв — собі доводив: ось, мовляв, і я дещо можу. Обоє голови склали, наївні. Обоє — від твоєї руки.

— Красиво сказав, — погодився Зарудний. — Та було все не так красиво. Набрид мені Коваленко зі своїм, як ти кажеш, бажанням щось значити. Стрельнув йому в голову, пістолета, само собою, позбувся, далі відомо.

— Для чого труп біля будинку викинув? Коваленко не міг просто зникнути? Наглядна агітація?

— І це теж. Якби він зник, або труп знайшли десь за містом — ефект, погодься, не той, — Зарудний помітно пишався собою. — Лишалося справу закрити, і спустили б її на гальмах. Тим більше, там про якесь пророцтво йшлося, у нас із нечистою силою не в’яжуться. Але тобі, Горілий, крутило в одному місці. Вдова Коваленкова тобі Олесю здала. Довелося продовжувати пророцтва, та й справу все одно будь-що згортати треба.

— Ти навмисне послав по сліду Бородулі саме Шполу?

— Кого ж іще? Ти ж його втягнув у цю тему, Горілий, ти. З Галиною я роботу провів анонімно, вона й так усього боялася…

— Чекай, ти голос змінював, артисте?

— Аякже! — і Зарудний одразу ж показав, як він це робив, заговоривши глухо та утробно: — Ну, а з деким із людей Момота теж відповідну роботу провів. Серед купи крутих охоронців завжди знайдеться боягуз, котрий злякається тиску начальника карного розшуку. Хто зі мною хоче сваритися? — голос знову став нормальним, Зарудний наблизився до Сергія ще на крок. — Бородулю теж я накрутив, щоправда, анонімно. Попередив — підозрюють і шукають. Тільки не міліція, а бандити. Він чомусь повірив, писок же в пір’ячку, я навмисно послужний список кожного попередньо вивчав, перш ніж ввести людей Нікітина в схему.

— Зі Шполою… як вийшло?

— Простіше, ніж ти думаєш, Серьожо. Він чітко виконував наказ — доповідати мені. Вирахував я Діму Голову як стукача вже давно, той особливо й не ховався. Підкинув інформацію, яку треба було передати Шполі. А коли Шпола засів біля будинку — дав знати Бородулі, що його пасуть, є наказ стріляти. Бородуля запанікував і, побачивши мужика в цивільному зі зброєю в руках, почав стріляти. Думав, ясна річ, що то — бандит. До того ж я розрахував із мінімальною погрішністю, коли «Беркут» наспіє. Ті раді старатися — поклали озброєного і небезпечного бандита. Переляканий і загнаний пацан обов’язково б дуло витяг. Я навіть не думав, що так усе складеться і Шпола, дружок твій, загине в бою. Бородуля, звісно, стріляв у Шполу зі свого пістолета, на який мав дозвіл як охоронець, а не зі зброї, що з неї застрелили Коваленка… Але то вже дрібниці — скажімо, застрелив Коваленка з «лівої» зброї, пістолет зразу викинув. Справа Коваленка, як ти правильно говорив, закривалася будь-що. Аж тут ти знову з якогось дива приперся до його вдови. Ну, довелося напружувати свої можливості. Тепер ти, салаго, зрозумів їх нарешті?

— Ти справді Демон, — промовив Горілий. — І пишаєшся цим. Так само, як Коля Коваленко пишався своїми нібито сміливими вчинками. Грався ти, Зарудний, для власного задоволення. Доводив заодно своїм покровителям-політикам, який ти сильний і розумний. Але, як я зараз бачу, це не головне. Ти ж усе це мені розказуєш — і сам від себе в захваті! Які складні схеми — підмінювати труп пророчиці на труп стукача!..

— Вбивство стукача, який прямо причетний до вбивства Шульги, простіше пояснити бажанням помсти, ніж убивство пророчиці. В хаті було два трупи, ти просто другого не помітив. Потім один із них зник…

— Де Олеся?

— Закопав. Обіцяю прикопати тебе поруч.

Різкий рух — і Зарудний уже стояв до Горілого майже впритул, пістолет націлений у голову, а ліва рука простягнута широкою долонею догори:

— Все з кишень, розумнику! БІГОМ, Я СКАЗАВ! Бо в покійника в кишенях ритися почну, хитрожопий ти мій!