Грот афаліни

Повз маску вниз пропливає різна жива дрібнота. Отже, він сам спливає нагору — мало начепив грузил. З шумом вириваються з пелюсткового клапана бульбашки повітря. Осяйні, ніби з живого срібла, вони стрімко летять угору і збільшуються, збільшуються, щоб тут-таки розбитись об поверхню на тисячі дрібненьких. Простягнув руки похило вниз, запрацював ластами — глибше і глибше, просто в табун перістих, жовто-синіх риб-метеликів, що пурхають і кружляють, танцюють навколо зарослих червоними і фіолетовими губками, жовтими, рожевими і білими коралами скель. Риби розпливаються трохи ліниво, трохи лякливо, щоб відразу ж знову з цікавістю повернутися назад, подивитися — а хто ж це потривожив? Чи треба рятуватися, зникати в зарості? Глибина понад сім метрів, тіло врівноважилося, ніби потрапив у невагомість, але збільшився тиск на грудну клітку, дихати стало набагато важче. Не дає забути, де ти і холод. Колір води набуває вже синювато-зеленого відтінку, позначається на всьому. Ось колонія поліпів — немов пухка подушка або шапочка гриба. Густо стирчать сотні живих, уже фіолетових у розсіяному світлі, а не червоних квіточок. Не втримався, погладив живу щітку, і поліпи, ніби по них провели праскою, повтягували в чашечки маленькі тільця, щоб тут же знову висунути їх, затремтіти.

Глибше не буде спускатись… Глянув на компас і повернув уздовж берега. Пропливе отак на північний захід метрів сто, потім поворот на сто вісімдесят градусів — і ще раз, уже ближче до берега. І досить на сьогодні.

Яке нагромадження скель, які химерні форми! І якісь гриби, і колони з наростами, і шпилеподібні, схожі на храми, споруди.

Радж повертав то праворуч, то ліворуч, то забирав угору, щоб відразу ж знову опуститися нижче. Не забував поглядати і на компас.

Скелі порідшали, ніби хтось накидав їх урозсип, етапі траплятися галявинки. Повернув ближче до берега, проплив під якоюсь аркоподібною спорудою, навіть зробив круг навколо неї. Усе це добре, все цікаво, але ж містерові Крафту давай грот.

Он іще лабіринт скель, глибина понад десять метрів. Тут набагато темніше — заблудитись можна. А скільки всяких риб! І перістих, і смугастих, і в цяточки, і величезними фальшивими очима, намальованими на хвості. Оглянувся туди-сюди — чи не підкрадається звідкись акула? Можна було б і ту арку, і цей хаос рифів та скель включити в новий маршрут, але ж… Але ж грота немає! А що там, ліворуч, ближче до берега? Якісь пласти, напливи приступками, козирками, деякі з них примхливо порізані каньйонами, темніють вирвами.

Заглянув під один козирок, де вода була темніша. Погляд не вперся в дно чи в стіну, склепіння дедалі підвищувалося, забирало ліворуч. Розхилив водорості… Невже знайшов?! Очі трохи призвичаїлися до сутінків, і мін побачив на стелі і стінах цілі колонії актиній, коралів, юрмища мідій та устриць. Повільно ворушили численними ніжками і вусиками лангусти… Зачепив ненароком балоном за виступ скелі, скреготнув, і врозтіч кинулися червоні риби-солдати. Деякі — під Раджа, до виходу, деякі глибше, де щось світліло з лівого боку. Може, другий вихід? Поплив обережно вглиб, помітивши, як кинувся тікати від нього величезний окунь… Так і є, це — другий вихід, навіть ширший за той, крізь який заплив. Риби тут плавають смішно, ніби стоячи на хвостах, усе намагаються триматися спинами до світлого, до виходу.

Щось схоже на грот… Але ж тут майже зовсім темно, треба плавати з електричними ліхтарями, щоб роздивитися усе всередині. Чи захоче містер Крафт придбати кілька підводних ліхтарів? Це ж не прості електричні ліхтарі, і, мабуть, вони коштують чимало.

А це що за металева штуковина виглядає з-під листя ламінарій? Радж поторкав її штоком, почув залізний скрегіт… Наче бочка літрів на п'ятдесят, тільки сплющена з обох боків, денця овальні, а не круглі. Відхилив листя більше… З одного кінця не денце, а міцна накривка з гумовою прокладкою. Віко тримається на затискачах, вони схожі на ті, які бувають у каністрах для бензину. Збоку пригнуті ручки. Хотів уже братися за ручку, щоб зрушити контейнер з місця — важкий чи ні? Але підсвідомо відсмикнув руку, ніби обпікся. Поворушив штоком листя, прикрив знахідку, як і була.

Бр-р, чи це холод дошкуляє, чи підступає до серця страх? Здалося, що хтось стежить за ним, ніби хто потилицю свердлить з глибини грота… Не втерпів, оглянувся — ні, нікого. Поплив з грота геть. Зробив коло: подивився на вхід з боку моря: контейнера Звідти не побачив.

Що робити зі знахідкою? Що може бути в контейнері?

«А коли в ньому крадене, награбоване або якась контрабанда, наркотики? Може, треба скоріше поліції заявити?»

Радж виринув на поверхню, огледівся. На всякий випадок треба запам'ятати орієнтири… Ага, закінчується фасад готелю «Сельют», три пальми стирчать серед похилих гілок казуаринів, за ними нічний клуб «Кракен». А де ж ті скелі з яликом? Ого, далеченько заплив. А сонце? Зовсім низько сонце…

«Що робити? Що придумати? А може, забути про все. Нібито нічого не бачив, нічого не знаю? Далі від гріха…»

І відчув, що просто так залишити свою незвичайну знахідку не зможе. Пірнув знову, заглибився… Проплив спочатку в бік ялика, може, знайдеться по дорозі інший грот. Але піймав себе на тому, що нічого не помічає під водою, усе стало нецікавим. У голові одне — таємничий контейнер.

Повернув до грота…

«Хоч посмикаю добре, якщо не можна заглянути в контейнер». Раджа і вабило до грота, і тривожило відчуття невідомої небезпеки.

Як поблякло все під водою, посіріло!.. Промені сонця вже майже не пробиваються в глибину, а ковзають і відбиваються од води. Скоро зовсім споночіє, а він так далеко від дельфінарію…

Обігнув останню скелю біля грота і… ледь устиг підігнути ноги, загальмувати, сильно запрацювавши ластами. Двоє незнайомців у чорних гідрокостюмах з жовтими аквалангами піднімали за ручки той самий контейнер. Один тримав вільною рукою величезний елетроліхтар, другий — підводну рушницю. Незнайомці вже сильно працювали ластами, щоб набрати швидкості. І тут один оглянувся і зреагував на Раджа блискавично: підкинув рушницю, клацнув гарпун, розтинаючи воду. Радж підняв руки, перевертаючись на спину, але відхилитися не встиг: стріла таки влучила у щелепу. Цілився, гад, у шию, але удар припав трохи скісно. Радж згарячу сильно смикнув гарпун. Вирвав легко, але випав з рота і загубник. Задихаючись, кинувся угору, на поверхню — щоб не потонути і не привабити акул. Кров вони відчувають за милю.

… Набридла ця дошка-весло… Але Радж намагався веслувати рівно і розмірено, з якимось навіть завзяттям. Рай наближався, видно було вже не тільки заграву, але й окремі вогні. Де-не-де світилися ще вікна в готелях і пансіонатах. Найтемніші квартали були в сьомому і восьмому секторах. А он те сузір'я вогнів — «Кракен», нічний клуб. Якби це було не так пізно, а годині о дванадцятій ночі, то побачив би над ним різнобарвні спалахи. А так уже вакханалія вогнів і підсвічувань пригасла, затих музичний одур, вистава давно закінчилася. Не хвицяють ніжками стандартні, наче вирізьблені на одному верстаті, майже голі дівчата… Раджу не доводилося ще там бувати, чув тільки краєм вуха, як один турист-американець розказував іншому, облизуючись, і все повторював: «Фентесцік! Фентесцік! Мудріше, ніж колись у Гавані!», а той слухав, розвісивши вуха, і трохи слину не пускав.

Куди краще спрямувати човна? Якщо огинати острів праворуч, пливти через район порту, буде набагато ближче до дельфінарію. А якщо вздовж усіх пляжів довкола острова — набагато довше. А може, зовсім поки що туди не плисти? Аби тільки добратися до берега, сховати де-небудь гумівку — і далі пішки… А може, і не ховати тут, а спустити повітря, взяти на плечі й тюпати собі потихеньку?

… Тоді, коли виринув, задихаючись і кашляючи, затискаючи рану, опинився трохи праворуч, ближче до «Сельюта». Виплив, видряпався, розкарячено шльопаючи ластами, на берег. З правої руки не випускав ні штока, ні чужого гарпуна, ні маски. Спочатку впав був навколішки, потім сів на ще теплий пісок, такий привабливий і ласкавий, щоб добре викашлятись, але відразу ж підхопився: «Та що це я? Так і кров'ю можна зійти…»