Пророчиця

— В чому?

— Кого треба вважати Демоном. Не помиливсь я — демон, понад усякий сумнів. Хай як гучно це звучить. Тільки демонічна особистість могла так усе закрутити. І тільки демонічна особистість могла бути настільки впевненою в собі, що не припускала протидії. Демон закручував, а я пер навмання і напролом. Тому постійно змушував його міняти плани, ось як позавчора вночі тут, на цьому місці.

— Мені вже набридає, Горілий. Хоча… ліпше виговорись тут, сам на сам зі мною, ніж будеш потім свої казки прокурору казати. То що там у нас із Демоном?

— Краще все ж таки почати з Миколи Коваленка. Бо це з нього насправді все й почалося. Потерпіть іще трошки, Семеновичу, вже скоро. Я історію розповім, за що купив — за те продам. Як мені її піднесли, так я й переказую. Насправді в тих паперах усе не так написано, це я вже більшість сам змикитив, додумав і підсумував. Таке склалося… Сам цього знати не можу, бо на той час, наприкінці дві тисячі п’ятого року, коли наша країна готувалася до перших парламентських виборів після перемоги нової влади над старою, я був самі знаєте де. На той час був у нас у Конотопі такий місцевий політичний активіст — Воропай Олексій Іванович. Заледве не рік підтримував він опозиційний демократичний рух, щось там пікетував, десь кричав, звісно ж, на Майдані стояв, куди без нього. Заслуги оцінили — зробили місцевим керівником, не останньою людиною після мера. Тільки тісно стало Олексієві Івановичу в рідному Конотопі. Навіть Суми вже для наших — не межа бажань, всі на Київ націлені. Ось і крутився депутат Воропай у Києві, все намагався потрапити в якісь там партійні списки, бажано — прохідні. Що таке — не знаю, нам, зекам, цього знати не положено.

— До чого тут узагалі Воропай? Ти хоч уявляєш, що плетеш?

— Я ще нічого не сплів, Семеновичу. Слухайте далі. Присмоктався наш Воропай до однієї дійної політичної корови. Тільки там біля вимені таких телят — задом жуй. І Бог його Святий знає, як склалася б політична кар’єра конотопського політика Воропая, аби племінник київського партійного лідера, від якого залежала Воропаєва доля, не приїхав на Миколая погуляти в Конотоп до якогось свого дружка. Там, тобто тут, новонароджені вельможні підсвинки погуляли: бухло, марихуана, кокаїн, сауни — по колу. Закінчилося це все тим, що вельможний племінник зґвалтував одну дівчину. Не те щоб вона така вже цнотлива була, не те щоб не усвідомлювала, з ким гуляла, — просто в якийсь момент не захотіла давати племіннику одного з них, бо їй інший хлопець більше подобався. Як на гріх… хоча чому «як» — саме на гріх паничі втратили всіляку обережність. Відбулося все це при свідках, серед свідків незрозуміло яким чином опинився і наш Микола Коваленко. Бачте, як здалеку заходжу.

— Ну-ну…

— Десь там Коля з компанією гуляв поруч, почув дівчачий лемент, кинувся виручати. Причому не перший — побіг, як усі, аби не стояти. Справді сіреньким типчиком він виявився. Наскочила міліція, пов'язала всю казку, поки з’ясували, поки те, поки се… Словом, паничі зовсім оборзіли, завелися з ментами, а я сам знаю, як небезпечно заводитися з нашими ментами. Певна річ, після такого повороту вилучили в них і «травичку», і кокс, і навіть у когось ствол, травматичний, правда, але байдуже — все одно без дозволу. Як ви гадаєте, Семеновичу, потрібен його дядькові, одному з лідерів політичної сили, яка йде на парламентські вибори широким фронтом, такий гучний скандал довкола власного прізвища? Адже племінник, сучий синок, одне з ним прізвище носив. Але справа таких обертів уже набрала, що залагодити її виявилося не дуже легко. Тоді й нагодився відомий конотопський політик Воропай Олексій Іванович. Сам при цьому не був, свічки не тримав, але з того, де зараз пан Воропай, розумію: тоді почалися торги. Воропай залагоджує справи в Конотопі, а за це його вносять в омріяну прохідну частину виборчого списку, чи як він там називається. Ну, а відпрацював своє Воропай по повній. Офіційно, як раніше, припинити розслідування справи про зґвалтування й таке інше неможливо: демократія ж, міліція з народом, не старі кучмівські часи. Тому Воропай обирає неофіційний шлях вирішення проблеми. Довірити цю делікатну справу може тільки одній людині. І ця людина починає обробляти свідків одного по одному, аби ті забрали заяви і про все забули. Зверніть увагу: не за гроші, купити Коваленка і компанію ніхто навіть не намагався, вони б, може, і взяли по якій тисячі баксів… Ні, їх пресували. Як молодогвардійців у Краснодоні. Тільки від тих пацанів вимагали обмовляти себе й виказувати інших, а від наших молодих людей вимагалося зовсім інше — забути все. І по можливості звалити з Конотопа подалі. Якщо не назавжди — бодай на кілька років. Ось так Микола Коваленко з молодою дружиною Галею нагло чкурнув у Шостку. Між іншим, Семеновичу, коли буде потрібне підтвердження моїх слів, наполягайте на ексгумації тіла Коваленка. У нього два пальці зламані на правій руці. Їх дверима затискали, — він витримав паузу. — Та чого це я: ви ж знаєте це дуже добре. Самі затискали, Володимире Семеновичу. Це ж ви залагоджували ту справу, правда?

Зарудний мовчав. Він уже давно зрозумів усю серйозність намірів Горілого. Так само картав себе: недооцінив аналітичні здібності цього колишнього опера.

— Вам нема чого сказати, підполковнику Зарудний? Це ж вам так віддячили — званням і посадою. Воропай — народний депутат, ви теж при владі, все ніби йде добре. Поки Микола Коваленко не повернувся в Конотоп. А ось що далі сталося, чому ви його вирішили зачистити остаточно — вбийте, не знаю.

Оце «вбийте» Зарудний пропустив повз вуха.

— Ти що, Серьожо, справді вважаєш мене Демоном?

— Я — то таке. Ви самі себе демоном вважаєте. Гаразд, не буду гадати, говоритиму лишень про те, що точно знаю. А знаю таке: Олесю, вона ж — Олександра Коровченко, вперше посадили за шахрайство саме ви, коли ще трудилися у відповідному відділі. Це потім вам набридло з аферистами вошкатися, не ваш калібр, не демонічний. Але достеменно відомо — і за ці відомості, повторюся, бабло платилося: ви спочатку розкрутили Олесю на повну котушку, а потім вона відбулася досить легким терміном. Бо, знаючи специфіку нашої роботи, безперечно поділилася з вами інформацією. Думаю, коли вона вийшла на волю, прийшла по допомогу до вас. Ви ж своїх не здаєте, я тому свідок. Ви могли тримати — куди там, тримали її про запас, як дрібний козир у колоді. Тепер вона зі своїми здібностями знадобилася. А здібності в неї були, хоч акторські, хоч психолога. Тільки, Зарудний, і це не головне, казав же я. Проколовся ти, — ось тепер Горілий вирішив «тикнути» підполковнику з чистою совістю, — кілька годин тому. Остаточно проколовся. Бо попри те, що відбувалося довкола, ти все одно лишався про себе вищої думки, ніж про інших. Тому зовсім утратив пильність, коли відповів на мій дзвінок: «Слухаю тебе, Горілий».

— Ідіот. Почув твій голос — і відповів. Твій голос я впізнаю.

— Сам ідіот! — Сергій уже не міг стримати своєї радості. — Ти знав, хто дзвонить, ще не почувши мого голосу, а побачивши номер телефону, з якого я дзвонив. Ти впізнав цей номер. Його зафіксувала собі твоя спільниця, відьма Олеся, а пам’ять у тебе хороша. Зарудний! Я дзвонив Олесі з цього номера! Вона здала його тобі! А ти виказав себе! До інших наших спільних знайомих я з цього телефону не дзвонив, підполковнику!

— Чому? — вихопилося в Зарудного.

— Бо, крім убитого Андрюхи Шполи, в нас нема більше спільних знайомих, до яких я міг би подзвонити у справі! Цей телефон узагалі вважався конспіративним — я ж і до сьогодні був напівлегальним, у тій ситуації просто світитися з телефоном не хотів. Правильно вчинив, як бачиш. Те, що це — мій номер, знало насправді дуже обмежене коло осіб!

Здається, навіть вітер дмухати перестав — так стало тихо, так ця тиша задзвеніла у вухах, відбилася калатанням дзвонів у голові Володимира Зарудного. Та він швидко взяв себе в руки, запитав спокійно:

— Чого ж ти хочеш? Для чого покликав мене сюди? Дешеві кіношні ефекти? Викриття в дусі дебільних детективів? Звинувачення, які ніхто, крім мене, не почує і в які ніхто не повірить?